«Пам’ятати кожну людину»: як дослідники ідентифікують жертв польсько-українського протистояння не лише на Волині

Верифікація кожної людини замість взятих зі стелі цифр та політичних спекуляцій: українські історики презентували новий том із серії видань про жертв польсько-українського протистояння 1939-1947 років.

Дискусія «Пам’ятати кожну людину» з презентацією нових видань дослідницької програми «Жертви польсько-українського протистояння 1939-1947 рр.» відбулася у межах Програми видавців на головній сцені XIV Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві.

Йшлося, зокрема, про надруковані у Видавництві УКУ книги «Жертви польсько-українського протистояння 1939-1947 років» – «Українські жертви Галичини у 1939-1945 рр. (Краківський і Галицький дистрикти)», «Українські жертви польських вбивств під час німецько-польської війни 1939 р. (вересень – жовтень)», «Українські жертви Холмщини та південного Підляшшя у 1939-1944 рр.» та «Погром: Грубешівщина, весна 1944 р. Документи й матеріали».

У дискусії взяли участь автори дослідження історики Андрій Яремчук та Володимир Ковальчук, а також керівник Центру прав людини та меморіалізації війни у Київській школі економіки, екс-керівник Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.

Модерував розмову польський історик Мирослав Чех. Він розповів, що Андрій Яремчук є співавтором двох томів дослідження, а Володимир Ковальчук – співукладач найновішого тому та автор ґрунтовної розвідки до нього, він займається вивченням різносторонніх аспектів і проблематики, які стосуються українських жертв Галичини.

Андрій Яремчук зазначив, що програма має гасло «пам’ятати кожну людину», яке дав митрополит Борис Гудзяк.

«Ця програма, цей проєкт є насправді про людину, про ідентифікацію жертв, в першу чергу українських жертв у період з 1939 по 1947 рік. Наша програма розпочала життя в квітні 2018 року. Тут ви бачите слайд із презентації в Києві. На слайді є професор Гданського університету Ігор Галагіда, на жаль, уже покійний Ігор Скочиляс, отець Борис Гудзяк та Олег Разиграєв із Луцька. Ми розпочали свою працю із формування електронних таблиць, в які вносили ці жертви, верифікували їх. У 2021 році з’явився вже перший том, в якому подані ідентифіковані жертви Холмщини і Південного Підляшшя. Упорядниками цього тому були професор Ігор Галагіда і Мирослав Іваник з Канади», – розповів він про початок проєкту.

Дослідник продемонстрував зразок сторінки книги із розподілом жертв за повітами. Так, подані статистичні дані населення, яке проживало в тому чи іншому селі чи місті, чи містечку, коротка інформація, як відбувалося протистояння, і перелік прізвищ, імен і ті дані, які встановили про українських жертв.

«Коли вийшов перший том, він мав велику популярність. І виникає питання в тому, що звідки взялися ці дані? І виходить підсерія суто документів. Це архівні матеріали, джерела, які зібрані в українських, польських, канадських і німецьких архівах. І, як приклад ,Грубешівщина, весна 1944 року, березень-квітень. І тут суто документи: подано документ, звідки він взятий, чи навіть де він пізніше перевидавався. Ці матеріали вийшли в березні 2025 року», – продемонстрував історик видання «Погром: Грубешівщина, весна 1944 р. Документи й матеріали».

У жовтні 2025 року вийшов другий том, що стосується дуже короткого періоду, вересня 1939 року. Це саме початок війни. У той час польське військо, поліція, які відступали, мали конфлікти, військові сутички з українцями. І тут теж є жертви. Подано за тою ж схемою, що й попередній том за воєводствами, повітами, містами, містечками і селами, є статистичні дані і коротка інформація щодо загиблих.

«Ми не женемося за цифрами»: яким чином історики поіменно ідентифікують жертв

Зі слів Андрія Яремчука, напередодні «Книжкового Арсеналу» вийшов третій том проєкту, присвячений жертвам Галичини 1939-45 років:

«Тут є Краківський та Галицький дистрикти, згідно того адміністративного поділу, який був за німецької окупації і за тією ж структурою ця книга побудована. Пан Володимир Ковальчук і Андрій Божик готували вступну частину, проробили дуже велику роботу. По суті, вступна частина це як докторська дисертація вже, тому що мало було написано саме з цього питання в українській і польській історіографії. Та сама схема – статистичні дані про село і коротка інформація про українські жертви.

Як ми працювали і звідки взяли дані? Тут є узагальнена інформація, джерельна база нашої програми. Це архіви України, Канади, Польщі, метричні книги, опубліковані документи і доступні онлайн, довідники, надруковані списки, мартирологи і спогади, наукова і науково-популярна література, періодика різна, яка в той час виходила і сучасна періодика, дисертаційні роботи в Інтернеті, інтернет-ресурси і науково-дослідницька праця. Мається на увазі експедиційна, польова робота, яка проводиться під час локальних виїздів на ту чи іншу місцевість, де відбулися події. На фотографіях ви бачите людей, які або були безпосередніми учасниками, або їхні родичі. Наприклад, пані Катерина Іваницька, село Бусовисько, це Старосамбірщина. Її батька польське військо, яке відступало, вбило. Пан Григорій Гуменюк, село Дебеславці, був заарештований шуцполіцією. Це були поляки, які служили в німецькій структурі, і вони заарештували його і він був єдиним з камери, хто вижив. Його викупив з камери його опікун. І, наприклад, Роман Наугольник, який вижив під час розстрілів на хуторі Тарасово і так далі. Тобто, я показую приклади того, з чим нам доводилося працювати під час експедиції. Це також і різноманітні поховання. Як ви бачите, тут є і Тернопільщина, і Волинь. На могилах ти можеш знайти і прізвища, і імена людей. Часто є фотографії. Наприклад, це є Дмитро Новосад, який загинув у Луцькому повіті».

Історик показав  зразок метричних книг, де вказані день смерті людини, час, його дані, звідки він, і остання графа це запис священника, як людина загинула, – «замордований», «замордована поляками» і так далі.

«Кількість людей можна точно ідентифікувати вже без будь-якої такої популістської інформації, що багато було чи мало. Є чіткі дані, чітка ідентифікація людини. Можна побачити, чим займалася людина, спеціальність, наприклад, «швець», є верифікація фотографій, наприклад, похорон людей 1943 року на Волині, які загинули від польського підпілля.

До чого ми прийшли? Що нам вдалося ідентифікувати? Тому що ми не женемося, не наганяємо якісь цифри чи числа, наше завдання це ідентифікувати людину. Ті перші слова, з яких ми починали: «пам’ятати кожну людину». Ви бачите, вересень 1939 року. Наголошую, що це подані тільки вбиті люди і ті, хто померли від смертельних поранень. В дужках НН, тобто це ті, що нам не вдалося ідентифікувати. Ми знаємо, що точно загинули, але нам не вдалося ідентифікувати точно ім’я, прізвище цієї людини. Є німецька окупація, є і повоєнний період. Ми будемо говорити про польських істребків, які діяли в 1944-45 роках на території Тернопілля, Львівщини, Івано-Франківщини і, це є українські землі, які зараз входять до складу Польщі», – зауважив дослідник.

Передумови польсько-українського протистояння на теренах Галичини

Детальніше про найновішу книгу проекту розповів Володимир Ковальчук. Вона стосується українських жертв польсько-українського протистояння у межах Краківського та Галицького дистриктів Генерал-губернаторства.

«Хронологічні межі – це умовні дати існування дистриктів, тобто Краківського і Галицького. Краківський з’явився раніше, проіснував до січня 1945 року, Галицький пізніше – з серпня 1941 року по 26 липня 1944 року. Як сказав вже Андрій, у нас вийшла дуже розлога вступна частина до тому, у цій вступній частині ми намагалися розібратися у причинах цього польсько-українського протистояння. В цьому випадку йдеться про два дистрикти. Але ж хочеться сказати і те, що ми не обмежуємося цими територіями, але разом з тим ми не обмежуємося дослідженням польсько-українського протистояння на Волині, про яке можна довідатися з багатьох публікацій польською. Ми досліджуємо комплексно, не зупиняючись на якихось окремих територіях.

Коли говоримо про причини польсько-українського протистояння в Галичині, то серед інших причин ми виділяємо такі найбільші причини. Вони пов’язані з реалізацією німецької окупаційної політики, з географічним фактором, а також з активністю польського та українського підпілля. Якщо детальніше, то, звісно ж, бувало загострення відносин між поляками й українцями, насамперед політика німецької окупаційної адміністрації, яка зводилася до правила «розділяй і володарюй», тобто навмисно загострювали відносини між національностями, які жили на території дистрикту. Також було нерівномірне представлення українців і поляків в органах окупаційної адміністрації. Наприклад, візьмемо Галицький дистрикт, там жило чотири мільйони осіб, з них українців було 70 %. Не дивлячись на це, поляки домінували у органах німецької окупаційної адміністрації, а не українці, хоча українці становили більшість.

Ще один з таких факторів, який загострював польсько-українські відносини, це те, що фактично, ні українці, ні польська меншість, ні єврейська меншість у Галицькому та Краківському дистриктах не мали права на власну громадсько-політичну діяльність. Вона фактично була зведена німцями штучно до таких структур, наприклад, для українців це діяв Український центральний комітет, для поляків – Головна опікунська рада, для євреїв – Юденрат (Єврейська рада). Тобто, політичною активністю, громадською активністю більше ніякою, ані українці, ані поляки чи євреї не могли займатись. Це також погіршувало відносини між цими народами.

Також дуже багато уваги ми приділяємо такому фактору, як наявність розгалуженої системи німецької поліції. Мається на увазі поліція безпеки та поліція порядку і її структури. Це гестапо, кримінальна поліція, СД, а також, якщо говорити про поліцію порядку, то це шуцполіція, це жандармерія, це допоміжні її структури, які формувалися з представників нацменшин, українців теж, поляків також. Якщо говорити про цю систему німецьких поліційних структур, то так сталося дивно, що на території Галицького дистрикту дуже багато ключових постів у, різних структурах німецької поліції мали саме поляки, хоч вони складали меншість у Галицькому дистрикті, як я вже говорив. Логічно, що там мали б більшість становити українці, якщо вони – 70 % Галицького дистрикту, а було навпаки. Це теж погіршувало польсько-українські взаємини.

Коли говорити про географічний фактор, то погіршувало ці взаємини те, що, наприклад, поляки, так склалось історично, більше мешкали у галицьких містах, а менше у сільській місцевості, а українці навпаки. Крім того, дуже сильно загострювала ці відносини активність польського та українського підпілля. Справа в тому, що у 1940-их роках чітко помітно, що польське підпілля, та сама Армія Крайова намагалася за допомогою радянської влади втілити у життя свій план відновлення Польської Держави у межах довоєнних кордонів. І з цього питання вони не могли ніяк домовитися, наприклад, з Організацією українських націоналістів. Хоча під кінець Другої світової війни такі спроби з’являються, але ці переговори фактично ні до чого не приводили. І почався певний ефект лише тоді, коли радянська влада заарештувала керівні кола Армії Крайової. Тільки тоді вже починається якесь порозуміння між польським підпіллям, Армією Крайової і ОУН-УПА», – зазначив співавтор книги.

Географія протистояння та число ідентифікованих жертв

Як зауважив Володимир Ковальчук, усіх цікавить такий момент – які території, які села, хутори, різні поселення, різні місцевості на території Галичини охопило польсько-українське протистояння?

«У нас є така статистика, нам вдалося виявити факти протистояння. Якщо говорити про Галицький дистрикт, то там 373 різні місцевості, тобто села, хутори, присілки, ліси, поля. Якщо говоримо про Краківський дистрикт, то там менше, 85 місцевостей. Чому? Це пов’язано з тим, що українського-польського протистояння виявилося більше в Галицькому дистрикті, а не в Краківському, це по перше. По-друге, якщо говорити про територіальність цього протистояння, в яких місцинах Галицького дистрикту було більше протистояння і в яких місцинах Краківського цих фактів було більше? Якщо говорити про Галицький, то це в основному центральна частина дистрикту, а також південно-східна частина. Тобто, це Львівський окупаційний повіт, а також особливо багато випадків було у Чортківському окупаційному повіті і Станіславівському. Якщо говорити про Краківський, то там найбільше випадків зафіксували в Ярославському повіті. Тобто йдеться більше про південно-східну частину, сусідню з Галицьким, Краківського дистрикту.

Якщо говорити про кількість жертв, то в лідерах, якщо можна так виразитися, по Галицькому дистрикту це знову ж уже згаданий Львівський окупаційний повіт або Львівський земський окупаційний повіт Галицького дистрикту, а також той самий Станіславівський і Чортківський. Якщо говорити про Краківський, то це Ярославський повіт. Найбільші, найкривавіші епізоди українсько-польського протистояння, про які ви можете дізнатися з нашої книжки, це події з березня-квітня 1944 року, а також, наприклад, події в селі Старий Мізунь Чортківського повіту, Вільхівці Бережанського повіту, Стара Ягільниця Чортківського повіту. Це такі епізоди українсько-польського протистояння з кількістю жертв від 70-80 до 120 осіб. У всіх інших випадках ми зафіксували дещо меншу кількість українських жертв», – розповів історик.

Він нагадав, що у процесі роботи дослідники використали величезну кількість матеріалу, а книгу писали понад п’ять років. Автори намагалися там акумулювати якомога більшу кількість джерел. Йдеться про використання метричних книг, тому що ніхто раніше не використовував інформаційний потенціал метричних книг з державних, парафіяльних та приватних архівів, для верифікації жертв, для ідентифікації українських жертв українсько-польського протистояння у Галичині.

З його слів, історики виділили чотири етапи українсько-польського протистояння. Найкривавіший етап хронологічно обмежений січнем-квітнем 1944 року на території Галичини:

«За нашими підрахунками, цього періоду стосується близько 1600 українських жертв. Причому, найбільша кількість жертв у рамках цього періоду стосується березня-квітня 1944 року. Це березень 1944 – приблизно 700 жертв, квітень 1944 – 500 жертв. Наростання цього протистояння відбувалося поступово, і фактично цей третій з чотирьох етапів, який ми виділили,уже протистояло не лише польське та українське підпілля між собою, але і навіть звичайні цивільні мешканці, поляки і українці. На четвертому етапі відбувається перше згасання протистояння, яке фактично зводиться до конфліктів між польським і українським підпіллям. Кількість жертв на четвертому етапі, це травень-липень 1944 року, близько 600.

Загалом у нашій книзі подана інформація про 2606 летальних українських жертв українсько-польського протистояння. Три чверті імен ми повністю ідентифікували. Тобто у нас не гола статистика, а ми намагалися подати інформацію конкретно про ім’я, по батькові, прізвище кожної жертви. Нам вдалося встановити імена трьох четвертин осіб цих жертв, про які ми сьогодні говоримо. Тобто летальні жертви це 2606 по Галицькому дистрикту і близько 150 летальних жертв по Краківському дистрикту, там менше протистояння проявлялося. Якщо говорити повністю, загальна кількість жертв не лише летальних, тобто, вбитих, смертельно поранених, але і просто поранених, заарештованих, затриманих у двох дистриктах, Галицькому і Краківському, то у нас вималювалася така цифра 3800. Звісно ж, вас може здивувати ця цифра, для декого це малувато, але хочу наголосити, що на три чверті у нас жертви ідентифіковані з біографічними даними, з іменами, прізвищами. Це не голі цифри, взяті часто зі стелі, як це роблять інші дослідники. По-друге, якщо говорити про кількість жертв українсько-польського протистояння на території Волині, то ми ці книги ще готуємо, і там, звісно ж, кількість жертв буде більша. Так історично склалося, що по Галичині їх дещо менше, ніж на Волині, але у томах по Волині також ставка робиться на те, щоб показати не голі цифри, а імена конкретні, прізвища конкретні, бажано з максимальною кількістю біографічних даних, з дослідженням того, що сталося з тією чи іншою людиною у майбутньому. Тобто, ми не граємося у спекулятивні цифри, 100 тисяч, 50 тисяч і так далі. Ми просто займаємося скрупульозною верифікацією кожної людини з залученням максимальної кількості джерел українських, польських, німецьких та інших. Більш детально ви могли б дізнатися самі з цієї книги і зробити кожен сам свій висновок».

Дослідження позбавлене егоїстичної оптики: у чому революційність проєкту

Наступним модератор зустрічі Мирослав Чех запросив до слова Антона Дробовича, колишнього голову Українського інституту національної пам’яті, який сьогодні працює в Київській школі економіки і очолює Центр прав людини та меморіалізації війни.

Як зауважив модератор, програма дослідження жертв українсько-польського протистояння, якраз і є своєрідним графічним меморіалом, у якому споруджена на письмі кожна жертва, яка впала у цьому протистоянні, щоби, як сказав Борис Гудзяк на самому початку реалізації цієї програми, ми запам’ятали кожну людину:

«Коли ми пам’ятаємо кожну людину, тоді історія припиняє бути змаганням цифр, коли все нагнітаються нові і нові пристрасті, із цього зачарованого кола проблем, емоцій, пристрастей ніколи не можна вийти.  Ми вважаємо, що якраз спосіб вийти з цього – це, що можна переосмислити минуле, цими книгами спорудити такий меморіал жертвам польсько-українського протистояння, завдяки історикам з програми професора Ігоря Галагіди, які завершують працю над українськими жертвами і перейшли до ідентифікації польських жертв.

Сподіваюся, незабаром з’явиться перше видання і про польські жертви, можна буде поговорити і порівняти те, що вдалося встановити українським історикам, порівняти з дотеперішньою історіографією польською, українською та західною».

Антон Дробович визнав, що це історична подія в дослідженнях українсько-польського протистояння, абсолютно нетривіальна робота, яка до сих пір належно не оцінена і заслуговує, аби була більш відома в світі, і особливо в Україні належну отримала оцінку.

«Я вважаю, що це найважливіше і найкраще дослідження цього питання, яке зроблено в Україні, з декількох причин. По-перше, немає жодного співмірного за обсягом опрацювання джерел і за ретельністю суджень. Є багато хороших досліджень про механіку протистояння, політичний контекст, але дуже часто люди, які це робили, або прямо в цих дослідженнях, або потім після цих досліджень дозволяли собі політичні висловлювання, відверті помилки, спекуляції. Ця робота по своїй структурі, якщо ви почнете читати, ваше перше враження буде таке, що це такий прямо якийсь медичний препараційний текст або збірник рецептів. Він не дає спекуляцій, уникає всього того флуду, на який спокушаються видатні історики, які роками досліджували, а потім в якийсь момент вирішили підспекулювати. Це дослідження позбавлено цього акценту.

Друге, що важливо, в порівнянні, наприклад, з польськими дослідженнями. Якщо ми візьмемо найбільш відоме польське дослідження жертв, це знамените дослідження Сємашків, ви побачите, що, по-перше, там величезна кількість даних на підставі дуже обмеженої кількості усних свідчень. Хтось сказав, який навіть не жив у той час, що його сусіди сказали, що в тому селі тих убили. Якщо ви візьмете цю книгу і побачите, наприклад, конкретний кейс: назва населеного пункту, історична підводка, що це за село і конкретне ім’я конкретної людини. І далі шість, чи сім, чи 15 джерел, з яких взято ці дані. Польські джерела, українські джерела, засоби масової інформації, архівні дані, публікації в пресі, метричні книги. Тобто, прямо протилежний підхід, не «багато жертв – одне джерело», а фактологічно максимально менше жертв, але під кожною жертвою максимум джерел, різної оптики, не тільки польської, не тільки української і так далі. Тобто ця ретельність, вона, звісно, ікс десять збільшує роботи. Що дуже важливо, ці джерела, показані, в якому архіві і в якій папці взято, а не людина, яка пам’ятає, і ти не знаєш, що вона говорила, бо їй було там 92 роки і це було єдине свідчення, записане від руки чи на диктофон. Ви бачите, це прямо щодо апарату, яким це зроблено, щодо достовірності дуже вражаюче.

Я не був ніколи фахівцем із польських питань до 2019 року, навіть і близько не наближався до таких тем. Але тепер, вважаю, що для людини, яка хоче орієнтуватися, це фантастичне джерело. Третій аспект, дуже важливий. Це дослідження позбавлене егоїстичної оптики, яка відкидає польських жертв», – зазначив він.

Ще одна фантастично важлива деталь, з його слів, це те, що дослідження наступним кроком уже здійснює аналіз жертв польських. Тобто, ми маємо десятки тисяч поіменно встановлених убитих поляками, Армією Крайовою, батальйонами хлопськими і іншими польськими підрозділами українців, поіменно встановлених з посиланнями на десятки архівних свідчень, а далі те саме буде з польськими жертвами:

«Ми будемо мати тисячі, вочевидь, а може десятки тисяч польських жертв, поіменно встановлених з методологією, яка тут закладена, і посилання на десятки тисяч жертв. Те, чого не зробили наші польські колеги, те, чого не зробили попередні українські на належному рівні. Відповідно, коли цей проєкт буде закінчено, він перевершить все створене в цьому питанні, що по польській бік, що по українській бік. Тому для мене важливо, щоб українська спільнота і всі люди доброї волі, науковці світові, які дійсно бажають примирення, аналізу, чесного погляду, підтримували це дослідження, тому що подібних речей просто не було зроблено.

Тому я щиро закликаю піти подивитися, придбати книги. Якщо ви чуєте чергового безумця, спекулянта чи політичного торгаша в Польщі чи Україні, який намагається пограти на цій темі, спочатку порадьте цій людині прочитати всі ці дослідження і потім тільки відкривати рот, щоб, якось фреймити або висловлюватися на цю тему, тому що інакше це спекуляція».

Пролити світло на механіку насильства: ще одна особливість дослідження жертв польсько-українського протистояння

Антон Дробович поділився своїм користувацьким досвідом, зауваживши що розпочинав цікавитися цією темою, не будучи фахівцем:

«Вже пізніше я змушений був писати всі ці прекрасні тексти, архівні довідки, листування між інститутами нацпам’яті, всякими різними комісіями, які тривали десятиліттями, які просто імпліцитно жахливо виглядають.

Важливість кожного такого кейсу, на мою думку, ще полягає в тому, що вони проливають світло на механіку насильства, яке здійснювалося в період польсько-українського протистояння. Про що йдеться? Ви, наприклад, відкриваєте якусь сторінку і читаєте: в такому-то селі Армія Крайова вчинила напад і вбила трьох українців. Їхні імена, якщо вони відомі. Що саме зробили? Там, наприклад, очі вибили, побили або двох монахів роздягли, одного застрелили, пограбували, інший встиг втекти, розказав, такі конкретні кейси. А потім написано: такий-то підрозділ, «Сіроманці», наприклад, зайшов у це село на наступний день і вирізав 24 поляків. І це написано так, як є в архівних даних. І ми можемо побачити і обсяг жертв, і динаміку протистояння. І це пишуть українські джерела. Тобто, збалансованість цієї книги я також підкреслюю. Але також вона показує конкретну механіку відплатних акцій, як вони були здійснені. А одне питання: а чому, наприклад, в конкретно тому селі, була така дія і чому така сильна відплатна акція? А ми читаємо в архівних даних. Виявляється, це, наприклад, був убитий лісник, який був ветераном УГА. І для спільноти це була дуже важлива людина, дуже авторитетна. І емоційна відповідь, вона викликана цим. І всі ці інтерпретації виникають, можуть далі набудовуватися. І аналіз механіки насильства польсько-українського протистояння може бути зрозумілий, якщо ти почитаєш ці архівні дані. І це дуже цікаве джерело, першоджерело. Фактично, звісно, це не є конкретний архівний документ, але це такий навігатор по першоджерелам, який максимальну витяжку цінного з першоджерел робить. І весь подальший аналіз, всякі монографії, всякі книги, які будуть давати оцінки, інтерпретувати, якщо вони будуть засновані на цій книзі, значно більше шансів, що це буде більш виважене, більш ретельне і якісне дослідження.

Є ще одна деталь. Хронологія, хронологічні рамки. Революційність цього дослідження також полягає в тому, що воно ставить коректні хронологічні рамки. Воно прибирає оцей зручний період, який дуже люблять, наприклад, окремі польські спекулянти та і деякі українські спекулянти в історії. Тому що 1943-45 — дуже зручний для певної оптики період. Це, як більшовикам було дуже зручно 1941-45. Чому дуже зручно? Прекрасно, відрізав два роки союзу з нацистами, можна сказати класні які жертви режиму. Так само і тут. Дуже зручно відрізати тридцять дев’ятий, сороковий, сорок перший рік і дивитися тільки 1943-45. Просто вирізати фрагмент, де дійсно кумулятивно можна дуже зручно собі розкладати. Так не виходить. І так не виходить після цього дослідження ще й тому, що це не просто цифри з неба чи перекази сусідів, які навіть там не жили, чи, може, не бачили. Це архівно задокументовані речі, які показують, як набирала потужності, я не хочу казати «епідемія», але як набирала потужності ця зараза помсти, яка розгорталася на цих землях. І ми бачимо, що революційність цього дослідження в періоді, в широкому погляді на землі, воно досліджує Перемишлянщину і так далі. Це надзвичайно цінно тим, що вона дозволяє розширити рамки настільки, наскільки методологічно і науково це виправдано. Це не просто сама воля авторів, це методологічно і науково виправдана історія».

«Тобто, це не просто Волинь, наприклад, як часто з певною метою розповідали, що протистояння відбулося на Волині і більше ніде. А виявляється, що спалахнуло воно взагалі у Люблінському дистрикті, у східній, південно-східній частині, а тоді вже Волинь, а тоді вже Східна Галичина. На цьому ніхто не акцентує уваги, а насправді це було так», – наголосив Володимир Ковальчук.

На завершення Антон Дробович відзначив, що будь-яка людина, яка хоче розібратися в польсько-українському протистоянні, після прочитання цієї книги, отримає додатковий шанс дійсно в цьому розібратися. І будь-яка людина, яка вважає себе фахівцем з українсько-польських відносин в двадцятому столітті, тим більше в українсько-польському протистоянні, без прочитання цього дослідження, всіх томів цього дослідження, на його думку, не є профпридатною, що польські, що українські фахівці:

«Саме поява такої роботи, такого рівня ретельності, міняє ландшафт дослідницький. Тому це надзвичайно цінна книга. Я впевнений, що коли проєкт буде завершений, він отримає ряд нагород, відзнак, коли до людей дійде, коли вони усвідомлять рівень проробленої роботи. Але не це найважливіше. Найважливіше, що сама методологічна рамка, самі підстави всіх подальших досліджень не зможуть оминути такого рівня джерел.

Це так, погляд людини, яка тільки останні якісь сім-вісім років намагається розібратися і далеко не фахівець у цій темі. Але для мене, наприклад, як людини, яка хоче розібратися, це дослідження і подібні дослідження — це ковток свіжого повітря. Тому якщо будете цікавитись самі чи знаєте людей, які в цьому хочуть розібратися, відсилайте їх сюди. Це буде непроста дорога, але це та дорога, по якій ти точно прийдеш до максимально вивірених висновків, які матимуть наукову вагу, а не, скажемо так, бридкий присмак політичних спекуляцій».

Модератор зустрічі Мирослав Чех подякував за ґрунтовний аналіз видання та додав, що видання містить не лише ідентифікацію жертв самих поіменно, але і ґрунтовні розвідки у вступі. І вони показують, наскільки великий був вплив окупаційного періоду, спочатку німецької окупації, а потім радянської окупації на польсько-українське протистояння:

«Бо так в історіографії ведеться, що, мовляв, це українці і поляки були на території, нікого іншого не було, і вони нічим іншим не займалися, тільки конфліктували між собою. Це, звичайно, абсурд, тому що згадаймо, яку політику вели німці щодо поляків і українців, наштовхуючи одних на одних, те саме робили совєти і так далі. Оцей ширший контекст набагато ґрунтовніше і детальніше показує якраз те, що відбувалося».

Книги, які варто подарувати Зеленському

До учасників дискусії із залу звернувся почесний голова Київського товариства депортованих українців Польщі імені Михайла Грушевського Степан Романюк. Він розповів, що народився на Холмщині, у Грубешівському повіті, звідки ще у дитячому віці був депортований, але чув розповіді про те, що там відбувалося, від батьків. У товаристві останнім часом провели три круглих столи, на яких розібрали ці три книжки, і люди дали їм гарну оцінку.

«Гарні книжки вийшли, гарно про них сказано, багато там цікавого, установлено число українських жертв і так далі. Але скажіть, наш Президент їде в Польщу, але цю книжку він не бачив? Йому ніхто її не подарував, чи подарував, але він не читав. Бо пан Навроцький, президент Польщі, показав чи вручив книжку «Волинь» нашому Президенту. Але більше в нас в Україні говорять сьогодні про Волинь, а не про Закерзоння, жертв, яких тут показують. Друге питання: зараз у Польщі займається скандал через присвоєння українському військовому підрозділу звання Героїв УПА. І знову питання виникає в плані, що розділяючи ці справи, ми не можемо ці питання знову замовчувати. І третє. Я читав, що був форум істориків України і Польщі не дав жодного результату. Поговорили, побалакали, посідали і заплакали, як говорять у нас. Чому так? Я пропоную, щоби історики доносили це все керівництву країни», – звернувся він до учасників дискусії.

Як прокоментував Антон Дробович, наскільки йому відомо, у згаданому форумі істориків не було представників цього проєкту:

«Якщо на форумі українських істориків не було представників цієї команди, цей форум недостатньо фаховий, тому що це найкраще, найсучасніше дослідження. Якщо команда там не була представлена, це велике запитання до організаторів форуму. Він тоді, просто, не дуже актуальний, тому що це найважливіше дослідження».

Володимир Ковальчук додав, що автори досліджень не займаються політичною діяльністю, не ходять до президентів, а просто видають книги. А право кожної людини, в тому числі Президента, ознайомитися з книгою чи не ознайомитися.

Щодо ставлення політиків до історичних досліджень, Антон Дробович зауважив, що науковці роблять свою роботу якісно і політикам варто врахувати ці дослідження:

«Якщо політики адекватні і їхня аналітика базується на політичних рішеннях, політичних стратегіях і так далі, якісно, вона не може цього не враховувати. Якщо вона цього не враховує, значить ці аналітики, які працюють, не компетентні. Я сподіваюся, в майбутньому необґрунтованих політичних  рішень буде менше після більшої популяризації цього дослідження, більше світла буде в політичних коридорах. Що стосується останньої заяви президента Навроцького, то вона свідчить ні про що інше, як про відчуття неповноцінності, як його політичної неповноцінності, так і спільноти. Вибачте, ви в своїй громаді займаєтесь своїми справами. Якщо сусіди тільки роблять, що дивляться за паркан, що ви там не так робите, це свідчить, що у них немає якихось своїх справ. Наш Президент не коментує перейменування польських шкіл на імені якогось Басая чи батальйонів хлопських, бо у нього є справжні справи. Якщо вони таким займаються, ми можемо тільки позаздрити, скільки у них вільного часу, але немає часу, щоб порадитися з нашими фахівцями. Це чистісінький приклад неповноцінності».

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас