Релоковані: як бізнес з Донбасу налагоджує роботу на Волині та в Дніпрі

Від початку повномасштабного вторгнення росії на територію нашої держави захід України став місцем прихистку мільйонів біженців із постраждалих областей, зокрема із Донеччини та Луганщини. Нові майданчики для ведення бізнесу у відносно мирних регіонах знайшли і підприємства, які вели господарську діяльність на територіях нині постраждалих від бойових дій.

Інтернет-видання «Волинь Online» та інформагентство «Вчасно» у рамках співпраці публікує історії релокованих підприємств.

Зокрема на Волинь переїжджають не лише десятки тисяч вимушених переселенців, а й понад півтора десятка підприємств.

Деякі релоковані підприємства вже не лише облаштувалися на Волині, а й  запрацювали.

Керівник управління економічного розвитку та торгівлі Волинської ОВА Анатолій Банера розповів, що у Волинську область офіційно релокувалося 16 підприємств, 5 з яких уже повністю працюють. Інші – на етапі запуску роботи. Приїхали підприємства з Донецької, Луганської, Харківської, Запорізької, Дніпропетровської та Київської областей.

Інтернет-видання «Волинь Online» поспілкувалося зі співвласником компанії «Грін Компані НВ» Андрієм Михайловим. Він розповів, як вижити під час війни, якщо втратили більше половини компанії та як перевезти свій бізнес у більш безпечний регіон.

Компанія займається відновленням відсортованих відходів. Її робота – це не просто бізнес, це і турбота про навколишнє середовище, адже пляшки замість займати місце на сміттєзвалищах перетворюються на сировину для нових пляшок чи навіть тканин.

Як у Маріуполі розпочиналася історія компанії та на чий досвід орієнтуються

Андрій Михайлов розповідає, що і він і вся його родина родом з Маріуполя. Працювати у цьому місті він почав ще у 16 років:

«У мене освіта айтішник та бухгалтер. З 16 років я працював у газеті. Прийшов подивитися програмне забезпечення у газеті, бо вони не могли дати лад, і залишився. Я ще вчився, а вже працював. Потім пішов працювати на телеканал «Інтер». А вже після телеканалу зареєстрував першу компанію. Вона займалася програмним забезпеченням для бухгалтерів 1С і заправкою та ремонтом принтерів та картриджів. Це було дуже довго актуально, бо був 2000 рік».

У 2008 році розпочалася криза і саме тоді виникла ідея створити компанію, яка займатиметься переробкою пет-пляшок.

«Ми думали, що можна робити актуального. На той момент ніхто не переробляв ні пляшки, ні взагалі нічого. Вторсировину у радянські часи збирали – папір чи скло, а пластику ніхто не збирав на переробку. Ми подивилися, що така цікава тема, я поїхав до Китаю, знайшов там обладнання, ми його привезли сюди. І от з 2009 року ми почали працювати», – каже співзасновник компанії.

Робота компанії полягає у тому, щоб переробляти пет-пляшки – вони закуповують їх у компаній, які займаються збором вторсировини. Використані пляшки сортують за кольорами, миють, відсортовують наклейку та кришечки, а тоді подрібнюють на маленькі частинки та запаковують у мішки. Отриману подрібнену сировину продають за кордон, де вже з цього виготовляють нові пляшки або ж синтетичні тканини. А кришки та наклейки віддають іншим компаніям, які це переробляють на полімерпіщану плитку. За рік компанія переробляла приблизно тисячу тонн пляшок.

До повномасштабної війни Андрій Михайлов у компанії займався лише експортом. У нього вже був досвід співпраці із іноземними компаніями, коли працював з комп’ютерною технікою та привозив з Китаю картриджі, то ж розумів, як знайти нових партнерів.

«У 2011 році я поїхав до Китаю і там пожив біля десяти років. Трохи повчив англійську та китайську мови, зрозумів, як працюють іноземні компанії. Подивився, як там поводяться з відходами. Взагалі по світу ми поїздили – по Європі, по Азії, то подивилися, де що і як виглядає. Наприклад, у Китаї ніхто не викидає пляшку, а якщо хтось і викине, то її заберуть люди і здадуть за гроші», – розказує про закордонний досвід Андрій Михайлов.

А от у Німеччині – інша система. Там є автомати, у які люди здають пляшку, який її пресує. Це коштує 25 центів за пляшку.

«І це дуже дорого, бо насправді немає ніякої економіки. Ці гроші беруть з людей, коли ви купуєте щось у пляшці, коли ви повертаєте, то вам віддають. Депозитна система, там ніякої економіки немає, якщо порахувати. А у Китаї – по-іншому. Вони почали розділяти сміття: окремо – харчові відходи, окремо – папір, скло, пластик тощо. Є окремі місця, де контейнери стоять, вони огороджені. З 7 до 10 ранку їх відчиняють і можна зайти та викинути сміття. Але не можна викинути не у той контейнер. Потім знову замикають і викинути можна аж ввечері. А якщо подивитися, наприклад, на Болгарію,  то там звичайне сортування.

Дуже круто у Німеччині, але я так розумію, що це все за гроші Євросоюзу, все гранти. Там немає математики, якщо підприємство за свої гроші буде це робити, це буде неможливо, вони збирають платню з людей, залучають якісь гранти, додатково допомога від держави, тому вони можуть зробити окремо збір, автомати по прийому чогось, наприклад», – каже Андрій Михайлов.

Він пояснює, що сортувати пластик потрібно, бо якщо переробити все разом, то це буде марнотратство пластику – він вийде чорний. А такий не використовують.

«Є машини, які сортують за допомогою оптики по кольорах, але вони помиляються. Я таке бачив на лініях у Чехії – ця машина досортовує, якщо людина десь не побачила. Це все, що вона може робити. І вартість дуже висока такої машини – 150-200 тисяч євро приблизно», – каже пан Андрій.

Релоковані двічі: як і куди компанія переїздила через війну

Коли у 2014 році у Маріуполь прийшла так звана «днр», компанія забрала працівників та переїхала до Запоріжжя.

«Ми там запустилися і вісім років працювали. А у Маріуполі, коли знову стало нормально, ми повернулися туди. Отримали декілька грантів –  від ООН та від місцевої ОДА. Запустили там лінію із переробки пет-пляшки і лінію по сортуванню. Ми купували пляшки і сортували їх», – розповідає Андрій Михайлов.

До 24 лютого компанія планувала запускати ще лінію сортування у Запоріжжі та встановити обладнання для переробки кришечок від пляшки та наклейки, щоб виготовляти, наприклад, полімерпіщану плитку.

У Маріуполі компанія мала приміщення 1500 м. кв. Внаслідок повномасштабної війни – половину розбомбили, ще частина згоріла. Дещо з обладнання вціліло, але доступу до цього немає. Для порівняння, зараз у Нововолинську у них приміщення лише 800 м. кв.

«Я бачив фото звідти, але втрат ще не рахував. Є сенс порахувати все це, але це не терміново зараз та і я не сильно хочу це робити», – каже чоловік.

Він зауважує, що, хоч війна і не відкинула їх на початковий рівень, але дуже багато сировини втратили, за яку вони винні гроші постачальникам. І як швидко повернути ці гроші буде можливо, бізнесмен поки не знає. Втрати точно більші, ніж половина компанії, – можливо, залишилося 20-30 % того, що було.

Андрій Михайлов з родиною з 2020 року проживав у Ірпені, але працював у Маріуполі. Перед 24 лютого він якраз повернувся саме з Маріуполя в Ірпінь, де його там вже і застала повномасштабна війна.

«Коли все почалося, ми декілька днів були в підвалі. Потім була пауза, ми змогли вискочити, я забрав свою дитину з дружиною, друзів. Ми поїхали до Хмельницького, там переночували у знайомих кілька днів. Потім я відвіз їх до кордону, а сам поїхав до Львова. Побув десь тиждень у знайомих. Хто з Маріуполя встиг вискочити, я їх зустрічав у Львові, відвозив до кордону. А потім друг з Нововолинська, з яким ми вчилися у Маріуполі, покликав сюди. Я приїхав, побув тут десь місяць. У Нововолинську є штаб волонтерський, то я там попрацював. А потім з’явилася програма від Міністерства економіки про релокацію і ми скористалися цією програмою. Вона насправді нам допомогла, допомогли з перевезенням обладнання і сировини», – каже співвласник компанії.

Андрій Михайлов пригадує, що перший місяць повномасштабної війни не знали, що робити з компанією:

«Зрозуміло, що в Маріуполі там вже нічого не було, з першого дня ніхто не працював. А у Запоріжжі ще декілька днів працювали. Але все ж комендантська година, неможливо добратися до роботи, тому припинили роботу, неможливо було працювати. Це зараз там трохи повертаються до життя. Але все одно туди ніхто не їздить, неможливо щось доставити, відправити», – розповідає чоловік.

З кінця лютого компанія не працює.

Як компанії допомогла програма релокації

Андрій Михайлов розповідає, що коли оголосили програму релокації, то вирішили переїздити. Самою програмою, за його словами, дуже легко скористатися – потрібно звернутися до Міністерства економіки. Є онлайн-форма, яку потрібно заповнити. За словами чоловіка, на заявку дуже швидко відповідають – після заповнення телефонують та пропонують, куди можна переїхати. Також дають всі необхідні контакти, можна приїхати подивитися, які є приміщення. Але сам процес тривалий, бо потрібно обрати, куди переїздити, а також розібрати все обладнання, спакувати та завантажити до вагонів.

Бізнесмен каже, що вони розглядали декілька областей, куди перевезти компанію – дивилися Чернівецьку, Закарпатську, Львівську, Івано-Франківську, Тернопільську та Волинську області.  Але обрали саме Волинь, бо тут, на його думку, дуже комфортно, є нормальні приміщення.

«У Львів дуже багато людей приїхало, то там набагато важче знайти щось. Є такі області як Івано-Франківська чи Тернопільська, то там взагалі не так багато виробничих приміщень», – каже чоловік.

Після того, як компанія обирає, куди хоче релокуватися – Міністерство економіки допомагає з перевезенням обладнання та сировини.  Андрій Михайлов пояснює, що насправді дуже важко перевозити таке обладнання. У них вийшло 13 вагонів:

«Перевезення залізницею було безплатне. Нам перевезли з Запоріжжя до Нововолинська. Зайняло певний час на дорогу та тут потім ще розвантажували тиждень. Транспорт, хоч і безплатний, але звісно є витрати на завантаження, розвантаження та щоб тут запустити».

Чоловік зауважує, що помітив, як в Україні зараз стали більш швидше вирішуватися питання – навіть можна без проблем звернутися до Міністерства і вони допомагають, підказують. Після релокації до нього телефонували, аби дізнатися, чи знайшли приміщення, і чи все гаразд.

Нововолинська громада також допомагала – посприяли з перевезенням локальною залізницею, допомогли відшукати приміщення, надали певний час безплатно його в оренду, щоб компанія могла стати на ноги на новому місці, надають також поради.

Податки компанія платитиме у місцевий бюджет, адже зареєструвалася тут, вона носитиме назву пов’язану з Нововолинськом – «Грін Компані НВ».

«Зараз у компанії є можливість перейти на 2 % обороту. Але ми не будемо переходити, бо саме у Нововолинську є спеціальна економічна зона для нових компаній, які працюють на експорт. То ж є трохи часу на пільгові ставки на податок на прибуток тощо. Я думаю, що так буде краще, бо ця програма на декілька років», – пояснює Андрій Михайлов.

Повертатися з Нововолинська компанія вже не планує:

«Все серйозно тут робимо, аби на постійно. Якщо буде можливість, то запустимося і там, звідки приїхали, подивимося, яка буде економічна ситуація і що там залишиться. Насправді тут в регіоні немає такої компанії, як ми, найближча на Львівщині», – каже бізнесмен.

До війни у компанії було 30-40 працівників. Сюди переїхали троє з Запоріжжя та двоє з Маріуполя. Багато людей вирішило залишитися – дехто лишився у Маріуполі, хтось – у Запоріжжі.

А взагалі у планах створити орієнтовно десять робочих місць.

А взагалі планують переробляти 100-200 тонн на місяць (у стандартній фурі до двох тонн пляшок, якщо їх спресувати, то може бути 15 тонн).

Зараз у Нововолинську вже розмовляють з тими, хто збирає у контейнери пляшки, аби купувати у них сировину. Вся сировина йтиме на експорт. У «Грін Компані НВ» вже є попередні домовленості з іноземними компаніями, з якими працювали раніше.

Оскільки компанія експортує сировину, то стикнулося також із проблемою обміну валюти.

«Зараз така ситуація, що якщо ви експортер, ви отримуєте валюту за експорт. Якщо євро коштує в обміннику 37-38, то ви не можете продати його як компанія за 37-38, ви продаєте за 30, по цьому курсу, який у Нацбанку. І це дуже боляче, 20-30 % втрачається. Насправді, в межах рентабельності і це може навіть вбити бізнес. Це спочатку так вирішили, щоб втримати курс, але так не може продовжуватися дуже довго, бо це вбиває економіку, це вбиває, в першу чергу, експортерів. З-за кордону взагалі не можна закупити зараз нічого, якщо у вас не критичний імпорт. Для нас це не питання, ми тут можемо це полагодити, якщо буде щось потрібно. Але якщо у когось імпортне обладнання, то я не знаю, що робити», – каже бізнесмен.

Також, звісно, зросла вартість транспортних послуг орієнтовно вдвічі.

Попри все, Андрій Михайлов радить не падати духом:

«Це ж найважливіше, бо якщо падати духом, хвилюватися, то нічого не вийде. А все інше – дивитися, чи є досвід, чи впевнені у своїх силах. Якщо не падати духом, а переїхати на нове місце і намагатися перезапустити бізнес і все буде по-іншому. А якщо падати духом, що ми все втратили, біда, біда, то нічого не буде».

Як засновники бренду дитячого одягу з Луганщини знайшли прихисток у Дніпрі завдяки релокації

Програмою релокації від держави користуються також бізнесмени із інших регіонів країни. Інформагентство «Вчасно» поспілкувалося з Марією та Дмитром Косілкіними з міста Лисичанська, що на Луганщині.

Бізнес-історія подружжя Марії та Дмитра Косілкіних стартувала вісім років тому. Родина розпочала бізнес на початку війни і змогла вберегти його під час піку агресії росії. У 2014-му році їх місто захопили російські бойовики. Після повернення з евакуації до деокупованого міста вирішили розпочати свою справу та створити робочі місця, аби заохотити земляків повертатись додому. Подружжя створило власний бренд дитячого одягу, адже регіональний ринок потерпав від нестачі якісної продукції.

«У нас маленьке містечко, якісного одягу не вистачало. Здебільшого це були китайські, дешеві турецькі чи харківські речі, або товари від місцевих дрібних виробників. Ми мали двох маленьких діток і вирішили створювати бренд дитячого одягу високої якості, яка б була і зносостійка і не промокала. Згодом почали відшивати одяг і для дорослих», – ділиться спогадами Марія Косілкіна, співзасновниця компаній «Be Easy» та «Larox».

Фактична бізнес-діяльність родини почалась у 2014-му році, проте перша партія дісталася клієнтів на початку 2015-го.

«Спочатку в нас не було власної технічної бази і перші чотири місяці ми намагались відшивати на аутсорсі. Якість нас не влаштовувала, тому ми зрозуміли, що маємо контролювати всі етапи виробництва самотужки. Згодом купили швейні машини, розкрійні столи та почали відшивати все самі», – розповідає Марія.

Великих масштабів виробництва тоді не було: мали три машинки для шиття та три кольори тканини, яку привезли з Китаю. Везти матеріали з-за кордону довелось через вибагливість до якості, вимогами до якої Марина та Дмитро не хотіли поступатись. Починали з невеличких власних капіталовкладень, після отримання першого заробітку змогли розширити виробництво та закупити додаткове обладнання. Перший час працювали на український ринок, а згодом і для закордонних клієнтів.

«Після освоєння українського ринку ми знайшли клієнтів у Сполучених Штатах Америки – відправляли туди дитячі шапочки. Через партнерів експортували одяг до європейських країн», – розповідає дівчина.

Працювали через інтернет. Мали власний сайт та дилерську мережу представників, співпрацювали із всеукраїнськими торговельними майданчиками, як «Kasta» та «Rozetka».  Історію успішного розвитку скорегувало 24 лютого.

«Це був жахливий день. Ми передчували що щось має відбутись, готували свій план дій евакуації, але до останнього сподівались на краще. Коли 24 лютого сестра зателефонувала та повідомила про початок повномасштабної війни ми зібрали речі та поїхали до мами. Сподівалися перечекати пару днів, але очікування розтягнулось на місяць. У березні вирішили виїжджати з області і, перш за все, рятувати дітей та вивозити обладнання», – каже Марія.

Для переїзду обрали Дніпро. Евакуацію підприємства здійснили за програмою релокації бізнесу, яку Уряд спільно з Мінекономіки України ініціювали у березні 2022 року.

«Виробництво ми вивезли наприкінці квітня – початку травня за програмою релокації. Укрпошта та Лисичанська міська ВЦА надали нам транспорт. Чоловік разом з друзями та волонтерами зібрали та завантажили все можливе. Дороговартісне великовагове обладнання мало підійматись кранами. Такої техніки на той момент в Лисичанську вже не було, то ж певні станки довелось залишити. Сподіваємось, що воно вціліє, і віримо, що ми ще по нього повернемося», – розповідає пані Косілкіна.

Як більшість біженців, каже Марія, розуміли що їдуть в нікуди. Прихисток в Дніпрі знайшли у партнерів. Ті надали як місце для роботи, так і для проживання.

«Вони надали нам житло та все необхідне для побуту: від постільної білизни до харчування. Не втомлюся завдячувати їм за це. Живемо поряд зі своїм виробництвом. Так навіть легше, – із усмішкою ділиться Марія. – Домівка у дворі. Вранці не потрібно довго збиратися та фарбуватись: ось ти прокинулась і нікуди не потрібно бігти – робота та домівка поряд».

Бізнес довелось урізноманітнити. Тепер окрім одягу в асортименті подружжя військова амуніція та патріотичний мерч, який користується популярністю, зокрема, серед земляків, які покинули рідні міста Луганщини. Одним з перших розроблених дизайні став стилізований тризуб.

«З дитячим одягом взяли невеличкий таймаут і продаємо залишки, які вивезли з Лисичанська. Зараз відшиваємо розгрузки, бронежилети. Окрім цього вирішили шити патріотичні футболки. Бо, по-перше – це модно, а, по-друге – це дає певну підтримку Україні. Малюнки беремо в інтернеті та доробляємо їх власноруч. Серед дизайнів маємо авторські, як, наприклад, футболку зі стилізованим гербом, який складається із назв населених пунктів Луганщини, які постраждали від бойових дій. Ця модель – лідер попиту, адже багато наших друзів-патріотів, які стали біженцями, хочуть на своєму серці носити назву свого міста», – ділиться Марія.

Рекламують новий мерч друзі родини та волонтери. Розкрій футболок проводять самостійно, а друк, через відсутність спеціального обладнання, здійснюють у Одесі. Зараз компанія намагається залучити якомога більше донорських коштів, аби поновити роботу повноцінно. Співпрацюють також із давніми партнерами.

«Раніше нас підтримували ПРООН: ми брали участь у грантових програмах від USAID. Також ми користувались програмою «ПриватБанку» «Доступні кредити 5-7-9 %». Наразі у держави режим очікування, то ж поки що підтримки з боку Уряду немає. Нещодавно ми  подали заявку на грант на придбання матеріалів, але аби отримати його потрібно зачекати. У Дніпрі почали співпрацю зі Службою зайнятості: на нашому підприємстві проведено «Ярмарок вакансій», – ділиться підприємиця.

Наразі в колективі компанії працюють біженці з Луганщини, які пліч-о-пліч із подружжям від початку створення компанії.

Довідково: програма релокації підприємств від Міністерства економіки допомагає з переміщенням у безпечні регіони Західної України з територій, де ведуться бойові дії або розташовані поблизу. Переміщують у дев’ять регіонів (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька, Вінницька, Волинська та Рівненська області).

Щоб скористатися програмою потрібно подати заявку за посиланням. У заявці потрібно вказати спеціалізацію підприємства, кількість працівників, можливості виробництва, потреби у виробничому приміщенні, сировині, розміщенні співробітників, а також спосіб транспортування.

Тривалість розгляду заявок – від 1 до 3 днів для підприємств, що мають першочергове значення для оборонного комплексу, життєдіяльності населення та підтримки економіки у воєнний час та до 5 днів – для інших підприємств. Жодних підстав у відмові щодо переміщення немає.

Підприємство отримає пакет державної підтримки: підбір місця розташування для потужностей підприємства; допомога з перевезенням на нову локацію; сприяння в розселенні працівників та пошуку нових співробітників; підтримка у відновленні логістики, закупівлі сировини та пошуку ринків збуту.

Релокація може відбуватися у такі способи: самостійно, силами АТ «Укрзалізниця»; силами АТ «Укрпошта». Також можна залучати в якості субпідрядників інших перевізників у залежності від потреб підприємства.

Після завершення бойових дій підприємства повернуться на первинні локації та стануть драйверами відбудови економіки в громадах.

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Анна НІКОЛАЄНКО

Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.