19:15, 21 Січня 2019

Волинь понад 200 років тому: з ким торгували та що експортували

Наприкінці XVIІI століття низка волинських міст стали центрами торгівлі, а окремі волинські товари експортували у різні країни Європи.

Про це йдеться у книзі «Нариси з історії розвитку виробничих відносин і торгівлі в Україні (друга половина XVIІ — початок ХХ ст. )», що вийшла друком торік у Києві. У дослідженні яскраво і поетапно змальовано розвиток внутрішньої торгівлі і як саме в конкурентній боротьбі Україна виходила на зовнішні ринки збуту товарів. Автори Олександр Гуржій, Олександр Реєнт та Наталія Шапошнікова наводять великий фактичний (документальний) і статистичний матеріал.

У 1798 році населення Луцька налічувало 2349 осіб, з них 6,4 % становило духовенство, 17,1 % становила шляхта, 0,4 % – купці , 66,6 % – міщани, 9,5 % – вільномешкаючі. Потенційний резерв для найманих робітників становила група так званих вільномешкаючих людей. Серед повітових міст Волині на той час найбільший відсоток вільномешкаючих відзначали у Луцьку, хоча за кількістю населення місто тоді поступалося, наприклад, таким містам як Острог (який мав 4098 жителів), Житомир (5419) та Дубно (6535).

У Володимирі налічувалось 132 майстри, 15 спеціалізацій робітників. Водночас у документі 1789 року зазначалося, що місцеві громадяни «не мають своєї воскобійні, броварні, адже міська цегельня занепала через різні утиски» і всі вони розорені. З 1964 жителів Володимира вільномешкаючі становили 5,7 %, міщани – 79,9 %.

Помітну роль у концентрації вільнонайманих робітників традиційно відігравали великі промислові осередки. Зокрема на Волині в кінці ХVІІІ століття у Дубно вирізнилось близько 20 основних видів ремесла, де працювало за наймом до 700 майстрів. Серед провідних спеціалістів значились шевці, кравці, ковалі та інші. Чимало було фахівців ливарної справи. Цікаво те, що у виробництві міста застосовувались механічні пристрої. В Острозі на той час нараховувалось 234 майстри в цехах, які репрезентували 19 професій.

Автори зауважують, що вже в ХVІІ столітті більш-менш чітко вирізнялися райони окремих промислових галузей. Так, Полісся (Північна Київщина) і Волинь перетворилися на місцевості залізоробної й залізообробної промисловості, чому сприяли багаті родовища болотної руди. Зокрема на Волині рудні діяли поблизу Луцька та Житомира.

У межах правобережного регіону України на важливі центри торгівлі у XVIІI столітті перетворилися Ржищів, Могилів, Луцьк, Дубно, Житомир. Для купівлі-продажу товарів сюди з різних місцевостей країни з’їжджались купці або їхні уповноважені.

На Поліссі також активно розвивались лісництво та лісові промисли. Хоча про них маємо обмежену інформацію, але наявні факти свідчать: більшість лісів перебувало в приватному володінні, а тому в сільських промислах найчастіше використовувалась праця кріпаків і лише зрідка вільнонайманих робітників. Серед останніх міг опинитися, наприклад, лісничий, який, зазвичай, повинен був мати належні фахові знання та відповідні фізичні можливості для виконання служби. На Волині, за деякими даними, оплата їх праці здебільшого здійснювалася як грошима, так і натурою (бо людина, яка мешкає і доглядає в лісі, практично не могла успішно займатися власним господарством). Зокрема, його платня за рік в середині ХVІІІ століття могла становити 150 злотих, «ординарії» жита, вівса, ячменю, пшениці, насіння, гороху, 136 четвериків гречки тощо.

Наявність великого масиву лісів сприяла активізації поташного промислу (калієва сіль вугільної кислоти, біла порошкоподібна речовина з властивостями лугу; застосовувався при відбілюванні і фарбуванні тканин, у миловарні, виробництві скла тощо), який у свою чергу, сприяв скляному і текстильному виробництвам. Близько 20 поташних буд діяло на Волині, це найбільше серед регіонів Правобережжя. Річна продукція їх коливалася від 500 до 700 тонн.

Від початку ХVІІ століття значною мірою в умовах міської організації праці розвивалося гутне виробництво. Майстрами, а також робітниками на таких підприємствах найчастіше ставали міщани — особи частково або повністю відірвані від землеробства, соціально порівняно вільні й економічно незалежні, завдяки нормам магдебурзького права, яким користувалася більшість міст Правобережної України. До гутництва долучалися переважно «люди захожі», зрідка — іноземці. Через специфіку виробництва (потребу великих обсягів якісного кварцового піску, соди, крейди, алебастру, шпату, поташу тощо, а також палива) гути розташовувалися головним чином на Поліссі, Волині, Північному Поділлі й Північній Київщині. Цікаво, що в лісисті райони Полісся, де діяли гути, приходили найматися майстри і робітні люди з-під Житомира. Великими партіями скло вивозилося в Росію та Білорусь, а також Прибалтику (зокрема, Ригу).

Про деяке регіональне співвідношення гут існують такі дані для початку ХІХ століття: їх існувало на Волині — 11, Київщині — 8, Поділлі — 4.

Праця вільнонайманих робітників протягом ХVІІ–ХVІІІ століть у тій чи іншій мірі проникла практично у більшість галузей господарства, навіть у суконну промисловість. В окремих полотняних підприємствах Волині працювало понад 50 і навіть близько 100 осіб, хоча не всі вони були вільнонайманими (кінець 90-х років ХVІІІ століття).

Про загальну кількість «фабрик» і заводів у Волинській губернії можна довідатися зі звіту губернатора за 1804 рік. На її території тоді функціонувало підприємств різного профілю: залізоплавильних — 116, мідних — 2, фарфорових — 1, гут — 14 «старих» (заснованих до 1804 року) і 2 «нових», полотняних — 1, папірень — 2, поташних — 18, а всього 1707.

Пишучи про торгівлю у XVIІI столітті, автори повідомляють, що в західноукраїнський регіон потрапляли товари в основному з найбільшого в Росії Макар’ївського ярмарку, який збирався поблизу Нижнього Новгорода. Багато товарів з російських міст через харківські, роменські, київські, бердичівські ярмарки потрапляли на Волинь, Поділля та Галичину. Торговельні зв’язки західноукраїнські міста мали насамперед з Москвою, Києвом, Ніжином, Путивлем і Севськом.

Зазначаючи про торгові зв’язки Білорусі й України у XVIII столітті, які вже мали не епізодичний, випадковий, а сталий характер, автори зауважують, що особливо це стосувалося Правобережної України, яка входила на той час до складу Речі Посполитої. Протягом століття поступово змінився напрямок торгових потоків. Якщо ще в XVII столітті білоруські купці збували західноєвропейські товари здебільшого в Москві, Смоленську, Брянську та інших порубіжних населених пунктах Московії, то в XVIII столітті основними торговими осередками для збуту таких виробів (переважно сукна й тканин) стають українські міста.

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com