19:21, 20 Червня 2023

Всесвітній день біженців: як переселенки з Харкова та Миколаєва знайшли нову роботу у Луцьку

15 валіз, 15 історій внутрішніх переселенців та біженців, які пройшли шлях від однієї валізи до успішної інтеграції – благодійний фонд «Рокада», виконавчий партнер Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН), організував виставку-інсталяцію історій біженців та переселенців «Надія вдалині від дому».

Виставка-інсталяція відбулася сьогодні, 20 червня, на площі Героїв Майдану міста Луцька та приурочена до Всесвітнього дня біженців, який відзначається щороку і визнає силу і мужність людей, які були змушені залишити власні домівки у пошуку безпечного місця.

Вимушені переселенці з Київщини, Донеччини, Херсонщини, або ж біженці з Афганістану чи Сирії як ніхто інший знають, наскільки важко починати життя з чистого аркуша. Переміщені особи розказали про те, що їм дарує надію та як вони адаптуються і досягають успіхів на новому місці.

Заступник голови Волинської обласної ради Григорій Пустовіт зазначив, що немає нічого більше красномовнішого, ніж ці дитячі речі, які були під рукою і їх взяли, щоб було в що одягнути дитину:

«Ми бачимо, що взяли те, що необхідне і негайно втекти. Бо ті, хто не зумів втекти, тих вже, на жаль, багатьох немає. Ми бачимо це по Херсонщині. Ми не знаємо цифри, скільки їх затонуло під час знищення росіянами Каховської ГЕС, скільки їх загинуло тільки від того, що у них не було російського паспорта, вони не прийняли владу окупантів і багато хто втратив навіть життя. Я думаю, що Бог все бачить, чує всі наші молитви, Бог бачить все те горе і кожному воздасть. Але разом з тим, ми мусимо жити, думати про майбутнє наших дітей, про майбутнє нашої країни». Цей всесвітній День біженців хай нагадає нам про ту біду і горе, з якими люди зіштовхуються, залишаючи свої домівки, хай нагадає нам, що є такі почуття, як милосердя, благодійність, любов до ближнього, допомога ближньому».

Заступник Луцького міського голови Ірина Чебелюк зауважила, що найважче тим, хто змушений був покинути все те, заради чого жив та чим жив, все те, для чого намагався жити.

«І, мабуть, змогли, якщо вдалося забрати своїх найрідніших і покинути небезпечні території. А є люди, які цього не змогли зробити і не отримали статусів біженця чи внутрішньо переміщеної особи»,  – сказала вона.

Ірина Чебелюк наголосила, що нам потрібно бути толерантними один до одного, адже відчуття, які переживає мешканець Луцька і відчуття, які переживає мешканець Харкова чи Херсона – абсолютно різні.

Керівник департаменту соціального захисту населення Волинської ОДА Оксана Гобод зазначила, що громади, волонтери разом з усіма службами намагаються допомогти кожній знайти людині своєї місце у тій новій ситуації, якій вони опиняються. Вона подякувала всім, хто допомагає нашій країні та благодійному фонду «Рокада», які стараються в усі куточки Волинської області донести допомогу.

Вона зауважила, що Україна чекає назад своїх громадян, аби розбудовувати нашу країну.

Актори театру «Гармидер»  Соломія та Єва розповіли історії двох переселенок – Алли з Харкова та Олександри з Миколаєва.

Алла Скрипінчук у Харкові до повномасштабного вторгнення викладала акторську майстерність у приватній школі, починала самостійне життя у власній квартирі, робила ремонт, багато подорожувала. Після 24 лютого разом з мамою вона провела 15 важких днів у Харкові. Хоча район вважався відносно спокійним, але було страшно. Ночували на паркінгу, а пізніше облаштували спальні місця між ліфтами. На 15 день пережили дуже важку ніч, обстріли були дуже близько, все тряслося, на ранок разом з мамою вирішили, що треба їхати. Зібралися швидко, взяли з собою кота, песика і найнеобхідніші речі. По дорозі бачили понівечені будинки і розуміли, що все роблять правильно.

«Тоді було відчуття, що в мене забрали все, мої друзі, мої сестри, моя родина – всі роз’їхалися хто куди. Спершу нас прийняли у волинському селі Смідин. Через місяць я зрозуміла, що не можу нічого не робити і ми переїхали до Луцька. Тут ми мали можливість отримувати підтримку і гуманітарну допомогу. Ми ж приїхали майже без нічого, не мали навіть постільної білизни», – поділилася пережитим жінка.

Вона вирішила, що буде залишатися в Луцьку.

«Я гуляла по місту, побачила Палац культури міста Луцьк і там було таке оголошення про арт-майстерню «Діти слухають казки». Я три місяці не працювала, виходить я скучила за дітьми, за роботою, думаю, прийду дізнаюся, що взагалі тут є, може, буде якась робота для мене. Я зайшла до чергових, спиталася, чи є у вас театральна студія. Вони кажуть «Є», завели мене до керівника, ми познайомилися з Вадимом Хаїнським. Я йому сказала, що я акторка з Харкова, хотіла би працювати з дітьми, чи є якась робота. А він каже «Так, зараз дуже багато дітей, добре, що ти прийшла, будемо щось робити».  Спочатку я почала волонтерити в арт-майстерні «Діти слухають казки» і поступово познайомилася з колективом «Бешкетники» і з вересня вже почала викладати в «Бешкетниках», – розповідає Алла.

Вона ділиться, що жодної упередженості на Волині не відчувала, було комфортно:

«Перший час якась така відлюдяність трохи була і взагалі не шукала роботу. Десь три місяці я думала, що я повертаюся, от скоро вже все. Я сиділа на валізах і мої рідні пересилали якісь речі сюди, а я «Так багато не треба, бо мені ж ще назад це все везти». А зараз вже не постає такого питання, що щось зайве, вже все мені передають».

Вадим Хаїнський, колишній керівник театральної студії «Бешкетники», каже, що радий, що знайшов таку працівницю, а зараз і вона вже стала керівницею студії замість нього:

«А це було важке рішення певно взагалі покинути театральну студію і передати комусь. Це має бути людина, яка зможе далі вести цей колектив. По роботі зрозумів, що можу передати їй. У першу чергу це було з дітьми-переселенцями. Абсолютно самовіддано, безоплатно, все на волонтерських засадах тоді було. Але вже вона тоді показалася, що вона хоче, що вона цим горить, що діти задоволені роботою, і вже відповідно, працюючи з «Бешкетниками» в колективі, діти її полюбили надзвичайно».

Алла Скрипінчук каже, що хоч і шкода, що такі зараз обставини, але багато людей зі Сходу України побували на Заході України і побачили, що тут добре. Вона зауважує, що болюче зараз ще мовне питання і каже, що треба бути толерантнішими, а люди перейдуть з часом на українську мову. Але і після війни потрібно їздити один до одного в гості, щоб бачити, що там і що тут, і що насправді між нами багато спільного.

Нещодавно Аллі зателефонували зі школи у Харкові, де вона викладала. Вони відновлюють навчання наживо та пропонують повернутися. Але вона зрозуміла, що не хоче, бо полюбила Луцьк, поїздки зі своїм колективом на фестивалі та гастролі. А невдовзі сподівається запросити на свою першу постановку «Місто за шпалерами», яка розкриває стосунки в родині. Алла сумує за Харковом, але знає, що потрібно шукати можливості, де ти є і Всесвіт обов’язково стане на твій бік.

Крім того, що вона акторка, жінка ще й майстер зі синхронного плавання і зараз викладає фізкультуру у приватній школі.

Алла помітила цікавий символ. Нещодавно вона знайшла на вулиці патріотичний брелок у формі серця, який валявся на дорозі:

«Я його так підняла переклала, думаю, може хтось загубив, і тут зараз на виставці у валізі лежить таке саме серденько».

Ще одна історія – це історія переселенки з Миколаєва Олександри Ломаки, яка тут у Луцьку стала працівницею благодійного фонду «Рокада». В Олександри троє дітей – син, 19 років, та двійнята, 5 років.

«Зміна обстановки завжди для мене була чимось страшним, але будучи в Миколаєві, я розуміла, є загроза життю моїх дітей. Спочатку ми змінили кілька квартир в самому Миколаєві, змінити місто для мене тоді було чимось неможливим, переломним став момент, коли снаряд влучив в сусідній будинок. Це була дуже страшна ніч. Вранці, поки рятували людей, я шукала можливі гуманітарні автобуси до Одеси, а звідти вже брала квитки до Ковеля. Ковель – це місто, яке я обрала не випадково, на щастя, там є далекий родич, який міг тоді нас зустріти. Ми зібрали речі першої необхідності і все. Скажу чесно, я не розуміла до кінця, що роблю, знаєте, як кажуть «Очі бачать, а руки роблять». У Ковелі мені довелося організувати для нас нове життя. Спочатку, я усвідомлюю, що хочу бути корисною. Я вирішила стати волонтеркою і разом з однодумцями допомагати іншим, які опинилися у подібній ситуації.

З часом в мене з’явилася ідея створити клуб, який би допомагав людям таким же, як ми, які пізнали жахи війни. Ми назвали його клуб «Незламності». З часом клуб став популярним серед переселенців, що знайшли притулок в Ковелі. Під час волонтерської роботи я познайомилася з благодійним фондом «Рокада» і ми стали партнерами. Далі благодійний фонд «Рокада» запропонував мені роботу. І ми переїхали до Луцька. Ми постійно докладали зусиль для організацій зустрічей внутрішньо переміщених осіб, щоб емоційно підтримати їх. Ми розуміли, що ці люди пройшли складний шлях, вони, як і ми з сім’єю залишили свою домівку. Ми прагнули допомогти їм відновити почуття безпеки і комфорту. Для дітей, які пережили переїзд та розлуку зі звичним середовищем,  ми організували арт-терапію. Ми намагалися відновити просте почуття нормальності їхнього життя. Крім, того ми збирали гуманітарну допомогу для наших захисників у Бахмуті. Я зараз точно не сумую за морем, я хочу лише відчути запах і обійми мого коханого чоловіка, який залишається в Миколаєві, саме завдяки тому, що він працював і продовжує працювати під постійними вибухами, ми разом з дітьми можемо спокійно спати, ходити по магазинах і просто відпочивати в прекрасному Луцьку. Зараз для мене прогулянки на вулиці без повітряних тривог заміняють море, але переживання за чоловіка лишається досі. Оскільки зараз я працюю в благодійному фонді «Рокада», я не планую повертатися додому, я хочу і далі допомагати людям, які втекли від жаху війни. Людям я хочу порадити тільки одне «Не соромтеся просити про допомогу». Історія моєї сім’ї – це історія надії, солідарності та віри в краще, навіть в найважчі часи», – саме так описує свій шлях від валізи до успішної інтеграції Олександра.

У рамках виставки-інсталяції також організували виставку малюнків, створених дітьми з внутрішньо переміщених сімей. Для учасників заходу фахівці БФ «Рокада» провели групову арт-терапію та надали індивідуальні консультації тим, хто їх потребував, а також розказали про те, що кожен із нас може зробити для того, щоб сприяти інтеграції вимушених переселенців.

Одна з відвідувачок виставки-інсталяції зауважила, що їй цікаво почитати ці історії, як люди живуть, які бувають тяжкі життєві ситуації, адже тут у Луцьку більш-менш спокійно, ми все це переживаємо лише на відстані.

Соціальна працівниця по роботі з громадами благодійного фонду «Рокада» Олена Кузьмич зазначила, що тут можна подивитися 15 історій переселенців і біженців, власне – це ті речі, з якими люди втікали.

«І, напевне, наймоторошніше – це порожня валіза, тому що хтось встиг щось узяти, хтось не встиг. Хтось взяв хліб, хтось взяв продукти, хтось взяв Біблію, хтось взяв ключі від дому, а, можливо, того дому вже немає. І тому сьогодні такий день, щоб замислитися, про те, що ці люди серед нас. Ми мусимо їм допомогти, їх прийняти у наші громади. Ті всі історії зі всієї України, людей, які оселилися на території Волинської області», – наголосила вона.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: