Великий був Луцьк, а тепер наближається до кінця: образ караїмів у прислів’ях. Частина II

До Луцька по розум, до Деражні по млинці: менталітет таємничого народу, який століттями проживав у Луцьку, зафіксував популяризатор караїмської мови та культури Олександр Мардкович, який понад 80 років тому опублікував добірку караїмських прислів’їв з поясненнями.

Видання «Караїм: його життя та звичаї в народних прислів’ях» вийшло друком 1935 року в друкарні Ріхтера у Луцьку. До цього видання увійшло 175 прислів’їв, зібраних поміж луцьких караїмів та поділених на 11 груп згідно змісту. Прислів’я автор подає в польському перекладі, після якого вони ж написані в оригіналі луцьким діалектом караїмської мови. При потребі до деяких прислів’їв Мардкович наводить пояснення польською.

Прислів’я про караїмів

Караїме, будь чистим, як сніг та ясним, як місяць.

Слово «karaj» (караїм) має два склади: kar-aj. «kar» караїмською означає сніг, «aj» – місяць. Це випадковий збіг, водночас слово єврейського походження «karaj» означає читаючий. В оригіналі прислів’я звучить так: «Karaj, karaj! Bol ak chaz kar, jaryk chaz aj!»

Той зветься караїмом, хто любить справедливість.

Коли волосся на долоні виросте, караїм зло вчинить.

Упорядник книги тут зазначає, що це прислів’я не порожня хвалькуватість, у ньому закладене кредо караїма. Те, що це відповідає дійсності, свідчить та думка, що склалася про караїмів як у польському, так і в російському суспільстві – їх вважали справедливими людьми. Письменники та мандрівники, які зустрічали караїмів, не шкодували для них схвальних слів. Як приклад, можна навести слова Антонія Новосельського, який у своїй книзі «Степи, море і гори» пише про караїмів: «Виховані у дусі Біблії, вони мають шляхетний характер, вони до всіх людяні і зберігають у своїх родинах тихі патріархальні цінності: ретельність і порядність». Тадеуш Чацький у дослідженні «Про караїмів», відзначаючи громадянські чесноти цього народу, посилається на документи, що стверджують, що протягом чотирьох століть у Польщі жодного караїма не покарали за злочини. З його слів, найбільші нагороди та страхи не призвели до того, щоб бодай один караїм став шпигуном. «Бідні, але працьовиті, у роботі руками вони шукають засобів для життя», – пише він про караїмів.

Інші мають батьківську землю, ми маємо батьківські могили, і ті у нас забирають.

Щодо цього прислів’я, Олександр Мардкович пояснює, що у Луцьку, як і в інших містах, в караїмів відібрали старі цвинтарі і вони в той чи інший спосіб відійшли іншим власникам. Наприклад, у Луцьку на місці старого караїмського цвинтаря, який за часів Російської імперії отримав адвокат Мануков, побудували кільканадцять будинків.

З десяти пальців лишилося три: Луцьк, Троки та Галич.

Під час розквіту караїмського життя на теренах Польщі у 16-17 століттях кількість караїмських гмін сягала тридцяти. Згодом, з огляду на несприятливі обставини, їхня кількість зменшувалася і на час виходу книги у 1930-их роках залишилося лише чотири караїмські громади, три з яких старі (Луцьк, Троки (Тракай), Галич) та одна нова (Вільно (Вільнюс)). Ще одна стара гміна міста Поневеж (Паневежис) після першої світової війни опинилася у складі новоствореної незалежної Литви, столицею якої на той час було місто Ковно (Каунас).

До Луцька по розум, до Деражні по млинці.

Караїмська громада Луцька, як коментує Мардкович, протягом століть виховала низку теологів та вчених, які несли освіту далеко за межі Польщі. В Деражні Костопільського повіту колись існувала караїмська громада, яка під час гайдамаччини була цілковито винищена загонами Гонти. Млинці з Деражні свого часу славилися особливим смаком.

Великий був Луцьк, а тепер наближається до кінця.

Одеса зелену траву забирає, а солому віддає.

З другої половини 19-го століття караїмські юнаки з земель Західної України, Білорусі та Литви розпочали вирушати до великих міст Російської імперії (здебільшого Одеси та Москви) у пошуках заробітків. Ті, хто вирушав в світ здоровими юнаками, або повністю припиняли зв’язки з рідними місцями, або поверталися виснаженими працею, а часто і життям в чужому середовищі, як хворі та немічні.

З широких шляхів перейшли ми на вузькі дороги, з високих гір поспадали додолу.

Це прислів’я містить алюзії щодо зменшення кількості та складного життя караїмів.

Коли їде караїм до міста, пара коней віз тягне, як їде назад, віз сам їде.

У минулому сільський караїм, вирушаючи у місто, навантажував віз різноманітним провіантом для кревних та знайомих. Це було, зазвичай, чимало масла, сиру, меду, мішки з борошном та крупами, сушені фрукти, печена та жива птиця. З таким вантажем віз становив важкий тягар навіть для тяглових коней.

Вибираєшся на село – візьми на віз велике черево.

Караїми відзначалися особливою гостинністю. Відмова з боку гостя спожити якусь зі страв (а їли караїми, особливо сільські, ситно) вважалася образою господаря. Тому гість мусив мати «містке» черево, щоб догодити.

Селяни вправні купці: старий сир обмінюють на свіжі новини.

Як вже зазначав упорядник, караїми, які мешкають в селі, вирушаючи в місто,  везли численні подарунки. Проживаючи за межами громади, вони, під час коротких візитів у міста, жваво цікавилися усіма новинами, що трапилися у місцевій та інших караїмських громадах, не гребуючи також плітками та віддячуючи за звістки продуктами. Саме цього «торгового обміну» жартівливо стосується прислів’я.

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання  «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас