19:25, 20 Лютого 2023

Маловідомі «українські адреси»: вулиця Луцька у столиці Польщі

Серед хмарочосів та зникаючого минулого: у центрі Варшави пролягає невелика вулиця Луцька з багатою історією.

Польща – найближча з країн-сусідів України, послідовний політичний союзник та держава, що у перші тижні повномасштабного вторгнення росії на наші терени прийняла мільйони українських біженців. У столиці Польщі Варшаві ще у 2002 році встановили пам’ятник Тарасові Шевченку, а у 2017 році на знак солідарності з Україною назвали один зі скверів на честь Василя Стуса. Однак це не єдині «українські адреси» на мапі сучасної Варшави. Не кожному відомо, що одна з вулиць практично у центрі міста носить назву столиці Волині.

Вулиця Луцька розташована на лівому березі Вісли менше ніж за три кілометри від Старого міста Варшави, неподалік від одного із символів столиці – Палацу культури та науки, у межах району Воля у дільниці Мірув.

Луцька – невелика вулиця довжиною 600 метрів, з одностороннім рухом у керунку на схід. Починається від перехрестя з вулицями Желязною та Переца, потім прямує на захід, перетинає вулицю Вроня та з’єднується з вулицею Товаровою. Скляні хмарочоси, бетонні коробки новобудов, ревіталізація старої промзони та сумовиті руїни двохсотрічних кам’яниць: цю вулицю називають однією з найбільш контрастних у місті.

Сьогодні на вулиці розташовані частина корпусів фабрики «Norblin», житловий комплекс «Osiedle Łucka», де на подвір’ї зберігся дім молитви цадика Іцхака Альтера, хмарочоси, довоєнні кам’яниці переважно у стані руїни, Громадська вища школа підприємництва та менеджменту, Школа та освітній центр для осіб із порушеннями слуху імені Яна Сєстшинського.

Серед неіснуючих будівель вулиці Луцької варто згадати завод з виробництва автомобільних запчастин «Krajowy Przemysł Motoryzacyjny» під номером 11 та фабрику ваг Альфреда Кшиковського під номером 13. На вулиці Луцькій також побудували хмарочос «Warsaw Spire» та офісні будівлі комплексу «Impexmetal».

Від садиб до «Дикого Заходу»: історія вулиці

Вулиця виникла у 1770 році як тракт, що розділяв поля Ґжибівської юриздики. Пролягала від вулиці Желязної до половини своєї довжини. Спочатку вона була забудована садибами з фруктовими садками. У 1777 році її розширили до валу. У 1795 році вона була забудована дерев’яними будівлями, серед яких літня садиба Францішека Рикса (№ 1\5).

Образ вулиці змінився у 19-му столітті завдяки появі цегляних будівель, майстерень і невеликих промислових підприємств. Це був район ремісників і дрібних торговців. Приблизно у 1859 році дорогу вирівняли а у 1870-х роках навколишні сади розділили на ділянки. З 1878 року магістрат розширив вузеньку вулицю, поступово скуповуючи клаптики землі. З 1847 року на місці садів Рикса будували фабрику «Norblin».

На межі 19-20 століть тут проживали переважно дрібні торговці, ремісники та біднота, переважно християни, хоча бізнесом керувало дедалі більше євреїв. Вулиця була вимощена бруком, мала водовідведення і газове освітлення. Перед Другою світовою війною вона була забудована щільно, але досить хаотично.

Під час Варшавського повстання німці намагалися прорватися вулицею на Середмістя, але ні 15 серпня, ні 27 вересня 1944 року їм це не вдалося. Нацисти спалили дві третини будівель на вулиці. Після війни характерну атмосферу вулиці створювали руїни, бараки та притони серед уцілілих кам’яниць – так званий «Дикий Захід» Варшави, повний зруйнованих багатоквартирних будинків і господарських будівель.

У 1990-х роках тут розпочали будувати нові житлові комплекси. Нині вільний простір вулиці займають сучасні квартали, які суттєво контрастують із частково збереженою старою забудовою Луцької.

Попри відсутність документа, що чітко це підтверджував би, вважається, що назва вулиці походить від Луцька, як колишнього центру Волинського воєводства у складі Польщі.

Прогулянка Луцькою: історичні та сучасні адреси

Зважаючи на те, що вулиця доволі коротка, можна перерахувати усі цікаві будівлі Луцької.

№ 2\4\6: житловий будинок «Клубу Двохсот». Його спроектували Яцек Цибіс, Стефан Врона, Кшиштоф Каковскі та Роберт Далек. Хасидський дім релігієзнавства та молитви тут звели у середині 19-го століття. Заснував дім цадик з Гури Кальварії Ісаак Мозес Альтер. Під час повстання будівля згоріла, але у 1992 році, під час підготовки ділянки для новобудови, знайшли фрагмент хедера та накрили його скляним куполом.

Колись тут була довоєнна кам’яниця, вона простояла до кінця 20-го століття, у міжвоєнний період тут була фабрика дерев’яних виробів Макса Гуса, народна школа № 81 та кондитерська Зигмунта Бордецького. Тут також жив відомий фотограф і спортсмен Еугеніуш Локайський (1908-1944). На руїнах будинку відомий кінорежисер Анджей Вайда знімав фільм «Перстень з орлом у короні».

№ 7\9: «Impexmetal», будівля зведена у 2010-их роках за проектом «Pracownia De Projekt» для компанії, що представляє металургійну промисловість.

Будинок Войцеха Левінського (№ 7). Заснований близько 1836 року. У 1911 році тут працював паровий фанерний завод Я. Еппельбаума, який проіснував до 1944 року.

№ 8: кам’яниця Абрама Влодавера була побудована в 1877-78 роках. Приблизно у 1918 році кам’яницю перебудували і підняли флігель на чотири поверхи, а до кам’яниці прибудували балкони. Після 1945 року і без того скромне оздоблення будівлі усунули. Хоча й занесений до реєстру пам’яток, сьогодні будинок стоїть безлюдний, можливо, у майбутньому його знесуть.

№ 10: Флігелі Хаскеля та Юзефа Цукерваарів. У 1878 році тут звели невеликі фабричні корпуси, що складалися з двох флігелів. Приблизно у 1880 році побудували ще один житловий флігель, а з 1892 року власником став Маркус Гельбшпан. Після 1900 року він добудував ще один житловий флігель, замикаючи бік ділянки. У 1919 році власниками стали Казімеж і Яніна Скупінські, у яких нерухомість експропріювали в 1956 році за часів ПНР. У 1939 році знищили західне крило, а східне крило зруйнували в 1991 році.

№ 12: Флігелі кам’яниці Іцека Гутгельда. Комплекс кам’яниць збудований у 1898-99 роках. У міжвоєнний період тут працював магазин горілок та лікерів Івановського, Чарновського та Венґлевського. Кам’яниця згоріла в 1944 році.

№ 13/15: «Łucka City»  – тридцятиповерхівка загальною висотою 127 метрів, 2000-2004 років побудови.

№ 14: Багатоквартирний будинок Арона Оппенгейма. Перший флігель збудували близько 1900 року, а після згодом поряд звели кам’яницю з новими господарськими будівлями. У 1911 році у флігелях розташовувалася парфюмерно-косметична фабрика «IRIS». У 1912-13 роках кам’яницю підвищили на один поверх. Наступними власниками були Шляма Оппенгейм і Артур Регірер, у 1922 році Оппенгейма змінив Якуб Штерн, який через рік продав право власності Пьотру та Зофії Мончинським. У міжвоєнний період тут розташовувалася фабрика крему для взуття «Pomalin», згадана вище «IRIS», пізніше відома як «Libertia». Найстаріший флігель згорів у 1944 році. Після 1960 року кам’яницю поштукатурили та розібрали балкони.

№ 16: Флігелі Яна Домбровського та Теодора Зелінського. Житловий флігель був побудований у 1899-1900 роках, навколо нього було кілька виробничих приміщень, нещільно розкиданих по території. У 1921 році власником маєтку став Вацлав Марцинковський.

№ 18 та 20: житловий комплекс «Łucka». Побудований у 1994-97 роках за проектом Анджея Болтуча та Якуба Вацлавека. Будівля отримала першу нагороду у категорії «Budowa Roku». На 7-14 поверхах розташовані 245 квартир. Другий та третій поверхи займають офіси, а перші поверхи – магазини.

Найстаріша кам’яниця Волі або історія без майбутнього

Найцікавіша історична адреса Луцької – кам’яниця Влодавера (будинок № 8). Відповідно до досліджень варшавіста Ярослава Зєлінського, це найстаріша збережена кам’яниця на Волі. Будинок кілька разів змінював власників та пережив Варшавське повстання. Після Другої світової війни квартири в кам’яниці використовували як комунальні.

Кам’яниця, яка спочатку належала Абраму Айжику Влодаверу, була побудована в 1877-78 роках як один із перших прибуткових будинків у районі історичної Волі. Будівлі такого типу передували етапу столичного прибуткового житла 20-го століття, тому зараз вона є цінною пам’яткою для району.

Майно багато разів змінювало власників. Влодаверам належало багато варшавських адрес та цегельня, але доволі збиткову кам’яницю на Луцькій, 8 (навіть після спорудження високого флігеля на Луцькій, 10) швидко продали Томашу Лавриновичу (наприкінці 19-го століття), а потім Едварду та Францішеку Вишинським (близько 1930 року). Обидва будинки пережили війну без пошкоджень, але в подальші роки їх жодного разу капітально не ремонтували, що призвело до жахливого технічного стану цих будівель.

Під час Варшавського повстання мешканці кам’яниці ховалися в підвалі будинку, виходячи з нього пізно ввечері або вночі, щоб помолитися у капличці на подвір’ї (збудованій під час окупації) або щось поїсти – наприклад, на території пивоварень «Haberbusch» і «Schiele». Кількох мешканців, які вдень вийшли з будинку, вбив снайпер, який ховався у будівлях поблизу. Після капітуляції повстанців німці почали прочісувати будівлі, шукаючи вцілілих. 2 жовтня 1944 року вони з’явилися на вулиці Луцькій і відвезли всіх, хто міг йти самостійно, до пересильного табору в Прушкуві, відокремили поранених, а потім убили їх у дворі на вулиці Луцькій, 6.

У 1992 році будинок занесли до реєстру пам’яток, але районну владу будівля не зацікавила, оскільки та розглядала можливість повернення спадкоємцям довоєнних власників.

Варшавські громадські активісти робили різноманітні спроби залучити владу району та Варшави, щоб забезпечити збереження пам’ятки. На жаль, безрезультатно. У 2011 році через незадовільний технічний стан приміщення залишили останні орендарі, а пізніше будинок намагалися вилучити із реєстру пам’яток.

З 2012 року кам’яниця під «вісімкою» перебуває у приватній власності – нею заволоділи спадкоємці довоєнних власників.

У зв’язку з незадовільним станом збереженості будівлі варшавський консерватор пам’яток замовив технічну експертизу, метою якої було визначити правильні методи укріплення кам’яниці. Домовившись із експертом, він зобов’язав власників будівлі провести захисні роботи для захисту від подальшого руйнування пам’ятки.

Власники зверталися до консерватора щодо виключення з реєстру пам’яток, але отримали негативне рішення. Вони згодом звернулися до міністра культури, який підтримав рішення консерватора.

«Як розповіла мені сьогодні пані з нової сусідньої кам’яниці, будівлю на Луцькій, 8 вже передали спадкоємцям, які терпляче чекають її руйнації. Зазначається, що були приватні інвестори, які хотіли купити та відремонтувати кам’яницю, але відмовилися від цієї ідеї через високі фінансові вимоги. Не секрет, що квадратний метр землі в центрі Варшави коштує недешево, навіть якщо на ньому якась історична руїна, яка, зрештою, не стоятиме вічно. Тому, якщо хтось із вас проїжджає неподалік, варто звернути на вулицю Луцьку і подивитися на пам’ятку, що зникає», – писали про критичний стан будинку ще у 2014 році.

Лише у 2015 році будинок горів дев’ять разів, а у 2016 році – шість разів. У результаті цих пожеж припинив існувати цікавий мансардний дах, який вирізняв цю будівлю, а структура зовнішніх стін і димоходів була серйозно пошкоджена. На згарищах та серед руїн дослідники-аматори зафіксували на фото виявлені знахідки 1940-их років – годинники, кухонне начиння, документи тощо.

Незважаючи на численні приписи місцевої влади щодо проведення охоронних робіт, будівля, як свідчать світлини, зроблені цього місяця, досі перебуває у стані руїни.

Сьогодення Луцької: хмарочоси, пожежі та руїни

У 21-му сторіччі Луцька стала майданчиком для низки амбітних проектів будівництва.

120-метровий хмарочос «Łucka City» на 342 квартири побудували у 2000-2004 роках. До будівництва «Sea Towers» у Гдині «Łucka City» у 2009 році він був найвищим житловим будинком у Польщі. Також він мав неофіційний сумнівний титул найбридкішого хмарочоса Варшави. У 2008 році до нього добудували багатоповерховий офісний центр «Prosta Tower» та таким чином утворили єдиний у Польщі приклад двох сполучених між собою хмарочосів. Архітектура хмарочоса «Łucka City» здається надто складною. Будівля звужується догори, і створюється враження, що вона склеєна з випадкових блоків. Крім того, білий колір фахівці визнають надто нудним.

«Вулиця Луцька, де розташований хмарочос, справді є місцем контрастів: з одного боку – блискучі сучасні офісні та житлові будинки, як цей, з іншого – напівзруйновані халупи з безхатьками, які збираються на подвір’ях… У всякому разі, така «мішанина» характерна для сучасної Варшави, а особливо для таких районів, як Воля», – писали про новобудову.

У квітні 2020 року будівельна техніка знищила довоєнну занедбану шестиповерхівку (Луцька, 10) поряд із пам’яткою на Луцькій, 8. Знесена будівля не входила до переліку пам’яток, а ділянку під нею викупила фірма «Marvipol», що займалася будівництвом житлової багатоповерхівки «Unique Tower».

На початку 2022 року у межах ремонтних робіт вирішили відкрити історичну бруківку Луцької, щоб вулиця бодай частково зберігала довоєнний характер.

У березні 2022 року повідомляли про нове масштабне будівництво на Луцькій. На одній із ділянок постане офісний комплекс «Studio» (Луцька, 9) – хмарочоси 102 метри заввишки. Два будинки у межах проекту будуватимуть і здадуть самостійно, але етап облаштування фундаменту виконували під обома будівлями одночасно. Під будівлею «Studio B» буде триповерховий паркінг, під будівлею «Studio А» – чотириповерховий. Загалом там зможуть припаркуватися 286 автомобілів.

«Міський ландшафт навколо змінюється, кам’яниця на Луцькій, 1 у Варшаві залишається», – писали про один із вцілілих зразків історичної забудови Луцької.

Кам’яницю побудували до 1819 року, а після 1852 року будинок розбудували вздовж вулиці Желязної. Споруда належала до комплексу будівель фабрики «Norblin, Buch i Werner». Її оновили під час будівництва сервісно-офісного комплексу в 2017-2021 роках. Загалом реставрували десяток історичних будівель колишньої фабрики.

««Фабрика Norblin» займає два гектари землі у варшавському районі Воля, повному надзвичайної історії. Район, який роками був занедбаною перлиною постіндустріальної архітектури, перетворився на нову частину міста з офісами, магазинами, ресторанами, кафе, Food Town, екологічним базаром, бутиками, кінотеатром і музеєм просто неба, присвяченим історії одного з найбільших промислових підприємств колишнього Королівства Польського», – писали інвестори.

У жовтні 2022 року горів ще один занедбаний старий будинок – на Луцькій, 14.

«Нехай цього не зазнають наші діти та онуки»: спогади про вулицю Луцьку часів Другої світової

Місцевий житель Анджей Іванський, який народився у 1936 році та дитиною пережив окупацію й повстання в кам’яниці на вулиці Луцькій, 8, залишив про це у 2003 році письмові спогади.

«Почну з опису кам’яниці, в якій я проживав від народження до 1955 року. Як і в усі кам’яниці довоєнного періоду, до неї входили через великі металеві ворота, що складалися з двох частин. Першу – меншу – використовували для пішоходів, другу – більшу – для автомобільного та кінного транспорту (її відкривали лише у разі потреби). Ворота замикалися під час комендантської години, тобто о 21 або 22 годині. Від воріт ліворуч і праворуч вели входи на триярусні сходи. У дворі стояв шестиповерховий будинок, а з протилежного боку – триповерховий будинок. Усе це утворювало замкнутий квадрат. Сторож прибирав щодня з самого ранку, а потім сідав на лавку перед будинком, дивився, як люди заходять і діти граються у дворі. Кожного незнайомця, який проходив повз, він питав, до кого той іде, і пильно розглядав. Це повністю виключало можливість крадіжки чи пограбування. У разі будь-яких підозр ворота замикали, і ймовірний злочинець не мав можливості втекти. На подвір’ї був сад із травою та квітами, і ніхто не смів там смітити, бо отримав би сувору догану від сторожа. Час від часу на територію заходив поліцейський, щоб перевірити чистоту та порядок. Якщо двір був не прибраним, він штрафував сторожа будинку», – згадував він.

На вулиці Луцькій, 2, працювало виробництво напоїв та газованої води «Z. Ruczaj». Там виробляли дуже смачний квас та лимонади в закритих літрових пляшках.

«Подробиць технології не пам’ятаю. Я обертав вручну рукояткою величезне металеве колесо та отримував три пляшки квасу за годину такої роботи», – згадував житель Варшави.

Поряд, на сусідніх вулицях, простягалися мури так званого «малого гетто».

«Я ходив туди щодня зі школи додому. На розі вулиці Простої та Товарової був млин і склад борошна. У гетто був голод і євреям, аби вижити, доводилося пробиратися на польський бік по харчі. У моїй пам’яті залишився образ, свідком якого я часто був. Навпроти вулиці Простої із самого низу стіни гетто була западина, невеликий отвір, закладений цеглою (його не було видно здалеку). Біля стіни йшов жандарм із зарядженим карабіном, але його, мабуть, підкупили євреї, бо в той момент, коли він патрулював ділянку між Цегляною і Простою (близько 100 метрів) стояв досить довго спиною до цього отвору. У той час крізь отвір проходили двоє євреїв з мішками і бігли до млина по борошно. Подібним чином відбувалося повернення з навантаженими мішками. Одного разу я був свідком того, як кілька чоловіків, побачивши євреїв, які поверталися з борошном до гетто, їх побили, забрали сумки, а коли євреї попросили їх повернути, погрожували відвезти в поліцію, де їх розстріляють по закону. Пізніше в гетто відбулося повстання. З мого вікна було видно величезне сяйво вогню. Я відчував сморід спалених людських тіл. Вночі було так само яскраво, як і сонячного дня», – писав Іванський.

У восьмирічному віці він став свідком екзекуції невинної людини. Ця подія лишила гнітюче враження на усе життя варшав’янина.

«Війна та окупація викликали у деяких людей незворотні психічні зміни, які інколи закінчувалися трагічно. Мій сусід втратив усю близьку родину за один рік та лишився на самоті. Він вважав себе королем, який приведе польський народ до перемоги і вижене німців. Невідомо де він дістав королівський реквізит, тобто мантію, берло та корону, і в цьому вбранні ходив вулицями, а за ним прямував натовп глядачів, переважно дітей. Час від часу він зупинявся, виголошуючи патріотичні промови про те, що армія Ягайла вже в Берліні. Одного разу, повертаючись зі школи, на розі вулиць Злота і Желязна я зупинився з групою слухачів «короля». Зібранням зацікавився німецький офіцер, який знав польську мову. Він вислухав промову, вийняв пістолет і застрелив хворого, а зібраним наказав розійтися. Злякавшись, я швидко побіг до будинку. Я став очевидцем страти. Ця сцена мені часто сниться вночі, хоча з того часу минуло більше півстоліття», – згадував Іванський.

З початку Варшавського повстання всі мешканці кам’яниці жили в підвалах, зважаючи на небезпеку бомбардувань та артилерійські обстріли. Там вони спали на солом’яних матрацах. Люди підіймалися у свої квартири лише, щоб помитися та змінити білизну. Загиблих мешканців ховали без трун, у простирадлах на території двору будинку поблизу, який зруйнувала бомба ще 1939 року. Після поразки повстання усіх вцілілих жителів кам’яниці гітлерівці евакуювали, а поранених, серед яких був дідусь Іванського,  розстріляли у подвір’ї, спаливши потім трупи (як свідчив згодом один з катів на повоєнному судовому процесі). Перед вигнанням люди поспішно закопували цінні речі в садку, сподіваючись, що колись повернуться додому.

Якийсь час вони поневірялися у тимчасовому таборі «Durchgangslager 121», а відтак переїхали у сільську місцевість. Там Анджей Іванський зустрів радянських «визволителів», які, хоча й не чинили значної шкоди полякам, забирали годинники та алкоголь:

«Вони танцювали і співали біля вогнища, радіючи, що війна невдовзі скінчиться. Володіння ручним годинником для них було синонімом багатства – з цієї причини деякі мали кілька годинників на зап’ясті. Підлеглі дивилися на них з повагою і заздрістю».

17 січня 1945 року, коли з Варшави вигнали гітлерівців, жителі кам’яниці захотіли повернутися у свої домівки:

«Кам’яниця вціліла, хоча й була сильно пошкоджена кулями. Квартири ми виявили порожніми, закопаних цінностей не було. Як пізніше встановили, один із мешканців будинку, пан Л., у перший день після звільнення Варшави приїхав підводою з сусідніх Міхаловиць, викопав усі речі мешканців і вивіз їх на село. Збагатився під час війни за рахунок сусідів, з якими підтримував дружні стосунки. Але це закони війни».

Потім закінчилася війна і почалося нормальне життя. На задньому дворі однієї із зруйнованих кам’яниць на Луцькій була велика кількість боєприпасів різного калібру та реактивних снарядів. Діти гралися у військо. Задля розваги кулі кидали в багаття, а потім, сховавшись у підвалі, спостерігали, як вони вибухають.

«Кам’яниця, пов’язана з моїм воєнним дитинством, пережила війну і досі живе мешканцями, які пам’ятають ті часи. Описаних місць мого воєнного дитинства немає – там сучасні багатоквартирні будинки з гаражами. Від тих років залишився лише спогад, а коли я приїжджаю туди, описані події та герої оживають. Ніби сцени зі старого фільму нагадують мені про жорстокість війни. Нехай цього не зазнають наші діти й онуки», – підсумовував Анджей Іванський свої спогади.

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: