19:12, 26 Лютого 2020

Закрита Волинь: чому регіон був малодоступним для іноземців

Безвіз з майже усіма європейськими країнами, лоукости до європейських столиць та іноземні туристи на вулицях українських міст: усе це стало буденністю і молоді українці навряд чи знають, що якихось три десятиліття тому Волинь та Луцьк були частинами «радянської фортеці» з забороненими для відвідування іноземцями зонами.

Численні і все більш широкі обмеження мобільності населення у вигляді різноманітних «режимних зон» були наслідком і інструментом посилення після 1929 року системи соціального контролю і репресій, закладеної вже в перші роки радянської влади.

«Територіальна мобільність і соціальні права приводилися у відповідність з соціальним статусом, а він, у свою чергу визначався режимом, встановленим для кожної соціальної, етнічної й територіальної групи населення. На нижчому поверсі цієї нової соціальної ієрархії знаходилися все більш і більш численні контингенти ув’язнених ГУЛАГу. Без цього «другого кріпацтва» було б неможливо створити військово-промисловий комплекс – ядро закритої квазі-автаркічної економіки, яка обслуговувала його потреби, нову територіальну структуру господарства, відповідну геополітичним цілям радянської держави», – писали в книзі «Режимні люди в СРСР» науковці Володимир Колосов та Павло Полян.

Протистояння СРСР як «фортеці в облозі» решті світу і територіальна експансія вимагали посилення військової присутності в широкій зоні по всьому периметру кордонів, розвитку комунікацій, освоєння важкодоступних районів і створення там осередків виробництва та військових баз.

Неблагонадійність та ракети: чому приховували Західну Україну

На мапі, що показує території, закриті та відкриті для відвідин іноземними громадянами за станом на 1988 рік, можна побачити, що значна частина території Волинської, Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської областей були «забороненою зоною» для іноземних туристів.

Звісно, іноземним громадянам було заборонено відвідувати околиці двох головних міст країни – Москви і Ленінграда, навколо яких розміщувалися системи протиракетної і протиповітряної оборони. З аналогічної причини (висока концентрація військових об’єктів) закритою лишалася і Волинь. Крим складно було закрити для відвідування іноземцями цілком, але численні бази Чорноморського флоту і, в першу чергу, Севастополь і Балаклава (база підводних човнів) протягом багатьох десятиліть залишалися для них недоступними. Закритими містами для іноземців ще наприкінці 1980-их років залишалися Миколаїв, Херсон та Керч, позаяк іноземці не могли відвідувати центри суднобудування.

Мапа з закритими для іноземців територіями СРСР.

Закриті для іноземних громадян території за станом на 1988 рік.

Значна частина міст і інших населених пунктів у всіх цих регіонах була закрита і для радянських громадян, які повинні були мати для їх відвідування вагомі підстави і звертатися за отриманням пропусків в органи міліції. На дорогах, які вели, наприклад, в Балаклаву, стояли контрольно-пропускні пункти. Згодом, однак, влада ввела деякі послаблення: в 1984 році радянські громадяни отримали вільний доступ до Севастополя, а Владивосток в останні роки радянської влади в зв’язку з розвитком його торгового порту було відкрито навіть для іноземців (Севастополь за часів незалежності України відкрили для них лише в 1996 році).

Військові одного з ракетних полків, що базувався на Волині.

Варто зауважити, що на території Волині за радянських часів побудували сім ракетних баз (у Луцькому, Локачинському, Ківерцівському та Рожищенському районах). Пускові установки ракет з ядерними боєголовками розташовувалися серед лісів недалеко від обласного центру, тож саме ці об’єкти влада намагалася якомога ретельніше приховати від іноземців, кожного з яких вважали потенційним шпигуном. До прикладу, 576 ракетний полк мав у складі три дивізіони – перший в Уляниках з чотирма пусковими установками Р-12 (SS-4), що заступив на бойове чергування у 1961 році, другий в Буянах, де розташовувався штаб полку та чотири пускові установки Р-12 (SS-4) з 1961 року та третій у Війниці з чотирма шахтними пусковими установками Р-12У (SS-4) з 1963 року. Після переозброєння цей полк заступив на бойове чергування у 1982 році з дев’ятьма пусковими установками РСД-10 Піонер-УТТХ (15П653) (SS-20). Полк остаточно розформували у 1992 році, а згодом Волинь отримає проблеми з занедбаними ракетними шахтами, які лишилися нікому не потрібними і несуть загрозу для людей, які можуть скалічитися, впавши у штольні завглибшки 30-40 метрів. Отже, були потрібні значні кошти на герметизацію небезпечних шахт, що лишилися похмурим спадком часів холодної війни.

Ракетна пускова установка в Уляниках на Волині.

Заборона візитів іноземних громадян пояснювалася не тільки розташуванням гарнізонів та підприємств оборонної промисловості, але й політико-ідеологічними факторами. До переліку закритих увійшли численні території, приєднані до СРСР у 1939-1940 роках – балтійські республіки (за винятком найбільших міст), значна частина Західної України (частково через прикордонне положення та відповідну концентрацію військ, частково з причини політичної неблагонадійності).

Заводи та замок як туристичні атракції і недоступна для іноземців Західна Україна: погляд з-за залізної завіси

Нині, після падіння «залізної завіси» та розсекречення великих масивів документів спецслужб, ми можемо дізнатися про те, як сприймали малодоступний для іноземців СРСР за часів Холодної війни.

До прикладу, у підготованому для ЦРУ переліку туристичних об’єктів на території Західної України за станом на 1960 рік були:

Гнідавський цукровий завод ( в описі йдеться: «завод за шість кілометрів від Луцька, один з найбільших в СРСР, здатний переробляти 30 тисяч центнерів цукрових буряків щодня»);

спиртогорілчаний завод;

Волинський краєзнавчий музей;

низка давніх монастирів та церков (13-18-го століть), зокрема Покровська церква;

Верхній замок або Замок Любарта – «чудовий зразок оборонних фортифікацій періоду 13-16-го століть».

Радянським обмеженням щодо відвідувань окремих територій іноземцями був присвячений звіт ЦРУ за грудень 1966 року (документ розсекретили у 2000-их роках). Автори звіту пишуть, що радянський уряд протягом тривалого часу дотримується політики жорсткого контролю за пересуванням іноземців територією СРСР. На офіційному рівні цю політику втілювали, закриваючи для відвідин окремі території та вводячи обов’язкову попередню реєстрацію для відвідин відкритих територій. Також вели спостереження за іноземними туристами та чинили їм всілякі перешкоди, аби ті не побачили жодних важливих військових чи промислових об’єктів. У липні 1966 року, з введенням в дію оновлених обмежень для туристів, офіційно закриті території зменшили з 26,5 % до 23 % від загальної території держави. Відкриваючи не надто важливі в військовому значенні території на сході, приховували низку важливих зон на заході. Фактично, завдяки перерахованим заходам від іноземців успішно приховували понад 95 % території країни.

«Немає прийнятного пояснення щодо кількох нещодавно закритих для відвідин територій; їхнє розташування вказує на те, що вони можуть бути місцями розташування об’єктів протиракетної оборони», – писали у звіті.

Все пересування закордонних туристів країною контролював «Інтурист» – урядова структура, через яку можна було планувати поїздки в СРСР іноземцям. Попри те, що приблизно 75 % території СРСР були офіційно відкритими для іноземців, у дипломатичних установах західних держав зазначали, що насправді туристи могли оглянути менше 1 %.

Дипломатичні установи були зобов’язані надсилати повідомлення про майбутню поїздку будь-якого свого працівника як мінімум за два робочі дні до поїздки, надаючи маршрут та тривалість подорожі, пункти зупинок та вид транспорту. Така система попередження дозволяла владі заборонити візит туриста у будь-яке відкрите місто, посилаючись на те, що воно стало тимчасово закритим, або ж відсутні транспортне сполучення чи місця в готелях.

Для решти туристів – науковців, бізнесменів, туристів та журналістів подорожі контролювалися «Інтуристом». Зазвичай, доступними були лише стандартні маршрути, які пропонував «Інтурист». Подорожі іноземців на приватних автомобілях моніторила міліція.

«Спроби повернути на бічні дороги чи оглянути сільську місцевість зазвичай швидко припиняють. Регулюють також процес фотографування, встановлені штрафи за порушення цих обмежень», – повідомляли у документі.

Звичайні подорожуючі, які більше, ніж двічі, відхилялися від дозволених маршрутів, мусили сплатити штраф у сумі від 50 карбованців (55 доларів США за офіційним курсом), максимальним покаранням було ув’язнення терміном на рік. Дипломатичний персонал за такі проступки могли видворити з країни.

Іноземці, які в’їздили в СРСР через Західну Україну, могли використовувати декілька дозволених автошляхів. Втім, подорожі за маршрутом Брест-Ковель-Луцьк-Рівне дозволяли лише на транспортних засобах «Інтуриста». Також під забороною були подорожі приватними автомобілями у балтійські республіки.

За станом на 1966 рік приблизно півсотні зі 187 міст з населенням понад 100 тисяч в СРСР були закритими для іноземців, а чимало інших роками не приймали жодного іноземного туриста. На той час відкритими містами стали Рівне і Тернопіль, водночас відкрили для іноземців Юрмалу та Вентспілс у Латвії.

Мапа з документів ЦРУ (1966 рік): закриті для іноземців території замальовані чорною барвою.

Мапа з документів ЦРУ (1966 рік): закриті міста позначені зірками, відкриті обведені колами.

У документі також наводять докладний перелік заборонених для іноземців територій. Зокрема, в Україні на той час офіційно закритими були Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Закарпатська, Чернівецька та Івано-Франківська області, за винятком Львова, Ужгорода, Рівного, Тернополя та Чернівців. Відкритими також були транзитні автошляхи: Ужгород-Мукачево-Стрий-Львів-Рівне-Корець; КПП Мостиська (село Шегині)-Львів; Чернівці-Кам’янець-Подільський; Чернівці-Новоселиця-Бричани; вже згаданий автошлях Брест-Ковель-Луцьк-Рівне, пересуватися яким дозволяли лише транспортом «Інтуриста».

У Кримській області закритою була територія на схід від залізничної лінії Солоне Озеро-Джанкой-Сімферополь та автодороги Сімферополь-Алушта, за винятком міст Джанкой, Сімферополь та Алушта.

Закритими містами в УРСР лишалися Дніпропетровськ, Миколаїв, Севастополь та Балаклава.

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com