19:22, 17 Січня 2022

Закон про безвісти зниклих не працює: лучанка понад сім років не може розшукати ні серед живих, ні серед загиблих двох синів

Лучанка Катерина Хомяк вже понад сім років шукає своїх безвісти зниклих синів – Володимира та Дмитра, які у 2014 році служили в добровольчому батальйоні «Айдар». Перед боєм за Цвітні Піски, що на Луганщині, сини пообіцяли, що у вересні повернуться додому. Але після тієї розмови вона більше нічого не чула про своїх синів. На час зникнення Дмитру було 20 років, а Володимиру – 24.

Про те, чому пошуки безвісти зниклих заходять у тупик, як жити щодня із невідомістю та чому їй складно спілкуватися з родичами з Росії для інтернет-видання «Волинь Online» розповіла Катерина Хомяк.

«А хто, як не ми»: Майдан та перший бій змінили синів

Володимир та Дмитро Хомяки не змогли залишатися осторонь, коли ще тривав Майдан.

«Вони там були у січні, коли був перший обстріл на Майдані. Я бачила, що тоді мої хлопці дуже змінилися. Вернулися такі закопчені, що одні очі блистіли. А другий раз вони зібралися поїхати, то доїхали лише до Житомирщини, далі їх не впустили, тому вони тут у Луцьку на Майдан ходили. – пригадує Катерина Хомяк. – Я бачила тоді, як Башкаленка прикували, я ще казала «Що ж ви робите», а вони мені кажуть «Мама, якби ми його в кільце не взяли, то ми б його не довели».

Потім уже після подій Майдану жінка їздила в Росію провести батька в останню дорогу. А як повернулася, подивилася на своїх хлопців і зразу зрозуміла – вони зібралися на Схід:

«Всі їх відговорювали – і друзі, і подружки, і я. А вони почали збиратися, пакувати різні там медикаменти з собою. Я часом заходжу у цю кімнату і у мене перед очима це стоїть. Я пробувала з ними говорити, але це було неможливо. Діма тоді сказав «Ми не хочемо так жити», а Володя –  «А хто, як не ми». Коли вони йшли, я ніяк не могла прийняти це. І я розуміла, що нічого не можу зробити, бо якщо вони задумали, то вони підуть. Мої знайомі казали, що треба було під поріг лягти. А я кажу «Щоб переступили?». Та ж і йшли вони захищати цілісність України».

Пішли вони на війну наприкінці липня 2014 року.

Катерина Хомяк після першого бою синів зрозуміла, що вони дуже змінилися:

«Голос змінився, погляди у них не такі вже були. Вони телефонували і Діма казав «Мама, ти навіть не уявляєш, коли одна нога летить в одну сторону, а інша – в іншу». А я старалася бути спокійною, кажу тоді «Ну, а що ж ти хотів, ви ж не в ліс пішли ягоди, гриби збирати, це війна». Вони змінилися і стали дуже дорослі. Коли мені потім за них хлопці розповідали, то у мене було враження, що я їх не знаю. Поганого я не чула, їх називали там двійнята, хоча між ними три роки різниці. І вони дуже різні – Володя спокійний, врівноважений, а Діма – більш такий. Я зараз за одним внуком спостерігаю, то копія Дімки».

Увесь серпень хлопці провели у боях.

«Ми з ними зідзвонювалися, коли була можливість. Привезли загиблого сина подруги з 51 бригади і я зразу до них подзвонила, поговорила, тоді вони ще на місці були. А потім їх два тижні не було, вони були в оточенні. Вони перебували у прокурорському будинку – два поверхи зверху та підвал. Якби не той підвал, то вони могли б не вижити. Стіни там були доволі товсті. Є фотографії і видно, як ті стіни подовбали снаряди. Звідти вони виходили з оточення, вернулися до себе в Щастя там, де вони стояли. І була змога, то телефонували. Потім почалися обстріли, кінець серпня – початок вересня Веселу гору сильно обстрілювали. Це Луганщина. Обстріли були дуже сильні, по телевізору тоді показували. Я поїхала подругу провідати, мені телефонують, кажуть, що був обстріл, потім поговорила з сином вранці, а через деякий час – він знову дзвоне. Я питаю «Що у вас сталося?». А він каже, що артилерію розбомбили, що якби хоча б два танки, бо все розбите. 4 вересня ввечері я з ними говорила. Вони мені нічого не казали. А вранці дзвоне син Володя і каже «Мам, ти розумієш, ми йдемо на завдання, можливо, зв’язку не буде. Я кажу «Моліться». І він мені сказав «Мам, ми 17-го будемо вдома». Ну і от, вже сім 17 вереснів так минуло», – розповідає Катерина Хомяк.

Бачила одного зі синів на відео сепаратистів: мама вже понад сім років шукає безвісти зниклих дітей

Після тієї розмови Катерина Хомяк більше нічого не чула про свої дітей. Бачила після бою на відео, які в інтернет викладали сепаратисти. Шукала їх всюди, де могла, але ні серед живих, ні серед мертвих знайти не може:

«Були чутки, але їх треба перевіряти. Раз прийшла інформація, що вони перебувають у якогось рома на хуторі Веселий. Я, наприклад, шукала на території Луганщини і запитувала – ніхто не знає. На території Росії я знайшла два хутори – один ближче Луганської області, а інший – південніше на території Росії в Ростовській області. І це було наприкінці травня 2015 року. Потім мені прийшло, що у селищі Ювілейному є 20 військовополонених, а серед них Хомяк. Але на цей час і перевірити не можна було, і я не знала області, де і що, як перебуває. Це зараз я вже можу орієнтуватися. І з однією з Москви зв’язувалася, аби допомогла перевірити. Вона сказала, що москвичі їхали в Луганськ, дала фото і на цьому все закінчилося. І перевірити я не можу, бо пройти я туди не можу».

На територію Росії зараз Катерина Хомяк нев’їзна:

«Я ворог на території Росії, бо в мене два сини добровольці, яких постійно «крутили» по російському телебаченні. Я востаннє була в Росії в 2014 році, бо у мене помер тато. Я поїхала, бо потрібно було провести в останню дорогу. Сама я родом з Пермського краю, Середній Урал, сюди я приїхала зі Ставропольського краю, тобто Північний Кавказ, і вже тут живу 46 років. Я ніколи не приховувала, що я росіянка. У 2014 як я приїхала до Росії, то по телевізору побачила, що Україна – штучна. Я питаю, чому, адже є народ і мова. Я тоді ошелешена була. У мене там на Уралі всі живуть – дядько, тітка і подруга дитинства. Я приходжу, а тітка каже, що мені треба їхати в Україну, бо там у Слов’янську «розіп’яли мальчіка», а я кажу «Тю, знову зомбоящика надивилася, доросла, а в казки віриш». Я з ними пробувала розмовляти, що я бачу в Україні, так вони мені всі тикають, що я ж росіянка. Я ж кажу, що знаю і ніде не відмовлялася. Так вони мене обізвали бандеровкою. А я їм кажу «Очень приятно».

Коли хлопці пропали, то мачуха мені писала, що не забувай, мов, хто ти і кинула мені фото тата, а я їй – фотографію бою, де обгорілі тіла. Вона стала говорити, що на фото дивитися неможливо. А я їй кажу, що тут, може, і ваші внуки, на яких напали росіяни. То їм це дуже не сподобалося. А племінник мені взагалі нагрубив і ми довго не спілкувалися. Взагалі, коли починаєш їм говорити щось, вони не розуміють. І я казала, що взагалі зв’язок перерву і спілкуватися не буду, бо мені дуже це боляче, коли вони мене не розуміють, не хочуть зрозуміти, що у них насправді відбувається. І я скільки була, то я в них телевізор дивилася лише перший день, бо я і так бачу по людях, що там відбувається. А вони сидять постійно в новинах. Я з 2014 року я телевізор не дивлюся. Я маю інтернет і шукаю лише те, що мені потрібно».

За словами жінки, волонтери теж не можуть далеко зайти у пошуку. А коли інформацію передають в СБУ, то там вона і «осідає».

«Чи перевіряють чи ні, вони ж нам не кажуть. А якщо ми йдемо до них на зустріч чи я пишу звернення, вони мені відповідають, що мої хлопці безвісти зниклі. І нічого вони не говорять. І на зустрічах багатьох ми були. Ще до 2017 року була надія. Мені взагалі сказали, що це політика. А коли я востаннє була в СБУ у червні, я спитала, чи подають вони списки безвісти зникли на тристоронні переговори. А мені відповідь «Катерина Олександрівна, давайте ми обміняємо полонених». А безвісти звісно не подаються. Хоча вони повинні були подаватися на кожні переговори. І тоді сильно хлопців переміщували. І якщо їх знайшли, то через деякий час знову слід губиться і знову треба шукати. А ще вони могли бути на шахтах, могли і розстрілювати та кидати в шахти, ми ж не можемо перевірити. Вони без зброї, а з ними, що хочуть те і роблять. Кричать, що на території Росії вони не можуть бути, хоча одного хлопця, як обміняли, забирали саме з території Росії. Була в інтернеті інформація, що вивезли три машини наших хлопців туди, а кого вивезли неясно, і чи вернули назад теж неможливо перевірити. Тобто тупикова ситуація. А зараз то взагалі. Ніхто нічого не робить. Я була вже і у Міністерстві закордонних справ і в СБУ декілька разів, і з депутатами бачилася, але відповіді ми не отримуємо», – каже жінка.

Пошуки безвісти зниклих майже неможливі, поки не працює закон

Як розповідає Катерина Хомяк, у липні 2018 року написали Закон «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти», однак він не працює:

«Бо його написали так, що там ні за полонених, ні за безвісти зниклих немає. Він не працює. Комісія створена рік тому, але не працює, бо немає закону. Комісія не може працювати, не можуть працювати волонтери ті, які хотіли б допомогти. Із нардепами з Волині теж говорила. Якби ухвалили закон по безвісти зниклих, то тоді і запрацює комісія, будуть пошуки. Бо зараз замкнуте коло. А тему ми постійно намагаємося піднімати у різні способи».

Катерина Хомяк наголошує, що важливо було б подавати списки зниклих безвісти на тристоронні переговори кожен раз:

«А то ми нічого не можемо перевірити, нас туди не впускають. Була робоча група саме по безвісти зниклих влітку 2019 року, а з 2020 року вже вона не працювала. Я була на цій робочій групі, але ніяк ми не можемо зрушити з місця. У 2020 році ми вже стали робити акції доволі великі, зробили «Нагадай про кожного у 2020 році». В Україні багато безвісти зниклих. У нас є організація «Надія. Родини зниклих безвісти», є «Надія. Схід», «Надія. Захід» і «Надія. Лебідь». Крім того, ми об’єдналися з «Едельвейсом». Це цивільні Донецькі та Луганська область. Ми з ними у 2020 році об’єдналися і співпрацюємо, робимо акції по Україні. У 2021 році у нас були акції у Дніпрі, у Луцьку я робила акцію, були акції у Павлограді, Краматорську, Покровську, Києві, Слов’янську, Львові тощо. У нас є плакати, є стіна «Надія», там 120 осіб, які зникли. На Волині зникло 8 осіб, сім сімей, але моїх – двоє. Але у Луцьку лише мої безвісти зниклі. У нас в основному всі молоді хлопці, найстарший – з 1968 року. У мене єдиної в Україні такий випадок, що відразу двоє синів зникли безвісти. Це серед військових. А є ще серед цивільних то теж є такий випадок, що зникли у 2014 році два брати з Луганщини. Але з цивільними теж нічого не вирішується».

Жінка зауважує, що, на жаль, куди б вони не зверталися, що б не робили, то бачать і розуміють, що це давно вже суто їхня тема, яка мало кого цікавить:

«Якби ми могли бути присутні на комісії по безвісти зниклих, але нам сказали, що не можемо. А те, що ми самостійно могли, ми вже зробили. Волонтери так само».

Вона пояснює, що ще багато зараз неідентифікованих тіл:

«Там, де тіла були розірвані, сильно обгоріли, то ясно, що не зразу змогли ідентифікувати, а там, де був, просто, поранений в голову, наприклад, нащо було ховати, а не ідентифікувати зразу? Як одна мені з Рівненщини телефонувала і розповідала, що знайшла свого сина, якого похоронили вже. А він, коли зник, то вона ж телефонувала поки приймав телефон, поки не сіла батарея. А одна каже, що був в моргу, тоді санітар підняв і сказав. Я розумію, що боляче почути, але краще сказати, ніж проходити всі ці круги пекла, мами хворіють, помирають, не дочекавшись своїх дітей. Раніше я їхала в Київ з надією, що щось буде, то тепер їду і вже знаю, які відповіді ми отримаємо. Питають «А чого ви не довіряєте?». Але ж це ви цих кладовищ наробили –  як у 2014 році телефонували рідні, чого ви не піднімали, бо був наказ не піднімати телефони, а тепер лежить тіло, документи забрали, хто він – все безвісти зниклий».

«Тіло моє тут, а думки мої бродять десь на Луганщині»: як живе Катерина Хомяк всі ці роки у постійному пошуку синів

Лучанка розповідає, що ще у 2014 році було два збіги під час пошуків, однак по тілобудові та зубах було видно, що це не її сини.

«Коли я сказала, що мені ці не підходять, то мені слідчий сказав «Ну, Катерина Олександрівна, якщо Вам ці не підходять, то там ще є на Краснопільському кладовищі». Я тоді промовчала. Потім мені телефонували наші з «Чорного Тюльпану» з Луцька, казали, що ваші обоє поховані в одній могилі на Краснопільському кладовищі. Я спитала, звідки такі новини і запропонувала зустрітися. Так от, ми і по нині не зустрілися. На зустріч не прийшов, трубки не брав. Я не могла зрозуміти, чого мені на інший день після розмови з ним стали телефонувати. А це, виявляється, опублікували новину, що поховані двоє Хомяків. І по телевізору показували потім. Образливо, що я того волонтера знаю ще з дитинства, бо він ровесник моєї дочки», – пригадує Катерина Хомяк.

Жінка каже, що запитувала слідчої, як це тіла можуть потрапити у Донецьку область, якщо у 2014 році Донецька та Луганські області не дружили між собою, але відповіді також досі не отримала.

«Я кажу, дайте мені 100 %, ми ж не забираємо котенят і щенят, ми забираємо дітей. Якщо загинули, я ж не відмовляюся, я заберу і похороню».

Жінці довелося також пережити суд, який, починаючи з 2018 року тривав 1,5 роки, щоб визнати старшого сина безвісти зниклим.

«Для мене це було так шокуюче. І коли суддя говорить «помер». А я йому кажу «Він, що вдома на дивані лежав? «Помер» і «загинув» – то різні речі». Я була і в ЗСУ, і в Міністерстві оборони, я всі листи писала, в результаті, мої хлопці визнанні зниклими безвісти. У нас є одна мама на Волині,  її сина поховали в іншій області. А потім, коли почали ДНК робити, знаходять його, а та інша мама не віддає. І ту можна зрозуміти маму. А ця мама з Волині три суди пройшла і у 2015 році переховали у нас на Волині. Я просто не хочу бути на її місці. Нас просто не хочуть зрозуміти. А коли ми кажемо за експертизу, то тишина. У 2020 році я зустрічалася з Президентом біля замку, коли він приїжджав. Мене спочатку туди не пропустили. Але я наполягала, що я з ним повинна зустрітися. І він погодився зі мною зустрітися. Але нічого не вирішилося. А зараз через коронавірус ексгумації зупинили – повинні були підняти кладовище для експертизи, але нічого не робили».

Дмитро Хомяк

Володимир Хомяк

Жінка зізнається, що дуже важко жити з таким болем:

«Не раз дуриш себе. Я от займаюся вишивкою, запудриш собі мозок і ніби більш менш, але іноді буває, що себе так накрутиш, бо ж бачиш безвихідна ситуація, нічого ж не робиться. Мене заспокійливі вже не беруть. І це так образливо, бо хлопці пішли захищати цілісність України. Ми могли її не захищати, адже вони навіть не служили. З таким болем жити дуже важко, і здоров’я полетіло. Нікому наша тема не потрібна. Один депутат сказав нам, що ми на емоціях. А я кажу, що ми на емоціях були перші три місяці, а далі нема емоцій. Ви навіть не уявляєте, що це таке».

Катерина Хомяк каже, що вже матері безвісти зниклих втомлені і морально, і фізично.

«Я не знаю, чому це сталося з ними, можливо, щось цим хочуть сказати, а за що, я не знаю. Іноді Господь перевіряє, наскільки ми йому довіряємо. Наскільки ми віримо, що дійсно буде все добре. Іноді щось стається, що не хочеться цього, але так повинно бути. І коли ми отримаємо відповідь, ми не знаємо. Ситуація складна настільки, що іноді прокручуєш варіанти, починаєш згадувати всі ці роки, що ми вже зробили, роботи ніби багато зроблено, але водночас, ніби і не допрацювали. Кожен раз придумуємо якісь варіанти, що ще можна ще зробити, щоб на нас таки звернули увагу. Іноді навіть не знаєш, що сказати і як би вчинив у тій чи іншій ситуації. Не розумієш. Ми вже і морально, і фізично втомлюємося. Але, коли ми одна з однією поговоримо, то краще. Коли я з пастором говорила, то казала, що у мене враження, що у мене декілька кілограм лежить на плечах і мене давить. Але зараз уже за цей період ми вже навчилися з цим жити. Але все ж, я ніби і не ділася, але не реагую на інші проблеми – на подорожчання продуктів, наприклад, бо у мене одна тема, коли закінчиться війна і коли наші сини повернуться додому. Хочеться, звісно, аби живі повернулися. Але одночасно відповідей ми не отримуємо, війна невідомо, коли закінчиться, бо якщо в 2017 році думали, що от-от, то потім зрозуміли, що не скоро, – каже втомлено пані Катерина.  – Кажуть, що прийми. А я ж не закрилася, я відкрита для діалогу. Якби я закрилася, я б сиділа дома і нікого не хотіла б бачити. Я ходжу в церкву, я займаюся домашніми справами, ходжу на ринок і так далі. Живеш ніби звичайним життя, але ти не така, як всі. Єдине, що нас відрізняє, ми живемо трохи по-іншому. Я навіть, як йду в школу, я сиджу на зборах, а сама перебуваю думками десь на Луганщині. Я чую, що говорять, але я не перебуваю тут, тіло моє тут, а думки мої бродять. Мені не цікаво це все, для мене відкрита тема АТО. Я спілкуюся з тими, хто воював, повернувся, розпитую за той бій. З одним, який був у бою та збирав тіла, зустрілася. А з одним, який виповзав з бою, і хтось з ним повз з Хомяків, ніяк не вдається побачитися. Я йому телефонувала, казала, що я ж тебе не виню, я не маю права цього, ти такий самий, як і мої хлопці, але нам треба зустрітися і поговорити. Я телефонувала, що буду в Києві, але він не йде на контакт».

Зять Катерини Хомяк також служив у тому ж батальйоні, що і її сини. На той час там були ті самі хлопці, які воювали ще з й з тими самими хлопцями. Але дізнатися щось нове не вдалося.

Попри всі труднощі, біль та можливості дізнатися правду, матері безвісти зниклих не втрачають надії:

«Надія, яку у нас ніхто не може забрати, є завжди, і ми віримо, що наші рідні живі. Але це ж не казка, якщо і навіть загинули, то ми повинні прийняти це. Але нам потрібна 100 % гарантія, що вони загинули, аби забрати і похоронити з почестями, на які вони заслужили. Іноді є такі думки, але ти не можеш прийняти просто це. І так, і так думаєш. Іноді приходить розчарування, руки опускаєш, потім сама собі наказуєш, що ж не можна так, бо якщо ти опустиш, то ще хтось опустить. А потрібно, щоб ми постійно одна одну підтримували», – каже Катерина Хомяк.

Вона розповідає, що завдяки підтримці Червоного хреста для родин безвісти зниклих проводять зустрічі, майстер-класи різні, де є змога поспілкуватися з психологами та між собою:

«Я часом дуже засмучуюся, кажу, все не можу більше. А дочка каже «Мама ну ти що, ти сім років трималася». Але я теж людина, як і всі. Мені подвійно тяжко, але коли відчуваєш, що за тебе моляться, то легше. У мене за 2014 року взагалі є провали, що я не пам’ятаю нічого, у 2015 так само. У голові сидить одне і те ж, і нікуди не дінешся. Подружки питають, чого на лавочку не виходиш, а я кажу «А про що мені з вами говорити, мені не цікаво з ними, я сиджу, але я відсутня». І ті друзі, які дружили понад 20 років, вони самі по собі відсіялися. У мене зараз моя сім’я – це мами з різних сторін України, це наші, ми собі збираємося онлайн навіть, крім того, ще маємо курси через інтернет, як шукати по соцмережах. Ми спілкуємося, підтримуємо один одного».

Зараз Катерина Хомяк планує не зупинятися і продовжувати пошуки синів, а від тяжких думок її відволікають її діти та внуки.

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: