«Там завжди є відчуття, що за тобою стежать»: репортерка Альона Савчук розповіла про роботу в окупованому Криму

Днями у Луцьку відкрили фотовиставку «Історії з окупованого Криму». Однією з авторок представлених на ній світлин є медійниця Альона Савчук. Її знімки — невелика частина історій з окупації про людей, які залишилися вдома у Криму, попри залякування та погрози, арешти й суди, катування і приниження гідності з боку (про)російських силовиків.

Ці світлини – про зруйновані долі сотень сімей, вигаданий тероризм, переслідування за національність, віру і позицію та водночас – про любов до своєї землі та свого народу, солідарність і взаємопідтримку, віру в перемогу правди й добра. Як розповіла Альона Савчук інтернет-виданню «Волинь Online», найстрашніше, що може відбутися в Криму, це те, що ти зникнеш, і ніхто не знатиме, де ти.

Звідки ви родом і як давно почали займатися фотосправою?

Я народилася в Полтаві. Мої батьки – з Волині, зокрема, з Каменя-Каширського. Зараз моя мама живе в Шацьку, а я вже більше 15-ти років – у Києві.

Фотографією я не займаюся в принципі. Переважно – текстовими репортажами. Також я – сценаристка й авторка подкастів. За потреби таки займаюся фото й відео, але це не моя основна діяльність.

Ці кадри, які тут (ред. – на фотовиставці), зняті мною для особистого архіву або ж тоді, коли поруч не було моїх колег – Аліни Смутко та Тараса Ібрагімова. У Крим, зазвичай, ми їздили працювати в парах. Я відповідала за інформаційне наповнення, вони – за візуальну частину.

Як вам вдається, при потребі, абстраговуватися від слів до образів?

Вважаю, що людина може робити якісно тільки одну роботу, і я обрала для себе тексти. Адже хороші великі репортажі в Україні роблять, насправді, не так багато людей.

Люблю жанр фото як поціновувачка, ціную роботу моїх колег у цьому напрямку. З Аліною, яка є фоторепортеркою «Reuters», пліч-о-пліч попрацювали в Молодові, Грузії, Туреччині. З Тарасом – у Сирії та Іраку.

Коли відбулася ваша перша поїздка в Крим, у якій ви змогли поєднати ці дві іпостасі журналіста?

У грудні 2015-го, але найактивніше професійну діяльність там розпочала 2016 року. У листопаді ж 2018-го отримала заборону на в’їзд на окупований півострів на 10 років.

Щодо згаданої виставки, то на ній представлені три мої фотографії, зняті в той період.

Я тут (ред. – на презентації фотовиставки),  розповідала про «Справу 25-ти»… Вона – наймасовіша, сфальсифікована проти кримських татар за терористичною статтею. Більшість із них були активісти й громадянські журналісти «Кримської солідарності».

Отож, на одній зі світлин – силовики «нагрянули» на чергове місце зустрічі членів цього об’єднання з юристами та родичами політв’язнів у Судаку. 80 % присутніх, щоб ви розуміли, це – жінки та маленькі діти.

Приїхало п’ять-шість автобусів із силовиками, п’ять «автозаків». На засідання ввалюються люди в балаклавах – у формі й без форми. Діти вже й не налякані, бо в них є цей досвід… Силовики ж спочатку говорять, що прийшов анонімний виклик про те, що тут можливе якесь мінування абощо. Потім розповідають про те, що це – несанкціоновані збори і збирають в усіх документи. Словом, роблять усе, щоб зірвати засідання і показати людям, що вони – «під ковпаком». Це – класична ілюстрація щоденного життя на окупованому півострові…

Найперша ж поїздка, пов’язана з кримською тематикою, була в Ростов-на-Дону в кінці 2015 року (справа «Севастопольської четвірки»).

Чи бували такі моменти, коли відчували на собі певний тиск чи навіть загрозу для життя?

Мій метод роботи – максимально не виділятися ніде, не заважати моїм героям жити їхнім життям. Переважна частина моєї роботи – спостерігати. Мені не треба бути героєм новин, а потрібно їх робити.

Якихось агресивних ситуацій, серйозних проблем у мене не виникало ніколи. Єдиний раз, коли в Бахчисарайському суді розпорядник не хотів нас пускати на засідання. Я намагалася довести йому, за нормами російського ж законодавства, що він не може цього зробити. Він не стримався та в агресивній формі жбурнув у мене моїм українським паспортом, погрожуючи посадити. Я розумію, що це він вчинив зі мною  не як із журналістом, а як із громадянкою України. Бо він стовідсотково був росіянином за походженням, а не кримчанином.

Там завжди є відчуття, що за тобою стежать. Ти не знаєш, чи прокинешся зранку в своєму ліжку, чи по тебе прийдуть і заберуть. І це не є нагнітання, а щоденне життя. Просто знаєш, які в тебе можливості в цій ситуації, які можуть бути варіанти розвитку подій. Завжди перебуваєш «на контакті» з однією-двома людьми. Бо найстрашніше, що може відбутися в Криму, це те, що ти зникнеш, і ніхто не знатиме, де ти.

А ви часто бували на цьому мальовничому півострові як звичайна туристка?

До анексії – лише раз: декілька днів відпочивала в подруги, яка жила в Сімеїзі. У нас був і невеличкий тур пам’ятками поблизу Ялти…

Нині мені важливо говорити не тільки про це місце, а й про наших людей там. Якщо вони виживуть, то будуть, образно кажучи, і смачні чебуреки, й інжир, з якими багато хто асоціює досі Крим.

Моя подруга два чи три роки побула там в період анексії, але виїхала звідти – не брала російський паспорт. А без нього людина там не може нічого: ні квартиру орендувати, ні мінімальні ліки отримати, ні банківську картку оформити.

Чи вдалося вам скупатися у Чорному морі поміж робочими клопотами?

Звісно, так. Бо ще маю там друзів (і це – не герої матеріалів).

Також люблю море взимку…

Взагалі ж, виросла на Шацьких озерах, але там – прісні водоймища. Страшенно люблю велику воду, цей простір… І коли море бурхливе, і коли немає людей.

Розмовляла Світлана ЗОЗУЛЯ