16:05, 01 Грудня 2019

Караїми: образ давніх жителів Луцька в прислів’ях. Частина I

Віра без добрих вчинків – корона без голови: менталітет таємничого народу, який століттями проживав у Луцьку, зафіксував популяризатор караїмської мови та культури Олександр Мардкович.

Олександр Мардкович (1875-1944) – прозаїк, поет, популяризатор караїмської мови та культури, який народився у Луцьку. Сім’я Мардковичів мешкала на Караїмській вулиці, де було зосереджене все життя луцької караїмської громади. Початкову школу і гімназію Олександр закінчив у рідному місті. Після випуску працював в нотаріальному бюро. У 1901 році він залишив Луцьк, попрямувавши спочатку в Брест, а потім до Катеринослава. Там він також працював в нотаріальній конторі і одночасно продовжував освіту на юридичних курсах у Києві. У 1903 році, склавши з відзнакою іспит на право самостійного виконання обов’язків нотаріуса, він відкрив власне нотаріальне бюро. Завівши сім’ю, брав активну участь у громадському житті місцевої караїмської громади. Під час революції в Російській імперії сім’я Мардковичів повернулася до Польщі. А в грудні 1921 року вони оселилися в рідних місцях.

У Луцьку Олександр Мардкович почав працювати в одній з нотаріальних контор, одночасно присвячуючи себе активній громадській діяльності. Зокрема, Олександр Мардковіч був дарувальником караїмського Олександрівського духовного училища, членом Комітету з відновлення кенаси в Луцьку (після 1921 року), тимчасово виконував обов’язки голови правління луцької караїмської громади, брав участь в роботі з врегулювання  юридичного статусу караїмів, з підготовки статутів окремих караїмських громад та Статуту Караїмського релігійного союзу. Досить швидко, головним чином завдяки зусиллям Мардковича у Луцьку налагодилося активне громадське життя в середовищі місцевої караїмської громади. Усвідомлюючи те, що караїмська мова поступово йде в небуття, він наприкінці 1920-х років виступив з ініціативою створення караїмського видавництва. Опубліковані ним праці мали на меті збудження серед караїмів інтересу до власного минулого, зміцнення традицій і за допомогою видання матеріалів для читання – також поширення знання мови.

В 1930-1939 роках він видав 16 книг, 11 з яких караїмською мовою. Серед видань –  «Сини Закону (кілька слів про караїмів)» (1930), «Про Ілляша Караїмовича, ватажка Війська Запорозького» (1931), Караїмські вогні (Луцьк-Галич-Вільно (Вільнюс)-Троки (Тракай)) (1934), Словник караїмський (з поясненнями польською та німецькою) (1935).

Головним починанням Мардковича, справою його життя було видання караїмомовного журналу у Луцьку. Журнал Мардковича був першим, що регулярно виходив і був професійним виданням. Всі попередні періодичні видання караїмів («Караимское слово» і «Myśl Karaimska» у Вільні, «Караимская жизнь» в Москві», кримські «Известия караимского духовного правления», каїрський часопис «Al-ittihad») виходили російською, польською, арабською мовами.

Перше число нового видання з’явився на початку 1931 року під назвою «Karaj Awazy» («Голос караїма»). Незважаючи на те, що він планував часопис видавати тричі на рік, протягом восьми років Мардковичу вдалося видати тільки дванадцять номерів. Середній наклад не перевищував сотні примірників, деякі номери не перевищували 25 сторінок. Вартість видання він покривав з власної кишені, а дохід від продажу повертав невелику частину витрачених коштів.

Помер Олександр Мардкович під час Другої світової війни, у 1944 році у Луцьку.

Хто ці караїми? Прислів’я наче світлини давніх часів

Видання «Караїм: його життя та звичаї в народних прислів’ях» вийшло друком 1935 року в друкарні Ріхтера у Луцьку. До цього видання увійшло 175 прислів’їв, зібраних поміж луцьких караїмів, поділених на 11 груп згідно змісту. Прислів’я автор подає в польському перекладі, після якого вони ж написані в оригіналі луцьким діалектом караїмської мови. При потребі до деяких прислів’їв Мардкович наводить пояснення польською мовою.

У передмові упорядник зазначає, що книга містить надбання польських караїмів.

«Лише хто ці караїми, про яких так мало чули, а ще менше знають? Це народ тюркського походження, який з незапам’ятних часів осів у Криму, а звідти певна кількість караїмських родин була переселена на литовські землі за правління князя Вітовта. Різними шляхами долі пройшли караїми під час кількавікового перебування у новій вітчизні. Мали свій період розквіту, на зміну якому прийшла доба застою, нині перебувають радше в стані занепаду. Їхня кількість зменшується: з кількох десятків караїмських гмін лишилося заледве чотири: у Луцьку, Галичі, Вільні та Троках», — пише упорядник.

Олександр Мардкович пояснює, що зібрані в книзі прислів’я виникли на переважно на польсько-литовських теренах. В них зафіксоване, наче на старих дагеротипах, життя караїмів за давніх часів, їхні вподобання та погляди. Відображені у них і ті народи, в середовищі яких доводилося жити караїмам. Ці прислів’я оригінальні, вільні від наслідувань і мають окремий образ народу, який їх створив.

Прислів’я про релігію

Монотеїзм, що ґрунтується на Святому Письмі, становить основу релігії караїмів. Десять заповідей Господніх та інші об’явлення правди Божої, що містяться в Старому Заповіті, окреслюють для них стосунок людини до Бога та його обов’язки щодо ближніх та становлять для них основу релігійних переконань. Від прив’язаності караїмів до засад Святого Письма походить їхня давня назва «Сини Закону».

Від землі до неба недалеко: відстань одного подиху.

Бога просити легко, надокучати приятелеві – важко.

Віра без добрих вчинків – корона без голови.

Все приймай на віру, слово Боже – перевіряй. Як пояснює Олександр Мардкович, це прислів’я містить наказ засновника караїмської віри Анана бен Давида, який живу у восьмому столітті. Він прагнув, щоб кожен, хто визнає Святе Письмо, через дослідження його змісту свідомо осягнув Божі істини.

Душа людська в цій долині гріху як дерево у вогні: бачить свою загибель, а втекти не може.

До костелу дзвін скликає, до кенаси громада без заклику спішить. Щодо цього прислів’я, Мардкович зазначає, що у караїмів немає звичаю бити у дзвони, як у християн, або голосно закликати до молитви, як муедзини в мусульман. Богослужіння в кенасі відбуваються у запланований час, залежно від сходу та заходу сонця.

Брудною рукою та зі злим серцем не розгортай молитовника.

Якщо посварився з сусідом, не сварися з його Сефер-Торою. В побожних караїмів, зі слів упорядника книги, був і лишався звичай жертвувати святиням родинні пергаментні сувої Тори. Вони були оздоблені срібними табличками з написами, які вказували імена офірувальників та побажання, з якими був зроблений дар. Іноді їх прикрашали срібною короною, прикрашеною напівшляхетними каменями. Ці Сефер-Тори зберігали у вівтарях караїмських храмів. У святкові дні газзан (священнослужитель) після виголошених благословень, з відповідним церемоніалом виймав ці сувої за побажанням мецената чи його нащадків та закликав присутніх в кенасі чоловіків зачитати відповідні біблійні тексти. Траплялося, що особи, ображені на того, хто подарував Сефер-Тору, виходили у цей момент з приміщення святині, не бажаючи брати участь в урочистості на честь їх неприятеля. Саме проти таких демонстрацій скероване це прислів’я.

Пророки ноги собі постирали, а дороги людині не проклали.

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання  «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: