«Ненавидів мусорів та Московський патріархат»: єдиний заборонений письменник незалежної України Олесь Ульяненко став героєм фільму

Скандали, заборони та жорстка проза, що шокувала обивателів та не вписувалася у рамки української літератури: через понад десятиріччя після загадкової смерті, яка досі докладно не розслідувана, «enfant terrible» української літератури Олесь Ульяненко повертається як герой біографічного фільму.

Прем’єрний показ та обговорення фільму «Ульяненко. Без цензури» відбулися у межах літературної програми X міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві.

До обговорення наживо та за допомогою відеозв’язку долучилися режисер фільму Юлія Шашкова, продюсери Володимир Тихий та Ігор Савиченко, автор сценарію та продюсер Мирослав Слабошпицький, письменники Світлана Поваляєва та Андрій Кокотюха, а також автор книги, присвяченої дослідженню творів Ульяненка, уродженець Володимира-Волинського, професор Фелікс Штейнбук.

Як розповіли творці фільму, фільм поставав не один рік, а прем’єру планували на минулорічний «Книжковий Арсенал», що не відбувся. Це – виняткове кіно про виняткову особистість Олеся Ульяненка, фільм-портрет,що постає зі свідчень друзів, знайомих, сучасників письменника та фрагментів його інтерв’ю.

Зйомки фільму стартували через сім років після смерті Ульяненка, у 2017 році під час «Книжкового Арсеналу» та відбувалися у Києві, рідному місті письменника Хоролі та США, де проживають  рідна сестра та племінник Ульяненка. У фільмі взяли участь рідні та друзі Ульяненка, письменники, видавці, політики, митці тощо, серед яких Сергій Жадан, Андрій Курков, Михайло Слабошпицький, Володимир Тихий, Ірина Ваннікова, Михайло Бриних, Андрій Кокотюха, Лариса Денисенко, Олександр Красовицький, Григорій Гусейнов, Дмитро Корчинський, Сергій Проскурня, Анатолій Сухий та інші. Також у фільмі можна побачити численні хронікальні архівні кадри з Ульяненком, які збирали протягом майже 10 років після смерті письменника. Конфліктом фільму є існування письменника, людини, яка намагається бути чесною перед собою.

Творці фільму зауважували, що він писав складну прозу, абсолютно іншого рівня, несхожа на те, що писали раніше та пишуть після нього. Психологізм, фантасмагоричність образів – це проза абсолютно не схожа на твори колег.

Війна, скандали та містифікації: таємниці біографії Ульяненка

Олесь Ульяненко народився у 1962 році у Хоролі на Полтавщині і став відомим як єдиний заборонений письменник сучасної України. Із автором двох повістей та понад десятка романів та оповідань пов’язані щонайменше три скандали. Перший виник навколо присудження йому Шевченківської премії у 1997 році за роман «Сталінка», другим скандалом стала анафема від РПЦ у 2006 році за роман «Знак Саваофа», що змальовує збочення та кримінальні схильності служителів Московського патріархату, третім – спроба у 2009 році так званої Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі заборонити його роман «Жінка його мрії» як порнографічний. Саме судові процеси навколо цієї заборони та нервове виснаження за однією з версій спричинили передчасну смерть Ульяненка (неживого письменника виявили через добу після смерті у власній квартирі у Києві у серпні 2010 року).

Варто зауважити, що у біографії Ульяненка – багато містифікацій і складно визначити, що з історій про нього є правдою, а що – легендою. Відомо, що він так і не здобув ніякої освіти, окрім середньої. У молодості він побував у Якутії, на Далекому Сході, жив серед пітерської рок-тусовки  1980-их, служив у війську на теренах Східної Німеччини та був на війні в Афганістані.

Ульяненко побував на війні, однак будь-яких розмов про цю війну уникав навіть із друзями. Ті, хто знав його, тепер порівнюють його погляд із поглядом очей тих, хто повернувся із АТО, переживши страшні бойові дії. Такий погляд у нього зберігався усе життя. Багато рис Ульяненка стали зрозумілими як наслідки ПТСР, пережитої війни, наприклад, бажання усамітнитися.

Як розповіла режисер Юлія Шашкова, на основі десятків інтерв’ю, підготованих для фільму, планують видати книгу.

Ульяненко – трагічна постать в українській літературі. Його спосіб життя міг би відлякувати і сучасних людей, тому що ця богемність, рок-н-рол, його називали українським Чарльзом Буковскі, хоча це порівняння некоректне, оскільки Ульяненко – геній і не потребує порівняння з кимось. Для того, щоб міліціонери його не затримали, він носив при собі посвідчення члена НСПУ.

Мирослав Слабошпицький розповів, що свого часу найбільший з класиків української радянської літератури Павло Загребельний зіграв важливу роль у становленні Ульяненка у час, коли помирала українська радянська література. Ульяненко казав, що пробив дорогу для Жаданів та Дерешів. «Сталінка» у 1990-их стала одним із трьох текстів сучасної української літератури, який обговорювали всі. Друзі та знайомі згадують, що попри жорстку прозу, що змальовує представників суспільного дна та найстрашніші злочини, за своїм ставленням до світу він був досить цнотливою людиною. Проза Ульяненка, як зауважував Фелікс Штейнбук – це невірогідне поєднання ницості і гідності, відрази і захоплення, божевільної жорстокості та жорстокого божевілля.

Свідоме знищення письменника чи фатальний збіг: чому намагалися заборонити роман «Жінка його мрії»

Андрій Кокотюха розповів, що з осіб, показаних у фільмі, найтісніше знав Ульяненка Михайло Бриних, але був певний період у житті, коли Кокотюха та Ульяненко були найближчими у буквальному сенсі – вони мешкали у Києві через дорогу. Оскільки тоді вони не мали мобільних телефонів, Ульяненко міг прийти в гості о другій годині ночі: «Давай дивитися «Мовчання ягнят» і їсти сало».

Чому ж його добила ситуація з так званою Нацкомісією з суспільної моралі? Як згадує Андрій Кокотюха, у 1990-ті він був певною мірою неприкаяним, ходив по видавництвах, проривався, йому не платили. У 90-ті роки за книжки не платили нічого, а 2000-их роках платили катастрофічно мало.

Світлана Поваляєва нагадала, що у 90-их роках книговидавництво було практично знищене податковим кодексом Миколи Азарова, це було зроблено навмисно. Ситуація була незрівнянно складніша, ніж зараз.

Єдине видавництво, яке на той час платило реальні гроші – це Клуб сімейного дозвілля. Україномовному автору у 2000-их роках пробитися туди було практично неможливо. Ульяненко дуже хотів писати книжки і заробляти цим гроші, нічим більше не займаючись. Після десяти років падінь раптом він отримав угоду з КСД як чи не єдиний україномовний автор на кінець 2000-их, тиражем одразу у вісім тисяч, і буквально наступного дня після публікації експертного висновку комісії Нацради з граматичними помилками, всі його книги вилучили з продажу. Продавалося все, окрім Ульяненка. Він сприйняв те, що проти нього написали, близько до серця, хоча йому завжди було байдуже те, що про нього говорять. Він пишався тим, що не ходить на власні літературні презентації. Добило його те, що у момент, коли він своєю працею нарешті пробився, відчув, що його праця оплачується, і раптом така ситуація, коли він втратив усе.

Судові засідання його морально виснажували, йому не подобалася вся ця ситуація, вона негативно впливала на психіку. Окрім того, він ніколи не хотів публічності, а ця історія вимушено зробила його дуже публічною людиною.

На думку Андрія Кокотюхи, у тому, що Нацкомісія причепилася саме до Ульяненка, не було ніякої конспірології і спеціального наміру, члени комісії просто відпрацьовували свою зарплату і раптом, самі того не розуміючи, влучили у найбільш вразливу людину. Комісія була створена після Помаранчевої революції, коли, здавалося б, добро перемогло. Втім, це був орган, який за кошти платників податків дивився порнуху. Нацкоммор забороняв рекламу жіночої білизни, відеокліпи «Скрябіна», забороняв, аби книжки деяких сучасних українських авторів стояли на видному місці у бібліотеках тощо. Рішення комісії мало рекомендаційний характер, то ж комісія не могла заборонити книгу. Видавництво самотужки вирішило вилучити із продажу весь наклад роману.

«Ульян ненавидів мусорів і ненавидів Московський патріархат. Усю цю фальшивість, криводушність, пафос. І він багато про це писав. І це набагато страшніше для тієї системи, промосковської, ніж якість там еротичні чи порнографічні сцени. «Жінка його мрії» – далеко не найодіозніша його книжка», – розповіла Світлана Поваляєва.

Рекомендаційне рішення нацкоммору зруйнувало все, до чого Ульяненко йшов дуже довго. Його могли посадити у в’язницю на три роки за зберігання власного рукопису роману «Жінка його мрії» як «порнографії».

Опік правдою: феномен потворної та красивої прози Ульяненка

Професор Фелікс Штейнбук нещодавно видав книгу «Під «Знаком Саваофа», або «Там, де…» Ульяненко. Частина 1», присвячену аналізу творів Олеся Ульяненка. Науковець зазначив, що для нього є надзвичайно вагомою кожна можливість засвідчити, що ця творчість заслуговує, щоб повернути її у читацький дискурс.

Відомо, що Ульяненко відійшов у засвіти у 2010 році, а таємниця його смерті досі лишається нерозгаданою. Втім, не меншу цікавість становить його життя. За законами логіки Ульяненко як письменник не повинен був статися, але він став не просто українським письменником, а спромігся збурити засиджену літературну традицію такою мірою, що святенники у рясах, чиновницьких віцмундирах та навіть у літературознавчих колах оголосили його грішником та святотатцем. Автори фільму поставили собі за мету хоч трішки наблизитися до цього феномена, адже до Ульяненка не було подібної прози в Україні, це був «опік правдою», це було потворно і красиво водночас. На сторінках його книг можна зустріти історію про серійного вбивцю, жінку-вбивця з янгольським іменем Серафима тощо. Переважна більшість його персонажів не відчуває каяття за свої вчинки. На думку професора, у творах йдеться про складні та глибокі речі, пов’язані з творенням надзвичайно суперечливого та неповторного світу, у якому  злочинний триб життя персонажів виявляється не порушеннями чи девіаціями, а якраз нормою. Олеся Ульяненка, перефразовуючи відому максиму Канта, у його творах не перестає дивувати не лише небо над головою, і не лише відсутність морального закону всередині людини, а й безкінечність та необмеженість зла, притаманна цій істоті, здатній також при цьому на творчість і на творення краси.

«Ульяненко, на моє переконання – український письменник. Так би мовити, з плоті Тарасової та крові Лесиної, і якщо він заперечує національну традицію, то тільки ту її штучно-цнотливу романтичну рожеву сторону, яка паплюжить та деформує справжню сильветку українця. І повсякчас та з усією силою свого таланту він утверджує ту частину національної традиції, яка плекає українця здатного ставити мужнє чоло не лише абстрактним складнощам життя, а й реальним ворожим небезпекам. Як-от сам Ульяненко, який став на прю із державно-судовим Левіафаном в особі так званої Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі і фактично здолав її, можливо, навіть ціною власного життя. Проза Ульяненка – це роздуми про те, як важко бути людиною, як важко бути жінкою, важко бути чоловіком, а ще тяжче бути українцем», – зауважив Фелікс Штейнбук.

З іншого боку, зі слів професора, його проза – це демонстрація чи не єдиної очевидної істини, за якою одержати перемогу у такому герці до снаги, щонайменше, тільки тому, хто здатен складати слова в образи. Наприклад, в такий образ з роману «Богемна рапсодія»: «конала осінь дотлілим попелом, сходило останнім жаром листя, що сипалося на залиті чавунні брами».

Або в такий – з того ж таки злощасного роману «Жінка його мрії»: «він наповнювався тишею, як жінки наповнюються за ніч коханням і спермою і робляться далекими, наче білий метелик на синьому небі – нерухомими та загадковими».

Варто підтвердити безпосередню причетність Ульяненка до української національної традиції у її перспективному вимірі. У романі «Вогненне око» він вклав у вуста одного з персонажів гіркі закиди стосовно того, що «українцям хочеться свята, але свято здобувається в труді, натомість, ви тішитеся карнавалами, не почавши працювати. Клонуада», – ніби позираючи на понад 20 років вперед, закарбував це Йосип Шмулєвич з цього роману.

«З висловленою у фільмі думкою Володимира Тихого про те, що Ульяненко «був іншим», можна погодитися, але тільки за умови, за якою йтиметься про іншість у сенсі оригінальності та вишуканості художнього стилю, а також про іншість «махновського» типу, коли прагнення свободи і життєтворчість становлять наріжне каміння справжнього буття українця Олеся Ульяненка», – зазначив дослідник.

Наступного року виповниться 60 років від дня народження Олеся Ульяненка, тож питання перевидання його творів лишається відкритим.

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас