#БізнеСильні: від газопроводів – до елеваторів, як родина Григоринських продовжує розвивати власну компанію попри війну

Не втратити улюблену справу, а продовжувати розвивати її – складне завдання під час війни. Та попри невпевненість у завтрашньому дні, зростання інфляції та блекаути родина Григоринських працює і думає про відбудову країни.

Про те, з якими викликами стикалося ПП «Діол», про найважчі моменти та як переживали повномасштабне вторгнення розповіли для інтернет-видання «Волинь Online» директор компанії Олег Григоринський та його дружина, архітектор Ольга Григоринська.

Від проектування газопроводів до елеваторів та ферм: як розвивалася компанія «Діол»

Компанію заснували ще батько та мати та назвали на честь двох синів – Діми і Олега. Так і працюють всією родиною. Дмитро Григоринський займається більше будівництвом та об’єктами, а Олег – ідеями, тим, як втілити їх у життя, інженерією. Разом з Олегом працює також його дружина Ольга Григоринська – вона архітектор, займається в основному громадськими будівлями.

Олег Григоринський каже, що інших зі своєї сфери конкурентами не вважає, тому що основну погоду роблять замовники.

«Діма – це мій старший брат. Ми разом займаємося бізнесом. Батько заснував з мамою понад 20 років тому «Діол» як проектне бюро. Раніше, знаєте, як це було, засновували фірму, аби вона була, щось робили. Ми проектували газопроводи. Тому що фірма була заснована ще раніше як пуско-налагоджувальне управління. Батько спочатку був інженером там, потім головою правління. І ця територія належить пуско-налагоджувальному управлінню. Насправді створили фірму «Діол» просто для проектування. Для того, щоб проектувати і будувати газопроводи.

Дмитро Григоринський

Потім з газом дуже важко стало. І ми взагалі всією інженерією займалися. Ми проектували і будували вже котельні. Наприклад, у 2013 році ми робили котельню на нашій зірочці, на заводі «Мотор». Дуже важко було туди насправді добитися, оскільки в них є своє проектне бюро, яке має в штаті теж сантехніків. Коли ми з ними підписали договір, то головного механіка викликали в «Укроборонпром» у Київ і питали, чого наймає фірму зі сторони. Всі зразу підозрюють корупційну складову. Проект на той час вартував смішні гроші – 40 тисяч гривень при базовій ціні на той момент десь 350 тисяч гривень.

От його питають, чому фірма зі сторони, а він – «Тому що мені не треба проект для проекту, мені треба, щоб побудувати». А ми видаємо проекти, щоб побудувати – будь-який наш проект береш і по ньому, як по інструкції будуєш, тому немає державних замовлень, тому що в основному клієнти замовляють для того, щоб побудувати».

Співпраця з «Укроборонпромом» виявилася найскладнішим досвідом Олега Григоринського. Для того, щоб розпочати роботу, компанії довелося пережити декілька перевірок:

Олег Григоринський

«Щоб з ними працювати, нас СБУ перевіряло і прокуратура. Було складно. Коли твій договір підписує дев’ять людей, ну то це дуже важко. Ми робили котельню на заводі «Мотор». Там ще був живий директор Матрунчик. У нас стоять три котли на їхньому об’єкті. Вже тоді один із котлів був комбінований на газ і на дизель. І Матрунчик був особисто здивований, як ми котел, який важить дев’ять тонн, занесли в котельню. Тому що котельня вже була, ми той весь бардак прибрали, зробили котельню сучасну. Там котли «Viessmann» стоять, три штуки по 2 і 3 мегават, сукупно – це майже 7 мегават.

Після того, як ми зробили проект, їм довелося звільнити з котельні 18 людей, тому що автоматизація робить своє.

Головний начальник котельні там дуже хороший, я його поважаю. Ми спілкуємося. І коли я туди клієнтів раніше приводив показати, мабуть, через чотири роки, і вони питають «А що поламалося в котельні?». А цей начальник котельні так тихо «Нічого». Ну, він там сказав не те слово, але зміст такий, що нічого не поламалося за чотири роки. Стараємося робити просто якісним обладнанням. Шкода, в Україні його немає. В основному, це імпортне обладнання, дещо є в Україні, що можна брати, саме по котельнях, але в основному, це Німеччина або Швейцарія».

Особливо цікавим досвідом для Олега Григоринського була співпраця з німецькою компанією, якій вони виготовляли котельні для бурової установки – майже не було бюрократії:

«Ми робили п’ять одиниць котелень на буровій установці, яка бурить свердловини для газу. Це у нас був перший міжнародний контракт – ми спроектували і збудували в себе на території модульні котельні, які поїхали в Німеччину. Це було декілька років тому. Це для нас було щось з чимось, це такий топчик. Там найкраще обладнання швейцарське стояло, з Англії замовляли паровий котел. Це технологічна котельня, яка робить пар, але не для опалення.

Я вам чесно скажу, з європейцями, з німцями, дуже легко працювати. У них немає такої бюрократії, як у нас. Ми їм склали комерційну пропозицію, вони нам погодили ціну і кажуть «Виставляйте інвойс». Ми виставили інвойс і кажемо, що нам треба договір з вами підписати. «Вам треба, ви й підписуйте». Ми були здивовані, що для Європи не треба договір. І я був здивований, бо це дуже велика компанія «Bentec», вони працюють по всьому світі – це лідер бурових установок. Те, що для видобутку сланцевого газу – це їхня технологія.

Вони постачали п’ять бурових установок в Україну. І вирішилися не морочитися з податками в Україні і замовили котельню відразу в Україні. Тобто вона, по-суті, поїхала в Німеччину, але повернулася назад в Україну».

Також компанія проектує ферми. А у 2021 році розпочала ще й будувати елеватори.

«Дуже багато елеваторів, ферми, майже весь аграрний сектор, тобто від тракторної бригади до заводу по переробці молока. Наприклад, в Житомирській області, ми проектували завод «Органік Мілк». Це теж був грандіозний проект. Там саме ми робили і ферму на 600 голів дійного стада.

Якось так ми розвивалися, розвивалися і дорозвивалися до того, що минулого року стали будувати елеватори. Побудували на території цех по виготовленню металоконструкцій, у 2022 році ми його тільки закінчували, буквально вже, коли війна почалася. Теж така була дилема – закінчувати, не закінчувати, що буде, як буде. Але вирішили не зупинятися», – розповідає Олег Григоринський.

Бізнесмен каже, що мусить вивчати ті сфери, з якими працює:

«Моє завдання більше промисловість, така груба промисловість. Мені особисто немає нічого складного запроектувати ферму для корів, промислову, сучасну, елеватор великий без проблем, я розумію, куди зерно має бігти, як зробити, як його поставити. Не просто «Скажіть мені, як і я вам накреслю». Тобто цей підхід вже відмирає. Дуже багато проектантів є «Дайте технологію, я вам накреслю». Це не працює. Ти мусиш сам запропонувати технологію. Клієнт приходить і каже «Я хочу елеватор» і ти маєш йому сказати «Має бути так, так і не інакше». Якщо ти йому починаєш говорити «А як ви хочете?», то він починає задумуватися, а йому треба такий проектант, який каже «А як ви хочете?». Є такі навіть елементарні речі і теж цього вчишся. Наприклад, корові простіше повернути направо. І це ти при проектуванні так виставляєш потік, щоб вона ходила направо. Або вологе зерно – мусить бути кут зернотоків не менше, як 45 градусів.

Перша моя освіта взагалі електрик. То так склалося, що проектування, газ, паливо, котельні, елеватори. Жоден інститут не вчить елеваторників – немає таких спеціальностей. Ти мусиш десь іти, там же на елеваторі вчитися. І так вийшло, що я вчився тут же ж на елеваторі проектувати, шишки свої набивав. Ферми так само. Першу ферму, яку ми проектували, це було щось з чимось. Перший органічний завод зробили по переробці молочної продукції, а потім клієнт замовив ферму. Я кажу «Миколайович, я ніколи ферм не проектував». А він «Навчишся, це перспектива». Він правий був – якби не війна, на ферми для корів у 2025 році був би аншлаг. Ціни на газ збільшили, ціни на азотні, калійні добрива теж, а в них 90 % ціна цих добрив – це газ, з газу їх роблять. І треба чимось заміняти. Чим заміняти? Органікою. Від корів. Тобто в основному фермери будують ферми не для молока».

Ольга Григоринська

Ще один цікавий проект компанії – це «Баобаб» у Рованцях. Працювала над цим проектом дружина бізнесмена Ольга Григоринська. Замовники задумали «Баобаб», як придорожній сервіс, де будуть супермаркети, бутики різні, а ще велика парковка на сто місць та зарядки для електрокарів.

Пані Ольга говорить, що вони в компанії не працюють на варіанти, а беруть технічне завдання від замовника і демонструють своє бачення, якщо клієнту подобається, то працюють далі, а якщо не подобається, то потрібно шукати того, хто зробить, щоб подобалося. Вона каже, що їхня робота – це коли творчість поєднати з бізнесом. І це дуже непросто. А пан Олег свою роботу взагалі супер бізнесом і не вважає.

Подружжя каже, що вони допомагають людям створювати бізнес, ділячись своїми знаннями.

Від кожного клієнта вони беруть якийсь досвід, запам’ятовують різні фрази, наприклад «Як заплатиш, так і ціниш», «Кожен псує життя своє, як хоче», «Життя іде – треба бігти».

Ольга Григоринська каже, що те, чого вони хотіли досягнути, а це робити проект не для проекту, не для паперу, а щоб будувати, вони досягнули.

«Ми не робимо що-небудь, у нас є завжди є певний свій набір і має бути зроблене так, а не інакше, бо це наше ім’я. Тому наші клієнти, наші замовники – це люди, які щось створюють. І ми їм допомагаємо. От ми завжди цього хотіли. Звичайно, коли ми починали працювати, коли ти молодий інженер і тобі треба, просто, іноді робити, щоб гроші заробляти, жити за щось. То от така завжди була мрія на початках, щоб працювати для того, щоб створювати, а не, щоб твоїми папірцями сало замотували. За це говорять постійні замовники. Якщо у тебе людина замовляла мінімум три-чотири рази, то значить ти все таки чогось вартий. І напевне це найбільше тішить, бо ти розумієш «Ага, ну значить твій продукт потрібний для когось, значить ти недаремно працюєш, значить ти щось можеш. Головне, щоб до тебе йшли для того, щоб щось створити».

Олег Григоринський каже, що бувають замовники, які просять проект, коли вже побудували, лише, щоб узаконити. Він наголошує, що звертатися потрібно до того, як побудували, бо якісний проект себе виправдовує, а робити проект для проекту – не цікаво.

До повномасштабного вторгнення компанія вже пережила найважчий період – це був початок російсько-української війни

Бізнесмен вважає найважчим роком для своєї компанії не 2022 рік, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, а 2014. Він пригадує, як партнер по бізнесу тоді сказав йому фразу, яка довго не йшла з голови:

«2014 рік був найважчий. Він був гірший, ніж зараз. Я дзвоню до Іцхака і пояснюю йому «Я в шоці, Іцхак, у нас війна, у нас Крим забрали без єдиного пострілу. Зараз на Донеччині там робиться капець». А він мені таку фразу «Нічого, Олег, привикнете». Мені на голову не налазило, мені два тижні його слова з голови не йшли. Роботи нема, газ був копійки, став – космос. Ну, думаю, може, твердопаливні котли. Я сиджу два місяці твердопаливний котел креслю. Зробили експериментальну модель і зробили субсидію сумашедшу. Нікому не треба твій твердопаливний котел…

У 2014 році ми кидалися то з одного, то з другого, то в третє. І десь через два місяці я згадую Іцхака і його слова. Нічого, привикли. Він був правий. Ми до всього привикаємо, адаптуємося. Але цей рік був найгірший. Між 2014 і 2015 було найгірше. Тому що у нас було дуже багато замовлень проавансованих, тобто, коли домовився, бачиш, у тебе перспектива. А у 2014 році у нас був штат великий, тобто ми наростаємо, наростаємо… і всі проекти зупиняються, тобто всі буквально. Там ферма – зупинилася. Ти став проектувати, до клієнта дзвониш «Що робити?», а він «Я не знаю». Не було такого моменту, як у 2022, що виступив Прем’єр-міністр і сказав «Бізнес, працюйте». Такого не було у 2014 році – всі в паніці. Влада взагалі була якась така «потєряна», я б сказав. І бізнес відповідно так само реагував. Всі зупинилися. А ми, проектанти, ми як лакмусовий папірець – тобто, якщо ми працюємо, якщо у мене зараз є замовлення на півроку вперед, значить у будівельників через три-чотири місяці почнеться аншлаг теж. Вони запізнюються від нас на 3-4 місяці. Якщо я сиджу і проектне бюро не працює, тобто немає замовлень, значить будівельники будуть сидіти через півроку. Просто, вони щось своє дороблять і будівельна галузь буде зупинятися. Такого страшного у 2022 році не було».

Олегу Григоринському тоді довелося звільняти людей з компанії.

«Будівельників скоротили. Всі, хто були пенсійного віку, пішли додому, відверто. Вся молодь залишилася. Ми на місяць зробили відпустку. Але газ є газ. Ми тоді ще газом займалися. Почалося літо, тобто ту зиму ми пережили, почалося літо 2015 року і якось стабілізувалося. Я не скажу, що це були супер-екстра роки, але буквально 2015 рік і 2016 рік появляються оці німецькі котельні, активно з’являється тема видобутку газу. Коли видобуток газу пішов, тоді котельні у нас на бурові установки замовили і трохи легше стало.

До речі, поспілкувавшись із людьми, які цими буровими установками займаються в Україні, у мене складається враження, що є саботаж по вишукуванню цього. Тобто були свердловини, розвідка дала, що тут є газ, приїжджає бурова установка, два роки бурить, а там немає нічого, переїжджає, знову два роки бурить, і там знову немає нічого. Так от у мене враження, що був штучний саботаж або відмивання грошей, давали дані, що газ є, а там його немає».

Найуспішнішим роком для компанії став рік перед війною завдяки високій врожайності зерна

2021 рік приніс для компанії зростання – у ПП «Діол» замовляли проект за проектом. І тут війна.

«У мене знаєте таке враження, чому війна взагалі почалася. Україна виростила у 2021 році зерна більше, ніж могла б вивезти взагалі за рік цілий. Тобто валовий об’єм вирощення зерна в Україні – це близько 100 мільйонів тонн. Був пік в 2021 році, врожайність шалена. Ціни були космічні. У нас замовляли проект за проектом. Зерна не було, де класти. Аграрії продають і вкладають – це люди, які не тримають гроші в мішках, вони не люблять цього.

А основні наші клієнти – аграрії. І в них такі перспективи – кожен думав про перспективи. Побудував елеватор, далі – ферму можемо планувати. Фермерство в Україні насправді у дуже великому занепаді. Треба знайти ще людей фанатиків, які би хотіли зараз побудувати ферму. Бо це довгі гроші. А зерно – це швидкі гроші. Вони швиденько якісь гроші заробили і все. Тому ніхто глибоко не вкладається. Так от, 2021 рік був переломний, тому що вже стільки фермери назбирали врожаю, настільки вже вдосконалили, що вони думали вже про далі. І тут – війна.

Насправді росія збирає на всю ту їхню велику махіну приблизно 80 мільйонів тонн, а споживає Україна десь 12 тонн зі 100. Уявляєте, скільки це вивозиться зерна? А це гроші, які приходять в країну. Це наша нафта. Ми годуємо світ», – каже пан Олег.

Війну Олег Григоринський очікував у березні: гроші нам мали перерахувати в п’ятницю, а в четвер бомбили…

Бізнесмен розповідає, що готувався до війни, однак не очікував її у лютому:

«Особисто я в січні купив додому генератор. Батько з мене сміявся. Я вдома, скажімо, готувався більше, ніж на фірмі. На фірмі, щоб не допустити помилку 2014 року до початку війни у нас були закінчені майже всі проекти та підписані акти виконаних робіт, мені залишилося отримати гроші. У нас було зроблено проектів десь на 700 тисяч. Я розумів, що буде війна, тому швиденько закінчували всі проекти, але я не думав, що це буде лютий. Я думав, що це буде в березні, ближче до квітня. У них же «русская весна», вавка в голові в цих істориків кончених.

Напевне, 15 лютого ми здали два великі проекти і там великі суми, які нам мали перераховувати в п’ятницю (ред. – 25 лютого).

Все акти підписані, у четвер бомбили, а у п’ятницю нам мали перерахувати гроші. Ну, хто знав, що в четвер війна почнеться. Ну, та п’ятниця настала, але аж десь через два місяці і то частинами. Я розумію це, але заслуговують повагу ті люди, які за проханням заплатили гроші нам, тому що за щось треба людям зарплату платити. А десь через два тижні ми вже з Олею думали, треба людей виводити на роботу, треба щось проектувати, тому що ми не знали, як буде з роботою. Роботи могло не бути взагалі. А проектування все ж таки залишилося, тому що надія в людей помирає останньою. І багато хто «Ну, хоч проекти зроблю». Люди і досі так «Я не знаю, чи я буду будувати, але проект я хоча би зроблю, щоб, коли я надумав, у мене були всі рішення, скільки мені треба матеріалів, скільки це буде коштувати грошей». Хоч зараз це нереально, скільки буде грошей коштувати об’єкт – інфляція, логістика, пальне подорожчало, немає в наявності чогось тощо».

Олег Григоринський добре запам’ятав ранок 24 лютого, як і всі українці:

«22 лютого вночі я слухаю маразматичного історика повністю. А потім 23-го – слухаю новини і сплю.  У четвертій ранку сплю і чую «Геп». Думаю «Нащо я ці новини дивився, сниться всяка дурня». Потім чую другий раз «Геп». «О нє, то щось не дурня». І виглядаю у вікно, а мені якраз видно – у мене будинок так трошки на горбочку і я бачу частину Луцька якраз. І бачу десь там дим вже. Тобто я вже все зрозумів, бачу – телефон «бем бем бем». Це вже була 6-7 ранку. Перша думка, яка була у мене «О, малий на англійську не поїде».

Бізнесмен жартує, що українці звихнуті на роботі, тому росіяни точно не на тих напали і порівнює цю війну для себе з радянсько-фінською:

«Я коли працюю, то щоб скласти елеватор буває сідаю після 18 години і можу так цілу ніч сидіти. Це ж так можна затупіти, тому я включаю якісь інтерв’ю чи аудіокниги. Два роки тому я підсів на «Мемуари» Маннерґейма. Я їх два роки назад слухав. Нічого не змінилося. Радянсько-фінська війна – це те саме, що ми зараз переживаємо. Про неї в історії дуже мало написано. Від нас її приховали. Коли німці напали на Польщу, то Радянський Союз напав на Фінляндію. І Маннергейм це детально розписує. Він служив при російському царі, був консулом. Коли Перша світова війна була, то він кіннотою займався. І коли імперія розвалилася, він поїхав у Фінляндію і став міністром оборони. І як він ото розказує, то ми переживаємо все те саме. Вони (ред. – Радянський Союз) артилерії не могли купити, їм ніхто її не продавав. Знайшли аж в Італії, але привезти не могли – морем її тягнули, тому що Польща була окупована німцями. Він каже, що коли почалася ця війна, у фінів взагалі ніякої зброї не було. Вони на танки з камінцями нападали у прямому сенсі. Камінці і палки стали основною боротьбою проти танків. Фіни підбігали і кидали камінці під гусениці і танк розчіплявся. Їхнє завдання було не знищити, а захопити. Так от, він каже, що в росіян стратегія не змінилася. Все завдання – це стягнути чим більше до точки зіткнення армії, в останній момент змінити керівний склад і послати в бій. Минуло сто років, а вони так само воюють. Тобто зіткнення – підсунути максимум м’яса, в останній момент змінити керівний склад. Десять місяців війни, а в них там 20 раз мінялися керівники. Тому що керівник знає обов’язки людей, але не знає можливості. Тобто він їх посилає, він знає, що цей артилерист має стріляти, а як він стріляє, він не знає. Це і плюс, і мінус. Ну от, у випадку, коли у тебе війна така, як була у Фінляндії, і така як зараз, то це мінус. Бо ти не знаєш, тому краще стріляти чи тому».

Бізнесмен перші дні війни відчував сильне об’єднання:

«Я голова кооперативу, у мене є група, то в нас спочатку патрулювання почалося. Хтось мітки шукав, а як згадаю, як ці КПП сумашедші будували. У нас Полонка, це малесеньке село, пише «На пості будують КПП. Хлопці, підійдіть, треба колеса». Дивишся «Камаз» коліс привезли, блоки, вже там будинок можна побудувати, а не КПП. Зараз нам це смішно, а тоді це дуже згуртувало нас. Тому що в тебе голова вільна, якщо руки зайняті.

У нас масив невеликий – 100 ділянок, мешкає там може 40, решта – просто ділянки. Пишу у групі «Збираємо на сільську раду продукти на тероборону до 14 години. Пишу це в 12 годин, в 13 ми вже одну ходку зробили, повна машина і вернулися назад, тобто за дві години 40 хат стільки продуктів назвозили…».

На фірмі в пана Олега готувалися також і чим танки зупиняти:

«На КПП їжаки всі робили, а ми ж інженери, ми не можемо собі дозволити просто їжаків наварити. Є така штука називається шредер. Кладеш в багажник легкової машини, приїжджаєш на КПП і розтягуєш на 4,5 метри, повністю дорога застеляється шипами. Ми запустили тут у зварювальному цеху. На плазморізі нарізали деталі, клієнт купив труби, сусід взяв їх нарізав на шипи – кожна людина старалася зробити хоч щось. У мене за два дні закінчилися матеріали. Ми їх наклепали стільки, що у мене ще 12 штук лежить. Спочатку одні віддали на тероборону, на Володимирській досі лежить. Всі оці їжаки, що були, поприбирали, а наш шредер лежить. Тероборона нам перевірила – поїхали по тому шредеру, пробили колеса, сказали, що вдосконалити, ми вдосконалили.

Олег Григоринський каже, що спочатку був страх, а потім просто немислиме об’єднання:

«Адреналін, об’єднання, але дуже важке. Нічого так не об’єднує як біда. Бо не вміємо цінувати щастя. Щоб оцінити щастя, треба мати якесь нещастя. Після цього Україна має цінувати кожен щасливий момент. І тішитися».

Попри невпевненість у тому, що буде далі, у компанії вирішили працювати, не зупиняючись:

«У результаті обдзвонив всіх клієнтів, які теж не побоялися. Далі з’являлися клієнти, яким легше ставало, які стали по-іншому до цього ставитися. І от ми вже маємо замовлення на цей рік. Проектне бюро завантажене на півроку вперед уже, і будівельники теж. Ми маємо роботи до червня 100 %».

Буквально через тиждень почали думати, як виводити людей на роботу, аби не втратити все, що стільки років створювали.

«Проектне бюро створити і, щоб воно працювало, і щось заробляло хоча б, то це дуже складно, насправді. Зібрати колектив, щоб працювати як єдине ціле. Це бізнес для душі. Ти тут розумієш, що ти оце створював багато років і в одну хвилину все може розсипатися. Це було найстрашніше»,  – пригадує пані Ольга.

На фронт компанія допомагає звісно, але Олег Григоринський не вважає це волонтерством, адже здебільшого це допомога грошима:

«От, наприклад, у мене працював Андрій Тарарай архітектором, потім став ФОПом, ми з ним колегувалися. Не сприймав так, як конкурента, бо людина пішла від мене. Дзвонить він якось до мене, просить десь взяти теплий одяг, бо відправлять десь під Бахмут. Я просто скинув гроші, а він знає, де купувати. Ну, тобто отакі дрібниці. Не сказати, що ми крепкі помічники для ЗСУ. Насправді, зараз стараємося більше працювати, щоб була робота, щоб бізнес не стояв. Зараз ще людей будемо брати на роботу. Скажем так, я стараюся, щоб 2023 рік був по роботі кращий, ніж 2022. Тому що дуже багато тих, хто «хоч проекти зроблю». Вони вже привикли і вони будуть робити, як би не було. І це дуже важливо. Дуже зараз багато айтішників хочуть житлові будинки. От до нас звернувся айтішник, хоче житловий будинок. Луцьк, мені здається, буде в ширину розширятися, тому що дуже багато людей захоче десь за містом жити».

Олег Григоринський думав поїхати якось з волонтером на Схід, але зрозумів, що не зможе:

«Я розумію, що я це взагалі можу не перенести. Тому що коли ти постійно щось створюєш і ти приїжджаєш на майданчик, а там пусто, а через півроку там виростає будівля, а тут ти приїжджаєш і все розтрощено, ну я не знаю, я б напевне не витримав».

Блекаут: як компанія переживала найскладніші два тижні у 2022 році

Осінню рашисти стали бити по об’єктах нашої енергосистеми і компанія зіткнулася із надскладним для себе викликом. Пан Олег розповідає, що тиждень часу ніяк не могли працювати:

«Як закон підлості, наш генератор, такий маленький черговий, був на ремонті. Аншлаг зробив своє і ми його отримали через тиждень. Перебивалися, але найскладніше було з виробництвом. На виробництво треба генератор на 100 кіловат, тобто якщо сюди на офіс чи додому генератор стоїть на 5-6 кіловат, там генератор – на 100 кіловат. Чекали два тижні, то це найскладніші два тижні за 2022 рік. Тому що виходить в цех працювати 15 людей. Попрацювали дві години і далі нічого. А так виходить, що ми до району належимо (ред. – виробництво розміщене у Луцькому районі) і в робочий час реально світло було може дві-три години. Вночі не попрацюєш, у нас шумне виробництво, будинки поруч, і комендантська година.

Десь 15 листопада нас так добре сюди дістало. І замовлення, яке треба робити, а у нас світла немає. Я два тижні майже не спав і думав, де той генератор дістати. Знайшли аж в Нідерландах і привезли. Знову ж таки багато «Вілія» допомогла. Вони привезли нам цей генератор. Мені подобається, що вони не бачать конкурентів – всі колеги, всі партнери.

Проектанти, коли включали світло о 18, то працювали до 21-22. Ми пробували, коли був ковід, працювати дистанційно. Воно не працює. У нас проектна студія, тому що всі об’єднані і чують, що робиться. Ми зачасту працюємо над двома-трьома об’єктами одночасно, і коли, наприклад, сантехніки спілкуються між собою, ти на фоні, але ти чуєш, що вони щось там міняють, а коли це на дистанційному, то це дуже довго. Це можна працювати, але тоді має сидіти менеджер, який синхронізує їхню роботу. Ти не працюєш, як інженер, а як менеджер, який просто синхронізує роботу. І такі об’єкти складні, вони на дистанційному не сходяться. І знову ж таки треба швидко робити. Тобто елеватор, щоб проектувати рік? Це три місяці і все давай, бо за три місяці його самі побудують».

Разом з тим Олег Григоринський каже, що на собівартість його роботи використання генератора не дуже вплинуло.

«Якщо рахувати в цифрах, 1 кіловат електроенергії для бізнесу – це 6-7 гривень, генератор бере 300 грам на 1 кіловат, якщо взяти 56 гривень і поділити на 300 грам це виходить 12-13 гривень. У вартості виготовлення металоконструкцій вартість металу і логістики закладена приблизно 50-60 % від вартості всіх робіт, а електроенергія, ну, може, 3 %».

Разом з тим на ринок вплинув інший фактор – те, що було ще однією українською «нафтою» – сталь. «Азовсталь» знищили, Маріуполь окупували, «Арселор» зараз не працює і це жорстко вдарило по ринку.

«Весь гарячий катаний метал листовий більше 20 міліметрів – це все «Азовсталь». Все, що більше, ніж 30 сантиметрів по висоті, швелер, двотавр, все, що більше профілю, ніж 300, це все з Маріуполя йшло. Його (ред. – українського) просто немає. Конструктори рахують, думають. У серпні до нас приходили вже двотаври з Туреччини. Тобто постачальники металу привозять швелери, двотаври вже з турецькими лейблами. Якість плюс-мінус така сама. Так, геометрія в них краща, а сказати по самому металу, то ні.

У нас є лабораторія-дефектоскопія, тобто ми маємо лабораторію механічних випробувань. Всі металоконструкції, які ми варимо, ми самі і випробовуємо. Але з металом жорстко. По-перше, він подорожчав дуже сильно. Якщо ще в 2021 році ця ціна була в районі 20 гривень за кілограм, то зараз – це 55. Але подорожчання було ще і до війни. Воно відчулося в кінці 2021 року. А уже в 2022, коли вже почалася війна, логістика дуже сильно завалилася. Ти не можеш везти більше, ніж 20 тонн. У машину кладеш 20 тонн металу і його кудись привезти, там уже тисячу гривень на тонні «лягає». Тобто одна гривня додається тільки, щоб ти його привіз. Це з металургійного заводу привезти на Волинь, плюс по Волині треба ще там його повозити. Ми, наприклад, виготовляємо металоконструкції оцинковані, це ми звідти веземо сюди, тут ми їх виготовляємо і веземо під Бориспіль. Там оцинковуємо і веземо назад. У нас логістики більше, ніж електроенергії».

Чи є загроза зерну на Волині під час війни і чому збільшується потреба в елеваторах

Пан Олег загрозою для зберігання врожаю під час війни вважає лише ціну на енергоносії:

«Я не знаю, скільки треба бомб, аби це все знищити. Ні елеватори неможливо всі знищити, ні врожай. Питання в тому, що врожай можна не зібрати, якщо ми говоримо, де на Сході йдуть бойові дії – там же ніхто озимину не посіяв. Це велика катастрофа, тому що там вже півприбутку немає. Знову ж таки треба посіяти на весну. Питання, чи хто буде сіяти. Але насправді для тих областей, які працюють (Житомирщина, Волинська область, Львівська область), основна загроза – це енергоносії. Газ, як би не було, закінчиться навесні, буде знову пік. Але аграрії навчилися адаптовуватися. Збір кукурудзи досі відбувається – такий продукт, який може стояти на полі ще до весни. Тому дуже багато кукурудзи не зібрали. Знову ж таки електроенергія. Сушарки працюють до сих пір. Вони споживають газ, електроенергію на генераторі.

Загрози немає. Просто фермери отримують навіть не збитки, вони не отримують доходи такі, як треба. Бо це затратно. І знову ж таки, добрива. А такої загрози, що в якийсь елеватор прилетить десь там, на мою думку, немає змісту взагалі бомбити по елеваторах. Вони от в підстанції не можуть потрапити. Зруйнувати елеватор? Ну, один елеватор, два, а глобально? На території Волині зберігають, мабуть, до 1,5 мільйона тонн зерна тільки в елеваторах, а ще є підлогове зберігання –  це склади звичайні. Тобто до трьох мільйонів тонн зберігається. Це не вирішить нічого. Це настільки треба бути раненим, щоб бомбити по елеваторах. Немає сенсу.

Елеватори – дуже вразлива штука. Навіть, якщо поруч щось прилетить – осколками посікло банку і все. І вже ти там не будеш зберігати. Банка – це силос для зберігання зерна, якщо він не герметичний, зерно висипається на бік, вона падає. Зерно має висипатися чітко в центр. Тому що, якщо воно нерівномірно спускається, то вона крен дає, починає падати. Тому пошкодити його дуже легко. Але ракета більше коштує. І ще там дуже багато бетону. Ну банку ти там розвалив, але ж не елеватора. Щоб ви розуміли силос один зводиться – це три тижні. Навіть, уявимо собі, що щось прилетіло, зерно висипалося, його швидко зібрали, банку порізали на метал, три тижні, там нова стоїть».

Зараз у компанії збільшуються замовлення на проектування складів зберігання.

«Раніше фермер, коли збирав ранній врожай ріпаку, його взагалі ніколи ніхто не складував, він зразу в порт їхав і на Європу, де з нього, робили біодизель. Зараз ж логістика дорога, простіше ріпакову олію відправляти, з якої вже роблять біодизель. І ті клієнти, які зрозуміли, що краще олію возити, вони у виграші. Але це невеличкий об’єм. Але раніше весь ріпак йшов зразу, а зараз його треба притримати, бо не можна вивезти. Тому замовлення на склади зберігання. Але знову ж таки, прогнозуючи, на прикладі «Вілії», є склади, які вони побудували, що там ще навіть зерна не було, тому що зерновий коридор працює, логістику якось побудували, що це вдалося вивезти і відправити», – каже бізнесмен.

На Волині важко знайти інженерів

Олег розповідає, що складно з інженерами-проектувальників:

«Зараз дуже багато людей внутрішньо переміщених і такі спеціалісти приїжджають, що ти в шоці. Волинь дуже бідна на інженерів. Переселенців у нас немає на роботі, але до нас приїжджав зварювальник один з Харківського танкового, то він варить, як Бог. Ну я ще так не бачив, чесно. Якщо зварювальників знайти без проблем, то складних інженерних працівників — складно. Ну, наприклад, оператора ЧПУ плазморіза не можна знайти. Це і в мирний час дефіцитна професія, а коли ще без перебору людей забирають… Наприклад, буквально на третій день війни у мене забирають сантехніка, спеціаліста з опалення та вентиляції. Він на пару зі мною креслив оті німецькі котельні. У мене є ще сантехніки, але такого рівня спеціаліста у мене немає. А скільки людей може накреслити парову котельню з 3D-моделюванням, з деталями? По Західній Україні може людей п’ять. І цю людину забирають…

А, наприклад, Сашка Костюк, він прикордонник. Він мені допомагав елеватори робити. Я «накидував» типову схему, він вже знав, як це робити і він допомагав мені це робити. Я вже його цього два роки вчив і це було легше. У мене його забирають і того забирають. Тобто це вузькі спеціалісти, яких, просто, немає. Для державних службовців є бронь, а інженерів, які мають відбудовувати країну, немає броні. І у мене виникає питання, а хто її має відновлювати? Державні службовці, які п’ята година і додому пішла? А ми працюємо і до дев’ятої вечора. У нас взагалі в проектантів погодинна оплата праці. Якщо я прошу людей залишитися, бо у нас горить об’єкт, залишаються. Але це виснажує, тому ми стараємося менше працювати в позаурочний час».

Пан Олег наголошує, що в університетах не навчають деяким важливим речам, тому молодих фахівців, як правило, доводиться навчати з нуля:

«Складність у тому, що вони (ред. – в університеті) не вчать основного – інженерів бути інженерами, не вчать хотіти бути інженерами. Розумієте, вся молодь, яка б не була, чи зараз, чи колись, вони всі хочуть грошей. Всі хочуть зразу і багато. Інженер – це приблизно, як лікар. Ти спочатку 3-4 роки після інституту працюєш в майже нуль, тому що ти нульовий. Інститут дає знання дуже обмежені. Тому що теорія теорією, але коли ти стикаєшся з цим всім. Ми постійно вчимося, ми постійно вдосконалюємося. От всі креслять в «AutoCAD», а ми вже давно у ньому не креслимо – конструктори по бетону креслять в «Revit».

І от до нас прийшов новий фахівець, головний конструктор вчить її в «Revit» креслити. Головному конструктору 60+, вона креслить в 3D в «Revit» і вона вчить молодь. Питання, а чому цього в інституті не вчать? Так мало того, що треба вміти проектувати, так треба ще вміти і креслити. Є технічна робота – це оформлення креслень, а ще до оформлення креслень треба ідею мати. Тобто ідею втілити в життя. Вони може і вміють цю технічну роботу, але вони не вміють проектувати. Проектування – це ж не тільки креслення. Із 30-ти один захоче бути проектантом. Я не розумію, для чого люди йдуть на інженерію, наприклад, на ПЦБ (ред. — промислове та цивільне будівництво), і з них п’ятеро взагалі йдуть в будівництво, ну в кращому випадку – це хлопці, які йдуть виконробами десь на будівництво, десь на заводи якісь там металоконструкцій чи бетоноконструкцій чи залізобетонні конструкції випускають. Тому що будівельник не цінується».

Команда компанії, за словами пана Олега, за час війни майже не змінилася. Є хлопці, які пішли в ЗСУ. І один конструктор 60+ звільнився та поїхав за кордон. Але проектантів зменшилося і команда стала більш жіноча:

«Модерн» дуже скоротив свій штат. Ми з «Модерна» забираємо. Тому що та частина бізнесу фактично занепадає, а промисловість буде завжди. І зараз в умовах війни вона буде підноситися. Я принаймні на це надіюся».

Загалом у компанії до 50 осіб, з них 12 проектантів у штаті та троє на аутсорсі.

Що потрібно змінити у сфері будівництва

Пан Олег розповідає, що попри війну, нікуди не зникла бюрократія, яка чи не найбільше заважає розвитку сфери будівництва:

«Що відбулося, коли ввели «Дію», коли ввели Єдину державну систему в будівництві (ЄДСБ)? Всі проектанти як реєстратори, всі будівельники, як реєстратори. Зараз це все класно відслідковується. «Дія» зробила своє, але юридично, це дуже складно все. Якщо ми говоримо, що Міністерству цифрової трансформації п’ять балів в сфері будівництва, то Міністерству юстиції — два. Вони нічого не змінили. Вони не доганяють за «Дією» взагалі. Міністерство юстиції в сфері будівництва не зробило жодного спрощення. Юридично робиться тільки складніше. Корупційна складова згладжувала кути, а зараз це дуже складно.

Уявимо, що у мене є готовий проект на реконструкцію Театрального Майдану, всі робочі креслення, вже будівельник заряджений готовий робити і нам треба отримати дозвіл на початок будівництва. Щоб пройти всі інстанції, типу експертиза, погодження, затвердження, зареєструвати його в «Дії», треба буде, ну, чотири місяці, незважаючи, що це все цифра, нікуди не треба їздити, я в себе в комп’ютері зареєстрував все, все зробив. Чотири місяці. А здати в експлуатацію, уявіть собі треба рік…. Якщо юридично нічого не змінити, державні установи, країна буде вставати з колін три роки, це при тому, що ми вже почнемо, під час війни».

Бізнесмен наголошує, що це потрібно змінити систему отримання дозволів:

«Це Міністерство юстиції має попрацювати. Це дуже просто зробити, але вони не хочуть цього робити. Кожен раз, коли вони щось спрощують, вони додають. Треба тепер тобі тільки одну бумажку, але на от оцю одну бумажку треба тобі решта 15. А, наприклад, у 2021 році був вакуум архітекторів. Ти не можеш отримати містобудівні умови і обмеження, бо немає архітектора. Половини районних архітекторів у Волинській області не було. Наприклад, по закону Боратинська ТГ може мати архітектора, але вона не хоче, посилається на районних.

Найкраще було проектувати, коли був президентом Ющенко. Нічого не треба було погоджувати. Ти погоджував в архітектора план фасадів, що ти там невідомо що не побудував, а далі тобі тільки треба було інвентарну справу і все.

Уявимо собі таку ситуацію. Все залишилося так, як є. Це все складно. І тепер на це все, коли країна стає з ніг, навалиться ще попит величезний. Все, війна закінчилася, треба будуватися. Пішли якісь гроші, інвестиції, бізнес почав розвиватися, відповідно люди стануть більше будувати. Треба більший ресурс. Тобто на цих людей, які видають дозволи навалиться в три рази більше роботи, а в нього 17 година – він додому йде. Черги будуть страшні.

Ми завжди зациклюємося –  всі закони написані для міст. А село, що не треба розвивати? Там, що будуватися ніхто не має? Уявіть собі, в селі побудувати магазин по тій самій юридичній складовій. Це для людини із середньою освітою, яка магазин хоче в селі побудувати, для цього це просто… перехоче. Тому дуже важко фермерам, в яких 20 корів, взагалі самим почати, бо вони не знають куди йти навіть, що робити, як з цим стикнутися.

Як спрощувати? Треба трохи від радянщини відійти, подивитися, як живуть не в Європі, тому що там живуть не простіше, там теж радянщини багато залишилося. Поїхати подивитися в Америці, як там живуть і будують. Там у замовників немає проекту, він їм не треба. Він замовив, щоб йому побудували будинок, показали ескіз, буде такий, буде коштувати стільки. Він сказав або «ОК», або «Не ОК». Все і будують. Його не цікавить, як вони це побудують. Його цікавить тільки що вони побудують.

Для чого Вам рецепт торта на раз? А якби будівельна компанія мала рецепт торта, то вона б 20 таких зробила. І вона займалася б одним. Ну тобто всі будівельники вузько спеціалізувалися б, а у нас ж будівельники всі все будують. «Що тобі будувати атомну електростанцію? Завтра починаємо. Давай проект. А в мене немає проекту. А тоді всьо, тоді не будуємо». А уявіть собі, коли держава замовляє проект. Якої він якості. Відповідно, як будівельник будує. Такої ж якості будівельник, бо ж треба найдешевшого будівельника, найдешевшого проектанта, і в результаті виходить що? У результаті виходить реконструкція проспекту Волі непонятно що. Закрити на півроку проспект Волі і в результаті непонятно що виходить. Ну, але щось получилося. Я не гаю проектантів, я не гаю будівельників, але получилося, як получилося».

Олег Григоринський каже, що треба перевернути взагалі всю будівельну галузь:

«Проектуючи з 18 років, а зараз ставши будувати, розумію, що у будівництві не має бути так. Як відбувається. Клієнт замовляє у нас проект. Потім бере цей проект, йде до однієї будівельної компанії, до другої і до третьої. Три будівельні компанії йому кажуть «от бетон буде покласти стільки, арматуру пов’язати стільки, викопати за стільки». Клієнт стискає ціну будівельнику. Питання, який резон будівельнику вдосконалювати своє виробництво, будівництво, краще робити свої послуги? Йому платять за об’єкт. Не за концепцію, не за готовий продукт. Не за будівлю якусь, а за об’єкт. Щоб аналогію по-простому провести, уявіть собі, що Ви прийшли до кондитера і хочете торт купити. А він Вам каже «Дайте мені рецепт». Тобто, коли ти приходиш до будівельника, і кажеш «Я хочу будинок», він каже «Давай проект». Ви кажете «Ти що не вмієш гроші заробляти чи що?», а він «Дай мені проект, я тобі зроблю». Змінити це все насправді дуже просто. На нинішній час в Україні дозвіл на початок будівництва бере замовник. Уявіть собі, Ви ніколи не будували, Ви бізнесмен, відкрили ФОП. Ви квіти продавали, наприклад,  орендували на ГПЗ магазинчик, і тут розбагатіли і надумали собі побудувати магазин квітковий. І Ви маєте в це все вникати – проект, дозвіл, ще щось. Не має так бути. Так бізнес не працює. Ви маєте прийти до будівельної компанії, а вона має це все зробити. Є такі будівельні компанії, вони так роблять. Ну, наприклад, «Порт Сіті» так будували. Це на рівні держави так має бути. Ви приходите до будівельної компанії і вона за Вас бере дозвіл, вона за Вас ходить в архітектуру. І, в результаті, не ходить в архітектуру весь Луцьк, а тільки юрист із будівельної компанії. Тоді будівельні компанії будуть розвиватися, тоді високі будуть зарплати і люди захочуть туди йти. Тому що якщо він вчився в інституті ПЦБ і він іде в будівельну компанію, йому платять тільки за об’єкт, і чи він пов’яже цю арматуру так чи він придумає якусь технологію, що вона буде швидше, йому немає сенсу напрягати мозок, він не зацікавлений у цьому, бо йому не доплатять за це. Тому що йому платять за куби, а не за готовий продукт. Я приклад вам навів з тортом. Уявіть собі, що Ви приходите до кондитера, а він каже «Дай мені рецепт», Ви йдете шукаєте, хто ж Вам цей рецепт напише. Ви пробували, наприклад, вчора торт такий то, приходите до кондитера, даєте йому свій рецепт, він Вам каже, це будете коштувати стільки. Ви «Ні, дорого, піду до іншого», інший – о дешевше, в результаті Ви пробуєте один і другий, другий – несмачний, кислий. Розумієте, йому немає резону Вам зробити кращий, смачніший торт. Це можна змінити тільки так».

Чого не вистачає в архітектурному обличчі міста і чи хотіло б ПП «Діол» зробити проект реконструкції Театрального майдану

Дружина бізнесмена архітектор Ольга Григоринська вважає, що обличчя у Луцька є, але воно, просто, засмічене, такими речами, як, наприклад, Старий ринок:

«Луцьк просто треба почистити від оцього всього, скажем так в лапках сміття. І він має своє обличчя. Просто впорядкувати. У нас дуже гарне місто».

Територія біля замку, на думку пані Ольги, має органічно влитися до замку, тобто це має бути така відпочинкова, прогулянкова зона, де можна проводити концерти, культурні заходи. А на місці ринку, вона вважає, потрібно побудувати невеличкий ярмарок сувенірів, затишну кав’ярню.

«Місце, де мало туристів і хотілося б там зосередитися, відпочивати, як з дітьми, як з коханою людиною. Проводити ярмарки. А не зробили базар оце, і зараз згоріло, кожного разу їжджу, дивлюся на це, і душа і серце крається. Луцький замок – це візитка нашого міста, і, коли там проводити різні події, заходи, навіть по телебаченні це показувати, відразу було б видно, що це Луцьк. Хто був у замку і на тих сходах стояв і дивився на оце, то що мав бачити красиву площу, деревця, де діти граються, де щось відбувається, то бачиш оці ржаві металеві оті, навіть не знаю, як їх назвати. Я навіть можу сказати, що саме оцей ринок і робить непривабливим цей замок для туристів. І, наприклад, якби цього не було, а як я кажу, площа гарна, то це можна було б розвивати як і туристичний бізнес. Ну, наприклад, як ми були в Хорватії і їздили в амфітеатр. 50 євро за вхід, а там нічим не гірше».

Олег Григоринський також вважає, що потрібно робити на місці ринку різноманітні автентичні кав’ярні, реберні та інші заклади, які приносять гроші.

«Ринок – це насправді страшна історія для Луцька. На мою думку, це такий чиряк, який треба вирізати, грубо, жорстко. Уявіть собі тих людей, які приїжджають у місто, вони вилазять на замкову вежу і дивляться вниз і бачать це все. Ну, воно ж зверху виглядає, просто, як хлам. Розумієте, це ж радянщина спеціально всунута, щоб історію нашу вбити. І щоб ми її знищили. Мукачівський замок – запхали у нього училище, і вбили його фактично всередині, а нам базар підсунули. А там (ред. – в амфітеатрі) і немає нічого, є амфітеатр, але навколо купа ресторанчиків, кафешок, які дивляться на це все, тобто кожен старається ресторанчик так побудувати, щоб вікна виходили на амфітеатр. А у нас, ну що? Де ти можеш побудувати? На болоті, щоб дивитися на Луцький замок, ну «Корона Вітовта», яка дивиться десь на підніжжя гори. А так же можна купу зробити різних всяких там локацій, щоб туди ти прийшов, п’єш каву, наприклад і це спостерігаєш, ті самі весілля невеликі робили. А так туди в понеділок їдеш, страшно, а в неділю – всі в церкву, всі на базар.

Але ніхто не звертає, що лучанам подобається. Бо це бізнес. Його треба переступити, і не треба нічого придумувати, львів’яни вже давно придумали, беріть з них копіюйте. Вони вже цей шлях пройшли. Криївки ті там, фабрика шоколаду, це історичний центр. Уявіть собі, ви приїжджаєте на площу Ринок у Львові і бачите базар. Там через квартал Ви бачите оце ржаве. То який айтішник туди поїде працювати? Жоден. Тому що він сидить цілий день в офісі, він бачить це все і йому хочеться піти кави попити, погуляти, а у нас виходить, ти можеш по Луцьку погуляти, але треба тобі тако гуляти – по Лесі Українки вверх-вниз, тому що крок вліво, крок вправо… ну, ще по Богдана Хмельницького можна пройтися, по колу можна ходити, по Богдана Хмельницького, Лесі Українки, все. На Волі не підеш, бо там реконструкція, там фонтан біля будівлі, де обком партії у нас раніше був. Його ж не змінили, він як був обком партії виглядає, так і виглядає той обком партії».

Бізнесмен каже, що їхня компанія запросто могла б також зробити проект реконструкції Театрального майдану. Але є один нюанс:

«Могли б. Моя дружина Ольга б з цим справилася б і команда з цим би справилася б. Але є один нюанс. Тендер. Якщо Ви хочете отримати класну річ, будь-яку, Ви ж не шукаєте найдешевше. Коли робиться проект реконструкції чи концепція якась, на «Prozorro» основне положення – ціна. Ніхто не дивиться, які в тебе спеціалісти, які в тебе досягнення, хто буде робити. Взагалі ніхто не дивиться. Завжди дивляться на ціну. А вдасться зробити проект реконструкції Театрального майдану за дешеві гроші? У тому й відповідь. А держслужбовці не наймуть дорогих проектантів, вони виберуть найдешевше. Ще при цьому будуть дивитися, щоб ти поділився з ними. Може ні, може я лукавлю, може, я не всіх знаю, але якось так. Не може бути якісне дешевим».

Ольга Григоринська зауважує, що у них в компанії немає такого поняття, що «ми б не справилися», бо якщо чогось боятися, то ніколи не зробиш. Разом з тим, щоб сказати детально, які саме недоліки у Театрального майдану, потрібно оцінювати це професійно, тобто зробити там свіжу топозйомку, подивитися всю інфраструктуру.

«Я думаю, що недоліки, звичайно, у будь-якому випадку знайдуться і це навіть пов’язано не з тим, що це займався містобудівельник якийсь недосвідчений, а, просто, життя не стоїть на місці, ми розвиваємося, розвивається місто, і відповідно, воно стає трохи щось десь і тіснувато», – каже вона.

Пан Олег ж більш категоричніший щодо Театрального майдану:

«Стаємо посеред Театрального майдану. Ми бачимо радянський драмтеатр, непонятно який ЦУМ і старий собор. Вони не в’яжуться ці три будівлі між собою, Ви б що не робили там, нічого не вийде. Ну що хоч вичворяй, там або драмтеатр перебудовувати, ну але ЦУМ же ти не перебудуєш, бо він у приватній власності, драмтеатр хіба віддати власнику ЦУМа (ред. – жартує). По Лесі Українки спускаєшся, гарно, по Кривому Валу ти спускаєшся, і там базар. Ну там, де магазин «Олімп», ти собі ходиш, гуляєш, спускаєшся і там швейна фабрика і базар. При чому швейна фабрика в тюрмі».

Ольга Григоринська вважає, що центр міста можна зробити, вливши сучасну архітектуру у стару – в архітекторів є навіть окремий напрямок, де суто цим займаються.

Ще одна проблема міста, на думку Григоринських – це парковки.

«Катастрофа у місті з парковками. Ми в аналог приводимо Хорватію. Там настільки просто, там немає парковки безплатної: чотири місця, три місця – вона платна. Хоч зупинитися – заплати», – розповідає бізнесмен.

За словами подружжя, там є лише місця, де можна зупинитися на 15 хвилин, наприклад, когось забрати чи зняти гроші з банкомату, всі інші – платні. А у Луцьку немає місць, де призупинитися, натомість всюди знаки, що стояти тут не можна.

Будувати попри війну – поради Олега Григоринського для бізнесу

Бізнесмен вважає, що бізнесу, щоб не просто вижити у цей найважчий період в історії незалежної України, а ще й не втратити улюблену справу потрібно, просто, будувати, не зважаючи ні на що:

«Скажемо так, наші волонтери виграли війну, наші волонтери наплювали на всі юридичні правила. Я не закликаю типу наплювати на юридичні правила. Але якщо нічого не зміниться, бізнесу треба будувати вже і сьогодні, і завтра, не зважаючи на всі перипетії. Єдине, що не старатися бізнесу йти у саме дно. Тобто не беріть саме дешеве. Беріть щось середнячкове. У німецькій мові є таке «preiswert» – українською «справедлива ціна». Вибирайте своїх будівельників, проектантів за справедливу ціну. Не треба там супер екстра круто вибирати.

Якісний проект, він економить – є такий вислів як «Якість проекту визначає його долю». Тобто, якщо проект якісний, він проходить, якщо він не якісний, він піде у сміття. Будівельник відкриє його «А, я поняв», закриє і не буде на нього дивитися. На жаль, але держава своїми низькими цінами і тендерами, коли проектант ріже один одному ціну…

Щоб ви розуміли, я раз брав участь у тендері, ціна починалася від чотирьох мільйонів, закінчилася, на 1,1 мільйона. Поясніть мені, як? Моя ціна була три. Я спустився з трьох до 2,5 мільйона, а далі я не розумію, а для чого тоді? Або скільки треба людям платити? Кого ти маєш найняти, щоб зробили тобі оцю роботу? Або скільки часу вони мають робити? Це має бути супер-класний спеціаліст, який прям накреслив тако за два тижні тобі це все? Ну, це має бути дуже швидкий проект».

Радить бізнесмен також не розриватися на різні напрямки:

«І не кидатися, бо коли ти робиш і те, і те, і те і те. От ви ставите питання за Театральний. Ми би справилися, питання, чи ми хочемо. Бо є питання бізнесу, а є питання творчості. Якщо ми говоримо про творчість, то це реконструкція Театрального, але це не бізнес. Тобто зробивши це, як проект весь, ти там нічого не заробиш. Після проекту є його втілення, і якщо будівельники, які будуть реконструювати Театральний так, як Волі, наприклад, два роки, ну то тобі ж треба виїжджати, як автору, дивитися, що відбувається, як, виникають нюанси, зміни, ще щось. Це топить, бо хочеться більше працювати.

Порада всім – будуватися і будуватися, будуватися незалежно  ні на що, не дивитися, там немає якоїсь бумажки. Якщо ти надумав бізнес робити, роби. І все, більше, нічого не треба. А все решта буде».

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас