«The Velvet Sun» та Павло Коробчук «Ніхто нас в життя не запрошував їсти морозиво»

У Луцьку нещодавно на вихідних під час літературного фестивалю «Фронтера» столичний гурт «The Velvet Sun» і поет Павло Коробчук, який родом з Луцька, показали музичну виставу у формі інтерв’ю під назвою «Емі Уайнхауз – Тіло та душа» про британську співачку, яка прожила своє коротке життя яскраво. Маючи чимало проблем, вона боролася, але не перемогла. Чому саме такий незвичний формат вистави, чому саме Емі та що хотіли передати глядачам гурт і поет, розповіли вони в інтерв’ю для інтернет-видання «Волинь Online».

Розкажіть насамперед про ідею вистави.

Павло Коробчук: Ідея вистави у тому, щоб розказати про життя, про творчість Емі Уайнхауз. Ця ідея виникла у нас 4 роки тому: організувати таку кооперацію – щоб це була не музика, не поезія, не театр, а така суміш трьох дисциплін творчих. І дуже важливо, що нам вдається передати цю енергію. І вже було приблизно 15 концертів у Львові, Тернополі, Хмельницькому, Києві і ось нарешті мій рідний Луцьк.

А чому саме Емі?

Павло Гвоздецький: Якщо сказати чесно, то наш гурт – не зовсім стиль Емі, при тому, що ми дуже поважаємо її, як особистість у мистецтві. Її стиль не дуже притаманний нам, але ми почали шукати, як саме ми можемо інтерпретувати цю музику, розкрити її. І ми знайшли не лише у музичному стилі, а й у біографії Емі якісь моменти, які нас зачепили. І ось, поспілкувавшись із Павлом, ми віднайшли спосіб передати, так би мовити, особливості її долі, її характер музики, поетичне слово. Тобто, ми цим спектаклем закрили деякі білі плями у сприйнятті музики Емі, через цей спектакль ми зрозуміли її душу набагато краще. Наступний наш візит до вашого міста необов’язково буде із спектаклем про Емі. Можливо, це буде спектакль про Кріса Корнелла, або ще когось або, просто, суто музичний концерт. Особливість спектаклю про Емі, що сьогодні з нами співпрацює Марія Жигінас. Вона – золотий голос українського джазу, людина, яка вміє співати Емі. Саме у Луцьку ми заграємо разом вперше. Марія і до знайомства з нами співала Емі краще з усіх, кого я знаю, окрім самої Емі. Наш гурт дуже пишається цим знайомством і тим, що Марія погодилася з нами працювати. І, звичайно, пишаємося тим, що Павло погодився з нами співпрацювати.

А наскільки важко не свій стиль грати?

Павло Коробчук: Це входиш просто у настрій, в енергію.

Павло Гвоздецький: Павло теж музикант, він дуже добре це розуміє. А я ще додам, за формальними ознаками, у нас музика – це україномовні пісні, Емі – англомовна співачка. У неї свій бекграунд культурний, а у нас – свій. На базі трипільської культури, потім – Київської Русі і так далі, все що тут відбувалося – певним чином вплинуло на нашу музику.

Марія Жигінас: Для мене дуже цікаво, тому що я в такому участі ще не брала. Я була приголомшеною зустріччю з Павлом Гвоздецьким та всією командою «The Velvet Sun», тому що вони – душевні і сердечні люди. Я дуже рада, що з ними познайомилася.

Якісь труднощі у Вас були із цією виставою?

Марія Жигінас: Я вже співала Емі, робила інший проект вже, тому труднощів взагалі не було ніяких. Я вже думала, що Емі – це так списаний товар, але ні, то не так.

Розкажіть чому ви раніше не привозили цю виставу додому?

Павло Коробчук: Ось трапилася нагода, збіглися всі зорі на небі. І фестиваль літературний організував прекрасний «Стендаль» і наш проект вийшов на величезну таку хвилю. Ось все це збіглося. Я в дитинстві ходив сюди дивитися на ляльок, а тепер сам на цю сцену потрапив.

Ви журналіст, наскільки важко грати самого себе?

Не складно, до речі, це просто, треба вдавати із себе зацікавлену людину. Журналісти – цікаві люди. Вони завжди десь чимось цікавляться, пхають носа, куди треба і не треба. І власне, грати роль цю не дуже складно.

А що найбільш важче у цій виставі для вас?

Павло Гвоздецький: Найбільш важче у цій виставі те, що Емі вона така дівчинка революційна, вона не пухнастий білий котик, і через це її пісні мають бути насичені, певні життєві складнощі і печалі спроможні додати правдивості цій музиці. Тому після вистави ми буваємо трошки втомлені в емоційному сенсі, але задоволені, бо публіка зазвичай дуже добре сприймає це, але ми повинні викладатися. Це не просто триб ’ют, де ти виходиш, відіграв, поаплодували і все, тут треба викладатися.

Якщо це настільки така психологічна напруга, то чи не важко вам потім ставити ще раз виставу?

Павло Гвоздецький: Нам не важко, бо це цікаво. Це і є життя. Ніхто нас в життя не запрошував, щоб там суто їсти морозиво і насолоджуватися самими радощами. У житті треба щось переосмислювати, думати про щось, доходити якихось висновків. Інакше б люди не читали Тараса Григоровича Шевченка, тощо. З Емі так само. Вона не є солодкою поп-зіркою, вона є дійсно складною та дуже цікавою особистістю.

Вистава уже декілька років триває чи змінювалася вона якось?

Павло Гвоздецький: Починалася вистава не як вистава, а як триб‘ют на честь Емі. Нас запросила подруга, яку звуть Інна Колос, а потім вже цей маленький триб’ют почав перетворюватися на виставу. По-перше, Павло Коробчук творча людина. Він постійно пише нові вірші. Щось із них може бути включена до вистави,  так само, як і інші пісні Емі, замість тих, що зазвичай. Цього разу, до прикладу, буде 5 нових пісень, які у нашій виставі ніколи не звучали. Через це нам часто пишуть, що вже другий чи третій раз на виставі, але хочу ще прийти, тобто все це живе і дихає.

Павло Коробчук: У нас вона майже не трансформувалася. У нас були перші рази, коли вона тільки напрацьовувалася, потім ми ввійшли у таку хвилю загальну і було все стабільно, класно. Але у Луцьку показуємо у трішки іншому форматі і з новими піснями. Іноді треба кілька точок змінити, щоб оживити внутрішню енергію, щоб на сцені із новою силою це викласти.

Як ви знайшли одне одного?

Павло Коробчук: Павло, просто, якось мені подзвонив і сказав, що ми тебе знаємо, хочемо разом організувати такий захід.

Розкажіть детальніше про свою роль журналіста. Здавалося б, ну журналіст, що там грати.

Павло Коробчук: Насправді це реальне інтерв’ю, яке було у Емі Уайнхауз, її останнє інтерв’ю в житті. І потім журналіст британський написав про свої враження, про те, що він розпитував, що відповідала Емі. Ми нічого насправді і не вигадували особливо. Ми буквально переклали цей текст, його трішки опрацювали, на українські реалії наклали, і я, просто, розповідаю про його враження. Це я фактично живу не роллю якогось вигаданого персонажа, а роллю людини, яка брала в Емі інтерв’ю.

Як у Вас відчуття після цієї ролі: журналісти цинічні чи все таки глибоко переживають?

Павло Коробчук: Журналісти бувають різні, але у цьому випадку це дуже глибокий аналіз про музику він розказує, про її співпрацю із Тоні Беннетом, про джаз і про проблеми в особистому житті і зі здоров’ям, проблеми про її виховання, про батька. Тобто основні аспекти життя Емі Уайнхауз.

Чи немає у вас ідеї на основі цієї вистави, цієї історії, написати щось своє?

Павло Коробчук: Я задумаюсь. Це хороша ідея. Наша вистава еволюціонує щоразу, бо щоразу публіка інакша, інше приміщення, атмосфера інша, щоразу інший фідбек. За динамікою це буває дуже веселий захід і дуже чуйний, де треба аж прислухатися до кожного слова. Тому глядачі у ці моменти особливо беруть участь у виставі.

Павло Гвоздецький: Можна створити рок-оперу. Емі видатна артистка, і з нею працювала команда супер творчих аранжувальників, які робили майстерні речі. Їхня майстерність – у простоті, у тому, щоби замість додавання купи нового, прибрати зайве з пісні. У Емі дуже короткі пісні, але вони чіплять, і вони майстерні у плані композиції та аранжування. В принципі, написання рок-опери за мотивами вистави – цікава річ, можливо, щось подібне зробимо. Принаймні, досвід виконання пісень Емі – це класний досвід, він корисний для будь-якого музиканта.

Які ще є ідеї такої вистави, як про Емі?

Павло Коробчук (усміхаючись): Зараз потрібно зробити з Фрейді Мерк’юрі найближчий місяць, бо хвиля пройде.

Павло Гвоздецький: А може і про решту гурту «Queen». Там всі четверо музикантів були видатними особистостями, ми любимо цей гурт і вважаємо тему «Queen» завжди гідною уваги.

Розмовляла Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Фото вистави — Макс ТАРКІВСЬКИЙ