Чому радянські «визволителі» були гіршими за нацистів: історія волинянки Надії Рябової

Історія краю та нації складається з мільйонів особистих історій людей, драматичних доль родин, які потрапили під нищівні колеса тоталітарних режимів. Наразі залишилося небагато живих свідків того, якою була Волинь 1930-их років та часів Другої світової війни. Вбитий у Луцькій тюрмі батько, таємнича загибель матері під час Волинської трагедії, сирітське дитинство та здобуття професії у медицині: усе це випало на долю 92-річної волинянки.

Про життя на багатонаціональній довоєнній Волині, сирітство та радянських «визволителів», що виявилися гіршими, ніж нацисти, розповіла інтернет-виданню «Волинь Online» лучанка Надія Рябова.

Поляки, українці та патріотизм: мирна довоєнна Волинь

До початку Другої світової війни на Волині мирно співіснували кілька націй, живучи поряд та шануючи традиції одне одного.

«Я народилася у Прилуцькому (тоді село називалося Ківерці), там провела дитинство. Мої батьки були хліборобами, мали сім гектарів землі, господарство, корови, коней. Зараз на цій землі стоять у Прилуцькому будинки. Батько Іван Филимонович Притула, 1900 року народження,  мав чотири класи освіти церковно-приходської школи, але міг заткнути за пояс декого з тих, хто мав середню освіту. У нас вдома був «Кобзар» Шевченка, твори Лесі Українки, Івана Франка («Захар Беркут» я пам’ятаю як сьогодні). У поминальну неділю у церкві в записках вказували, окрім рідних,  Шевченка, Франка та Лесю Українку. У день народження Шевченка троюрідна сестра моя Оля організовувала заходи – брали його портрет, йшли селом, поминали його у церкві. У селі був аматорський театр. Люди спілкувалися, культура у нас була доволі патріотична. Потім ми поплатилися за те все», – розповідає вона.

Ще за часів міжвоєнної Польщі вона розпочала навчатися у школі, де було лише чотири класи у дві зміни, вчителі були поляк та українка.

«Вчитель-поляк, закінчивши урок, каже «Do widzenia», а діти кажуть «До побачення». Як кару він залишає дітей без обіду», – згадує жінка шкільні роки.

Вона пригадує доброзичливі стосунки між односельчанами та повагу до батька, який вирізнявся розумом та здібностями серед інших

«У нас вдома була медична енциклопедія, а медицини тоді майже не було – у Луцьку одна лікарня та кілька лікарів, а по селах – нічого. У свято, в неділю, ходили до церкви. Прийшовши з церкви та відпочивши, ходили у гості до сусідів – це Ліхтанські, Клим Солтис, який також потім загинув у тюрмі. Посиділи, поговорили, поспівали. Не було такого, щоб чоловік кудись пішов без жінки, чи жінка без чоловіка. Скрізь ходили разом. Батько виписував з Канади насіння, яке йому надсилали поштою. Він ділився з людьми тим, що вирощував. До нього багато людей горнулися, і за це він поплатився», – розповідає вона.

Кривавий червень 1941-го: прихід нацистів та розправа над в’язнями Луцької тюрми

Червоних «визволителів» у вересні 1939 року волиняни зустрічали із квітами. Втім, вже невдовзі стала зрозумілою сутність нової влади.

«Коли до нас прийшли визволителі у 1939 році, ми їх зустрічали із квітами. Мене тоді не було вдома, але сестра розповідала, як один із солдатів зайшов до хати і батьки стали пригощати. Солдат став їсти та заплакав», – розповідає жінка.

Військовий бачив, що ті, кого він визволив, були вільними та заможними людьми і не знали, що чекає на них та їхній край за радянської влади.

«Моя братиха родом з Київської області. Вона запитувала мене, чи ми ходили босі у школу, я відповідаю, що ні, а вона каже, що ходила. Я кажу – ви жили при соціалізмі, а ми при «загниваючому капіталізмі». Її батька посадили у 1947 році, він будував Біломорканал, був майстром на всі руки та вижив. Він розповідав, як їх взимку викинули на сніг, зранку попрокидалися і бачать замерзлих на смерть людей», – розповідає Надія Рябова про відмінностями між двома частинами України.

Батько Надії Рябової потрапив за ґрати через знайдені у нього антирадянські листівки, які хтось підкинув та доніс на нього.

«Клуня у нас була велика, на два токи. Коли батька заарештовували, туди понатикали листівки антирадянського змісту і його тоді забрали як «ворога народу». Його друг Левко Ліхтанський згодом написав ще при німцях спогади «Я бачив пекло», де згадує і про батька і про розстріл в’язнів», – говорить Надія Рябова.

У червні 1941 року нацисти бомбардували Луцьк, одна з бомб влучила в будівлю тюрми.

«Ми спочатку зраділи, що батька випустять з в’язниці. Ми не втікали нікуди, не боялися того, що десь далеко у Луцьку падають бомби. Коли совєти відступали у 1941 році, вони драпали не озираючись. А потім мама дізналася, що у тюрмі трапилася трагедія. Я була найстаршою зі сестер, але мама взяла із собою в тюрму не мене, а середню сестру. Мені здається, що батька я любила більше, ніж матір. Я дуже любила коней, я досі вважаю, що кінь – найрозумніша тварина та красива. Коли обгортали картоплю, батько брав мене із собою і я водила коня. Мабуть, мама не взяла мене із собою тому, що я сильніше хвилювалося б. Нас було п’ятеро дітей у родині, у мами було багато роботи, вона нас всіх обшивала, все господарство було на ній, тож вона не мала часу з нами панькатися», – розповідає жінка.

Коли бомба впала, в’язні заворушилися, їх оточили і сказали, щоб усі вийшли з камер надвір.

«Сказали, щоб ті, у кого політична стаття, лишалися, а ті, в кого кримінальна, йшли у другий двір. Двоє людей з Прилуцького пішли туди і лишилися живі, восьмеро жителів села там загинули. Серед вцілілих був Левко Ліхтанський – мої батьки дружили з його сім’єю», – розповідає вона.

Один з очевидців, з її слів, розповідав, що їх вивели у двір, розділили, поставили на коліна, зачитали вирок і почали – кулемети, гранати, було місиво з двох тисяч людей. Коли припинилася стрілянина, тоді тих, хто лишився живим, змусили зносити трупи у ями. Очевидцям потім було важко розповідати про це, в голові не вміщалося, як таке могли зробити ті, хто були «визволителями».

Коли згодом німці зайшли у тюрму, то побачили, що на двох поверхах будівлі по стінах були розмазані кров, частинки мозку тощо. А в одній ямі пінилося – там трупи засипали вапном.

«Зараз на тому місці поставили хрест. Німці, нацисти не могли повірити своїм очам, що влада могла таке зробити зі своїми ж громадянами. Де-не-де ще валялися трупи. Залишилося не більше 16-18 осіб з двох тисяч в’язнів. На них попадали трупи, а після розстрілу кати сказали «хто живий, вставайте». Вони зносили трупи. У живих залишився чоловік, який сидів у одній камері з моїм батьком. Він потім приходив до нас і розповідав про все», – розповідає Надія Рябова.

Нацистські окупанти спочатку лояльно ставилися до місцевого населення та дозволили вшанувати пам’ять жертв більшовицького терору на Волині.

«Коли німці прийшли, організували самостійну Україну, яка пробула до осені. Молодь була патріотичною. Поставили пам’ятник у тюрмі та у Прилуцькому пам’ятник загиблим навпроти церкви. Я читала вірша, коли відкривали пам’ятник: «О рідна мила Україно, кати червоні знов прийшли, тебе кати, моя Вкраїно, знов на Голгофі розп’яли, народ замучений в кайданах, вмирає в тяжкому ярмі, мати в Сибіру десь далеко, а син загинув у тюрмі». Пам’ятаю, як ми ходили з вінками, у Жидичині відкривали пам’ятник, ціла наша делегація йшла з Прилуцького. А потім німці вирішили – досить з вас України, придушили це, і патріоти ховалися по лісах, так виникла УПА», – згадує  жінка.

Попри нову загрозу від нацистських окупантів, родина не постраждала від рук німців. Ці грізні окупанти виявилися все ж не настільки небезпечними, як радянські «визволителі».

«Мій брат був в УПА, приходив до нас. Хата у нас була трохи краща за Шевченкову – кухня і одна кімната. За хатою був викопаний схрон – яма, замаскована знадвору, а всередині була ляда та велика кадушка, діжка, яка закривала. Коли він приходив, то за потреби там ховався. І хтось побачив це і коли німці ліквідували самостійну Україну, у 1942 році, заявив про це. Ми здалеку побачили, що зупинилася автівка і до нас наближаються німці в уніформі. Брат Павло приносив якісь прокламації, тож я їх одразу десь заховала. Ми всі тільки оговталися, як нас оточили з усіх сторін. Нас поставили під хлівом разом з мамою. Німці почали нишпорити, перевернули все та нічого не знайшли. На щастя, Павла тоді якраз не було. Перекладач допитував маму. Німець щось сказав мамі, плюнув і ногою розтер, мовляв, «тьху – і вас немає». Однак ці нацисти нам нічого не зробили. Отже, німці краще ставилися до нас, ніж радянські «визволителі». У нас був гарний садок, німці, коли прийшли, приходили у той садок, спілкувалися, приносили нам, дітям, халву. Не всі німці були нацистами», – згадує жінка.

Нацистська окупація та трагічна доля луцьких євреїв

Згадує Надія Рябова і єврейське гетто часів нацистської окупації Луцька.

«Я пам’ятаю гетто у Луцьку та євреїв, які ходили з зіркою Давида на вбранні. Гетто було поблизу нинішнього Центрального ринку. Тоді я ходила у школу. За Польщі я закінчила чотири класи, а при німцях організували гімназію. Оскільки я добре навчалася, мене взяли у гімназію у другий клас. Йдучи зі школи, ми вміли запитувати у вартового «котра година?» німецькою. У школу ми ходили до Луцька з Прилуцького пішки та бачили гетто», – розповідає волинянка.

У мікрорайоні сучасного Завокзального ринку, раніше був пустир, паслися корови. Туди, з її слів, возили вантажівками євреїв та розстрілювали. Згодом там був цивільний аеродром, а пізніше танкодром.

«Якось ми йшли і повз нас їхали великі криті вантажівки з відкритими задніми дверима. Там були, наче зараз бачу, старики та діти, битком набиті машини. А здалеку було чути як строчить кулемет, як їх розстрілювали. Після розстрілу євреїв Луцького гетто були люди, які носили на продаж їхній одяг у Прилуцьке, навіть мамі моїй пропонували, але вона відмовилася, не хотіла брати того одягу», – згадує жінка.

Виринають у пам’яті і образи довоєнного Луцька з бідними оселями, у яких мешкали євреї.

«Ще один епізод, пов’язаний з євреями, я пам’ятаю: батько перед святом везе нас купувати обнови. Одяг здебільшого нам шила мама, а взуття купували. Сандалі – те, що було найбільш модним для дітей. Серед знайомих батька були і євреї. Там, де зараз корпуси університету, неподалік, біля Сапалаївки, були хати, у яких жили євреї. Тато завів мене до знайомого єврея, а сам десь пішов у справах. Пам’ятаю, як прийшов єврей, накинув на себе тканину та став молитися, а я бачу, як його пейсами повзають воші. Гігієни тоді не було ніякої. Я пам’ятаю, як попіл розмішували з водою, відстоювали і на тому прали. Було лише мило та щолок (сода), і все», – розповідає вона.

Волинська різанина та таємнича загибель матері

Мирне співіснування двох націй раптово зійшло нанівець у 1943 році, коли вибухнув кривавий польсько-український конфлікт.

«У Прилуцькому було багато поляків. Моя тітка жила у Жабці, там було більше половини населення поляками. З поляками ми жили мирно та дружно. У мене багато знайомих були заміжні за поляками, згодом виїхали в Польщу під час виселення, про їхню подальшу долю мені невідомо. Ми жили мирно та дружно, а раптом почалося таке у 1943 році. Не знаю, чому так вийшло, але коли почалася ворожнеча між поляками і українцями, чомусь було так, що вночі горіли польські села, які палила УПА, а вдень – українські, які палили поляки та німці. Поляки відкрито вдень знищували українців. Поляків у нас було багато, жили ми мирно і дружно, у їхні великі свята українці намагалися не працювати в полі, поляки в українські свята – теж. А потім стали ворогами. Під лісом жила сім’я поляків, у якій юнаки були у польському збройному формуванні. Одного дня заїжджають на нашу вулицю поляки, а брат був вдома якраз, він одразу сховався у схрон. Поляк заходить і запитує: «Де Михайло?». Я відповідаю, що не знаю, а він наставив на мене автомат, клацає затвором і далі запитує. Вони понишпорили – нема, і поїхали. Не знаю, хто був винен у цій ворожнечі. Я не кажу, що УПА завжди правильно чинила, звірства теж були. Комусь це було на руку», – говорить Надія Рябова.

Досі не вдалося достеменно  з’ясувати, що трапилося з її мамою та хто винен у її смерті. Однак підозра одразу впала на одного з односельчан.

«Пам’ятаю, що у нас була сива кобила, дуже спокійна. У 1943 році мама поїхала у Ківерці кіньми. У нас була пара коней та лошак. Батько з тюрми передав, щоб мама його продала. У 1943 році у нас лишилася сива кобила. Один з батькових друзів Семен теж мав одного коня і вони спрягалися, щоб орати. Тоді збирали яйця та інші продукти, завозили у Ківерці, де був пункт, у якому можна було обміняти, наприклад, яйця на мило. Коли вона зранку їхала, мамина душа нібито щось відчувала. Чогось вона повернулася додому, свою сиву кобилу лишила вдома, а тим конем поїхала. Скільки себе пам’ятаю, якщо кінь був поруч, я пішки не ходила, їздила верхи. Я пішла забрати кобилу, яка паслася на пасовищі. Клуня у нас була велика, мала надбудову а навпроти дах відкривався. Я їду верхи тією сивою кобилою і вона, хоч і була спокійна, раптом ні з того, ні з сього, бігом рвонула через клуню на вулицю, я злетіла з неї на тік. Приблизно у той час загинула мама», – згадує вона той день.

Щоразу як мама та Семен їхали з Ківерців, вони заїздили до тітки, і кінь знав дорогу. Після того, як маму вбили, він тим шляхом із возом прямо пішов до тітки.

«Тоді йшли жителі Жабки з Ківерців і в кущах неподалік дороги побачили неживу жінку. Люди спілкувалися і їх насторожило те, чому кінь прийшов. Тітка зі своєю старшою дочкою пішли на те і місце і впізнали мою маму. Ще до того цей Семен прийшов до нас додому та запитував з ухмилкою «а де Харитона?». Я кажу, що не знаю. І тут приїздить тітка, привозять неживу маму»,  – розповідає вона.

Одразу запідозрили, що, можливо, він сам її застрілив, тому що він був таким – «грав і нашим, і вашим».

«Семена запитували, як вона загинула, а він казав, буцімто маму застрелили поляки. Вони, мовляв, перевірили паспорт, побачили, що вона українка, і вирішили застрілити її та Семена. Коли її привезли, вона так і тримала руки біля рани у серце. Найголовніше, що він лишився живим і казав, нібито в нього не влучили через осічку, а він скочив та втік. Втім, усе село казало, що винен він. Потім він помирав у тяжких муках і мені казали, щоб я пішла до нього і він розповість. Але тоді у мене було четверо малих дітей і мені було не до того», – розповідає вона.

Ходили чутки, що він вбив також служницю, яка жила у хаті хазяїв (жінку-господиню, сестру Семена, вивезли до Сибіру, а чоловіка застрелили у тюрмі, вона лишилася господарювати). Служницю знайшли закопаною у свіжу могилу, присипану землею. Також був випадок, коли загинула дитина, хлопчик, який приходив у гості до десятирічного сина Семена. Казали, що дитина загинула від його рук.

Нові радянські визволителі та сирітське дитинство

Прихід Червоної армії на Волинь у 1944 році запам’ятався тим, що «визволителі» забирали у людей майно.

«Коли у 1944 році 2 лютого до нас прийшли радянські «визволителі», перше, що вони зробили – забрали ту нашу кобилу, з засіка повигрібали усе, що було. Тоді я вперше в житті почула матюки, до того я не знала, що це таке, у нас такого не було заведено», – згадує Надія Рябова.

Деякий час сиротами опікувалася тітка – старша сестра розстріляного у Луцькій тюрмі батька.

«Поки тітку на Сибір не вивезли, ми біди ще не знали. Вона до нас приходила, опікувалася нами, сестри двоюрідні теж приходили. Потім їх вивезли на Сибір і ми дізналися, що таке бути сиротами. Аби ніхто ніколи не дожив до того, що нам довелося пережити. Брата старшого одразу забрали в армію, мені – 15 років, а на мені лишилися сестри віком 13, 11 та 7 років. Жили ми в основному на картоплі, нам допомагали хто чим міг. Чоловіків переважно всіх позабирали. Дядька не забрали в армію, тому що він був старшим, але вивезли десь в Росію у Перм, невідомо тепер, де його кості лежать. Інших повивозили на Сибір, бідували усі. Людей почали зганяти у колгоспи. Спочатку люди туди позаводили своїх коней, носили їм їсти, а потім вже не було що їсти, стріхи здирали, коней підвішували, щоб не падали. Потім потрохи все налагодилося. Цього Семена забрали разом з моїм братом, вони були в одній військовій частині. Потім він підбив брата піти з частини, оскільки їх збиралися посилати на фронт. Вони втекли до лісу, але брат чомусь передумав і вернувся до своєї частини, у першому ж бою брата поранили у ліву руку. Сім місяців він лежав у лікарні, нам прийшло повідомлення, що він зник безвісти, але за кілька днів перед тим він писав лист про те,що живий та лікується. Коли він прийшов, організовували «стрибків», загони по боротьбі з УПА. Звісно, йому видали зброю. А Семен тоді був у лісі та навідувався до села. Він зустрів Михайла і попросив у нього патронів. Той дав. Ми збирали для УПА траву кривавник, оскільки ліків тоді не було. Двоюрідної сестри дочку Любу посадили, вона повернулася з перебитим хребтом, потім осліпла.  А братові дали 10 років, він відсидів 8, відпустили його, коли помер Сталін», – розповідає вона.

Не знаю донині, де подівся мій брат, який був УПА. Тоді оголошували, що їм буде амністія, може він вийшов, а потім пропав. Його не бачили потім. Колись він служив у польській армії. Декому вдалося повтікати і переїхати у Канаду, США.

Сім’я медиків в історичній будівлі колишньої німецької колонії Гущі

Вже впродовж багатьох років Надія Рябова живе у будинку, який колись був частиною колонії Гуща, заселеної переважно німцями. У виданому у 1880-1914 роках географічному словнику королівства Польського та інших слов’янських країн вказували, що у колонії Гуща Луцького повіту мешкали 226 осіб у 50 будинках. Нині тут, на вулиці Гущанській, лишилося небагато видимих згадок історичного минулого Гущі.

«Мій чоловік був фельдшером, росіянином за національністю. Раніше ми жили в іншій хаті на Гущі, було четверо дітей та ми. Мешкали у дуже старому приміщенні, з величезною довгою кімнатою. Колись під час сильної бурі там дуже пошкодило дах, і голова сільської ради дуже боявся, що щось трапиться з родиною фельдшера, у якій четверо дітей. Тоді нам дали одну кімнату у чотирикімнатному цегляному будинку. Цю хату на Гущі побудували колись, ще за Польщі, німці. Представники німецької діаспори приїздили, щоб її оглянути та сфотографувати. Колись на Гущі здебільшого жили німці, десь тут і був їхній цвинтар. Ми жили в одній кімнаті, а в інших приміщеннях були бібліотека, медпункт та сільрада. Поряд довге приміщення було клубом, а ще раніше, коли тут жив господар, у нього там була конюшня. Згодом бібліотеку перевели у мікрорайон вокзалу, сільраду – у Прилуцьке, а клуб ще довгий час працював. Нам дали вже дві кімнати, сюди приїхала жити батькова племінниця з Воронежа, вона також навчалася на медсестру та потім працювала. Дві кімнати у будинку займав медпункт – приміщення для прийому та огляду пацієнтів. Згодом медпункт забрали на завод залізобетонних виробів, що на Ківерцівській, і нам віддали чотири кімнати», – розповідає вона.

Хазяїн будинку вже помер. Він не мав дітей, але мав племінників, які тепер живуть у Польщі та Німеччині. Вони приїздили сюди. Потім просили надіслати їм платівок з українськими піснями та прапор.

Надія Рябова працювала санітаркою в лікарні, коли лікарня розташовувалася у приміщенні нинішнього Волинського краєзнавчого музею.

«До людей я ставилася по-людськи, і вони до мене теж. Лікарі мені радили йти на курси медсестер. Я на той час мала незавершених шість класів освіти, тому мусила спочатку піти у вечірню школу. Згодом я вступила на восьмимісячні курси, працювала медсестрою у Червоному хресті. Я пропрацювала медсестрою до 1991 року. Тоді у нас розпочалися скорочення і я вирішила піти на пенсію, щоб молоді могли працювати», – розповідає вона.

Виховані в українсько-російській родині діти усі розмовляли українською та називали себе українцями.

«Мій чоловік був росіянином, діти мали прізвище Рябов, але усі вони, коли отримували паспорти, записалися українцями, хоча я їх ніколи про це не просила. З батьком ніхто з них ніколи не розмовляв російською, лише називали його не татом, а папкою. Я також з чоловіком розмовляла українською, ми розуміли одне одного», – говорить Надія Рябова.

Нині Надія Рябова попри вельми поважний вік пильно стежить, як за політичними подіями, так і за українською сучасною літературою, наприклад, залюбки читає романи Оксани Забужко, яка зверталася до теми кривавих 40-50-х років. Активно користується жінка і сучасними технологіями – Надія Рябова має свою сторінку у «Фейсбук» та розпочинає ранок з перегляду стрічки соцмережі.

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас