12:36, 24 Лютого 2023
Мерці путіна проти України або інший аспект повномасштабної війни
Релігійне таїнство смерті та війни, некрофільський культ «дідів, які воювали» та намагання повернути історію у зворотний бік: у війні росії з Україною воюють не лише армії, а й символи.
24 лютого минає рік повномасштабної війни росії з Україною, одного з найбезглуздіших та накривавіших збройних конфліктів на теренах Європи, що не має аналогів з часів Другої світової. Попри тяжкі втрати, спалену у боях професійну армію та все більшу міжнародну ізоляцію росія продовжує самовбивчу війну та погрожує «колективному Заходу» ядерною зброєю.
Чому країна з понад 140-мільйонним населенням живе кривавим минулим, як відбувалася мілітаризація настроїв росіян та з ким насправді воює Україна, досліджувало інтернет-видання «Волинь Online».
24.02.2022: звернення кремлівського деспота із поглядом у минуле
Рівно рік тому зранку жителі десятків українських міст прокинулися від звуків варварського ракетного обстрілу. Тим часом о 5 ранку за Києвом путін зачитав звернення із оголошенням про проведення «спеціальної військової операції».
Він говорив, що росія «не може відчувати себе в безпеці, розвиватися, існувати з постійною загрозою, яка походить з території сучасної України».
Тоді ж пролунав перший варіант мети так званої «СВО»: «захист людей, які протягом восьми років зазнають знущань, геноциду з боку київського режиму. І для цього ми прагнутимемо демілітаризації та денацифікації України, а також переказу суду тих, хто вчинив численні криваві злочини проти мирних жителів, у тому числі й громадян рф».
Ще одним мотивом лицемірного звернення стали постійні посилання на підсумки Другої світової війни та «священну перемогу»: «Підсумки Другої світової війни, як і жертви, принесені нашим народом на вівтар перемоги над нацизмом, є священними… Нагадаю, що ні під час створення срср, ні після Другої світової війни людей, які проживали на тих чи інших територіях, що входять до сучасної України, ніхто ніколи не питав, як вони самі хочуть облаштувати своє життя… 2014 року росія була зобов’язана захистити жителів Криму та Севастополя від тих, кого ви самі називаєте «нациками»».
Ще раз згадав він боротьбу з нацизмом, звертаючись до українських військових: «Ваші батьки, діди, прадіди не для того боролися з нацистами, захищаючи нашу спільну батьківщину, щоб сьогоднішні неонацисти захопили владу в Україні. Ви давали присягу на вірність українському народу, а не антинародній хунті, яка грабує Україну і знущається з цього народу».
Диктатор наголошував, що «вся відповідальність за можливе кровопролиття буде цілком і повністю на совісті правлячого на території України режиму». Багато у чому його риторика відповідає принципам пропаганди , які із досвіду Першої світової війни сформулював американський політолог Гарольд Лассвелл: «переносьте провину за війну на ворога; акцентуйте єдність і перемогу в ім’я історії та сакральних цілей; змусьте населення повірити, що несприятливі новини є ворожою брехнею». Втім, ще одного принципу – «формулюйте чіткі цілі війни» путін дотриматися так і не зміг навіть через рік від початку провальної для себе війни.
У зверненні 21 лютого 2023 року кремлівський диктатор за звичкою повторив ті ж самі безглузді наративи про «неонацистів» при владі в Україні, вкотре заявив, буцімто росія «не воює з народом України», додавши, що українці є «заручниками київського режиму та їхніх західних господарів». Він висловився і про «традиційні цінності» і так званих «націонал-зрадників».
«В Україні використовують символіку фашистської Німеччини, а на військову техніку завдають нацистські знаки. На Заході цього не помічають — «головне, щоби воювали проти нас»… «спецоперація розпочалася для захисту рф та для ліквідації «нацистської загрози». росія робила все можливе, щоб вирішити проблеми Донбасу мирними засобами, але за нашою спиною готувався зовсім інший сценарій», – вкотре звертався він до теми Другої світової.
Таким чином, російська влада обрала точкою відліку те, що могло викликати найкращу реакцію аудиторії — старі смисли. Ці сенси, до того ж, є відбрунькуванням від головної міфологічної події — перемоги у війні. Звідси були нові концептуалізації — «фашисти», «неофашисти», «нацисти», «бандерівці». Йдеться про нові концептуалізації, оскільки під старі поняття підвели абсолютно нові об’єкти. Як, до речі, і поняття «хунта», що знову використовує путін стосовно української влади, оскільки «хунта» в нормі — це «військові, які захопили владу».
Варто зауважити, що перемоги у світі не приходять без перемог на внутрішніх фронтах. «Домашній фронт» у всіх війнах є запорукою таких перемог. Американці з цієї причини намагаються не вести довгих воєн, оскільки в цьому випадку падає підтримка населення, а замість патріотів на сцену виходять пацифісти. На початку вторгнення путін «грався у 1945 рік», сподіваючись на швидку перемогу під гаслами «розгрому нацистів», а нині – у 1941. Втім, попри прогнози, перевести росію в режим «вставай, страна огромная» деспот досі не наважується – можлива загальна мобілізація так і лишається припущенням, навіть перейменування волгограда у сталінград наразі офіційно не відбулося через невдоволення населення.
путінські мертвяки на війні з Україною або «побєдобєсіє» на прикладі «безсмертного полку»
Як сталося, що росія стрімко повернулася від демократизації до тоталітаризму та некритичного сприйняття радянського періоду? Навіщо створювали культ «вєлікой отєчєствєнной»? І яким чином кремлівський карлик отримав народ, що готовий підтримувати або просто мовчки толерувати агресивну війну на території сусідньої країни? Для відповіді на ці питання варто пригадати, яким чином протягом останніх 24 років відбувся цивілізаційний поворот рф у бік минулого.
Для росіян Друга світова – унікальна політична подія 20-го століття, майже немає жодної родини, член якої тим або тим чином не брав би в ній участь. Майже немає жодної родини без полеглого, пораненого чи зниклого безвісти. Саме в цьому контексті й на тлі безпрецедентної мілітаризації у 2000-их роках з’явилася ініціатива «Безсмертний полк». Спершу начебто громадянський і незалежний, цей рух був швидко очолений урядом і став дедалі грандіознішим святкуванням «єдності й непереможності» російського народу.
«Навіщо путін говорить про нове покоління переможців? Переможців над ким?», – запитувала у передмові до книги «Безсмертний полк. Священна війна путіна» французька журналістка, есеїстка та письменниця Галя Аккерман у 2019 році. Події 2022 року засвідчили: йшлося про перемогу спочатку над Україною як частиною ненависної Європи, а відтак і над «колективним Заходом» в образі НАТО, ЄС, США тощо.
«Безсмертний полк» став у росії поганським апофеозом культу нації. У 2017 році російська влада заявляла, що у 1941-45 роках населення срср зменшилося майже на 53 мільйони осіб. Людські втрати, зумовлені війною, становили 42 мільйони, де приблизно 11 мільйонів померли від природних причин. У кривавій війні буцімто загинули понад 19 мільйонів військових та близько 23 мільйонів цивільних. Втім, ще у 1990 році писали про 26,6 мільйона загиблих, серед яких 8,7 мільйона військових. Отже, за 15 мільйонами додаткових смертей може поставати бажання росії виглядати жертвою і таким чином виправдовувати свої минулі та майбутні агресивні війни на території сусідніх країн.
«Безсмертним полком» росіяни передусім знову заявляли про свою перемогу над нацистами і намагалися переконати світ у своїй моральній вищості, насамперед над Заходом, потім над рештою світу.
«Новим світлом тепер уже є не «Свята Русь» (після сімдесятьох років накинутого атеїзму релігійне чуття вже не досить значуще), і, зрозуміло, не комуністична ідея, а поганська ідея, ідея національної могутності та іманентної непереможності, живлена Великою Перемогою», – зауважувала Галя Аккерман.
Ще за брежнєвських часів переможцем у війні було оголосили весь народ і, головне, всю владу. Про те, що народ і влада спочатку були радянські соціалістичні, а не буржуазні російські, а нинішній російський триколор використовувався зовсім не червоною армією, рекомендують зовсім не згадувати, проте спадкоємність влади підкреслюють всіма способами.
З 2015 року путін щороку крокував у першому ряду «безсмертного полку», несучи портрет свого пораненого в бою батька, участь у цій ході лише в росії брали приблизно десять мільйонів осіб. Але це ще не все, така хода відбувалася щороку десь у 80 країнах усього світу, всюди, де є російська громада.
У чому полягає глибокий сенс цих демонстрацій? Чому через понад 70 років після події це вшанування стало головним святом росіян? Чому там виставляють портрети Сталіна, наймоторошнішого ката свого народу? Чому діти, починаючи з украй раннього віку, ототожнюють себе — спонукані волею своїх батьків-матерів та вихователів — з сумною долею своїх предків? До якої долі готують їх? Зрештою, що ховається під назвою «Безсмертний полк»? Він сформований із мертвих чи живих, — чи, може, і мертвих, і живих? Коли читаєш гасла, що використовуються під час ходи, складається враження, що вона стає акцією злиття світу живих та мертвих. У цей «священний день» з небес повертаються предки, які єднаються з живими, тоді утворюється вічний і безсмертний народ. По суті, це дійство набирає ознак релігійного таїнства, коли російський народ ніби заново переживає жахіття війни і перемогу. Жалюгідні спроби організувати масове дійство під виглядом цієї акції робили російські загарбники торік на окупованих територіях України – на Харківщині, у Херсоні, у Запорізькій області.
Ця акція — це тільки верхівка айсберга. Історія російської участі в Другій світовій війні не позбавлена мерзенності, починаючи зі щирого порозуміння між Сталіним і Гітлером, яке тривало майже два роки, від серпня 1939-го до червня 1941 року. Але про це тепер неможливо публічно та безкарно говорити в росії. Національний наратив робився дедалі славетнішим, позбавленим усіх чорних плям, усіх невдач і поразок. Історія Другої світової війни стала освяченою й муміфікованою. «У нас хочуть украсти нашу Перемогу» — цей рефрен роками затягували хором.
Не дивно, що на Донбасі, що страждав від деіндустріалізації у 1990-их, дискурс російської пропаганди знайшов сприятливе відлуння серед місцевого населення, заціпенілого у своєму минулому. Нобелівська лауреатка, німецька письменниця Герта Мюллер, влучно зауважила після відвідин регіону у 2004 році: для жителів Донбасу радянська доба була добою слави, навіть якщо та слава була фальшивою.
Радянське минуле зрештою взяло гору над західною моделлю. «Безсмертний полк», цей новий феномен, можна зрозуміти тільки у світлі давнього і недавнього минулого. Тільки так можна збагнути вплив мілітаризації і міфологізації «вєлікой отєчєствєнной» не лише на російську політику та геополітику, зокрема в Україні, а й на всю міжнародну сцену. Щоб, зрештою, краще зрозуміти майбутнє континенту.
Месіанська ідея росії, повернення гордості за минуле та мілітаризація суспільства
Як вибудовувался московія, а згодом російська імперія в образі впливової держави? 1547 року Іван Грозний став першим російським царем, що був коронований і помазаний, тож «отримав свою владу безпосередньо від Бога» і мав відповідати тільки перед ним. Піднесений до рангу, який можна порівняти з рангом імператора, він мав відтоді необмежену владу. Його священна місія, як наголошує Ален Безансон, полягала в розширенні кордонів «православного царства». Але як контролювати територію, площа якої вже була більшою за площу решти Європи й охоплювала кілька неправославних і неросійськомовних провінцій? На завойованих землях збудували фортеці, де розмістилися військові гарнізони, оселилися купці, спокушені обіцянками нових багатств, а також незаможні дворяни, що служили царю й були готові створювати місцеві адміністрації. Навколо тих міських осередків засновували села селяни, які тікали від своїх панів. Усе це населення будувало церкви, збільшуючи таким чином «Святу Русь».
Політика царів була простою: невірних не навертали силоміць, а «купували» еліти, що русифікувалися; водночас царі ненастанно маркували новозбудованими православними церквами нещодавно завойовані території, де присутність етнічних росіян забезпечувала покору місцевого населення москві й поширення православ’я. Саме отак росіяни стали кістяком імперії. Покора царю й вірність православ’ю давали їм змогу пристосовуватись до часто негостинних країв.
Подібний підхід ми побачили і у 2022 році: завбачливо куплені місцеві колаборанти, що утворюють лояльні до окупантів «органи влади», поспішні темпи русифікації нашвидкуруч завойованих територій – чого варте лише знищення стендів пам’яті Небесної сотні, замазування фарбою зображень тризуба, вилучення з бібліотек усіх «неблагонадійних» книг (тобто, усіх без винятку україномовних видань з 1991 року), сміховинні псевдореферендуми, де мало не 100 % «голосують за». Кремлівський диктатор неодноразово наголошує, що не воює з народом України. Справді, метою вторгнення було не так фізичне винищення українців, як «обрусєніє» місцевого населення, влиття його в «одін народ» – українцям варто лише забути, що вони українці, мають власну мову, історію, традицію державності.
Протягом багатьох століть російська держава вкладала месіанську ідею у свою роль – в різні епохи це було по-різному: то вона ототожнювала себе з Третім Римом, потужною імперією, що несе просвітництво на віддалені території, а в 20-му столітті це було уявлення про комунізм як ідеологію, яка має бути розповсюдженою по всьому світу. Нині цю традицію російська влада відчайдушно намагається продовжувати. Після розвалу срср російський народ опинився в становищі, в якому став почуватися знедоленим: москва втратила з-під контролю великі території не лише колишніх радянських республік, а й вплив на низку країн Східної Європи, а 25 мільйонів російських громадян опинилися за межами рф. Все це можна назвати екзистенційним приниженням, яке відчув народ.
Своєю чергою, путін знову повернув своєму народові гордість за радянське минуле, яке від початку його правління повернули у мейнстрім історії. Для того, щоб повернути цю гордість, потрібно було вдатися до історичних маніпуляцій. Як це можна було зробити, якщо відома така велика кількість злочинів радянського режиму? Що можна було вдіяти, щоб стало можливим таке повернення, як можна було забути Голодомор, масові вбивства польських військовополонених, криваві репресії часів Сталіна і не тільки? Що можна зробити, щоб забути це все і повернути гордість за минуле? Для цього реалізували декілька підходів: з одного боку, радянське минуле позбавили комуністичної ідеї (з її войовничим безбожництвом, «пролетарським інтернаціоналізмом» тощо) і зараз наголошують саме на патерналістському характері держави, певних речах, що сприймаються як позитивні. Злочини стирають, замовчують, заперечують, применшують їхнє значення та масштаб.
путінська росія повернулася до недемократичного режиму, спираючись на це радянське минуле, яке ототожнюють, як період слави та утвердження. У цій ідеології ключовим елементом є перемога над нацизмом у Другій світовій війні. Вона сприймається, як перемога над абсолютним злом, а переможці автоматично постають носіями абсолютного добра. Кров, яку пролили предки у цій «священній боротьбі», наразі є виправданням, підставою для того, щоб диктувати свою волю іншим країнам та обстоювати позицію росії як потужної держави, яка має право диктувати свою волю.
Як поєднання непоєднуваного у сучасній мілітаризованій росії можна згадати радянський культ в обіймах з імперськістю та православ’ям. Його потворне архітектурне уособлення явили світу у 2020 році – це собор армії росії під москвою. Циклопічна споруда, де на стінах поєднуються зображення православних святих з червоноармійцями, а над усім цим майорять зображення радянських орденів. Що це – поганський храм хтонічного «бога війни» чи проект збожеволілих нумерологів (діаметр барабана головного купола – 19,45 метра (рік перемоги), висота дзвіниці – 75 метрів (75-та річниця перемоги у 2020 році), висота малого купола – 14,18 метра, за кількістю днів, які тривали бойові дії)?
«Безсмертний полк» був лише вершиною айсберга, бо процес всеохопний, росія озброювалася і тривала мілітаризація настроїв у суспільстві. Елементом мілітаризації є військові паради 9 травня на Красній площі. Окрім того, практично весь керівний склад російської армії пройшов через події у Сирії, що можна було розуміти як широкомасштабне тренування.
Отже, з одного боку відбувалася фізична мілітаризація, а з іншого – мілітаризація в суспільстві. У росії здійснювали великі реконструкторські акції масштабних військових подій, а в межах пропагандистської роботи створили низку молодіжних організацій, вершиною яких є «Юнармія» – молодіжне крило російських збройних сил, до якого належать сотні тисяч дітей та підлітків віком від восьми років. Вони мають численні військові тренування, заходи і кожен підрозділ організації перебуває під патронатом реальних військових частин та формувань. Активно використовують представників цього своєрідного «путінюгенду» і в окупованих містах України, наприклад, у Маріуполі.
Від мюнхенської промови путіна 2007 року спостерігали поступове повернення рф до риторики холодної війни. На російському телебаченні вели масивну підготовку настроїв суспільства до війни. росія жодним чином не визнавала, як і не визнає своїх злочинів, навіть санкції в медіапросторі росії ще до повномасштабного вторгнення сприймалися не як реакція на анексію Криму та війну на Донбасі, а як привід для того, щоб здійснити на неї тиск з боку Заходу, стримувати її розвиток. Так це роками подавали на російських телеканалах.
Як зауважував український науковець, журналіст та автор книг із питань комунікаційних технологій Георгій Почепцов: «срср утримував єдиний інформаційний порядок денний, створюючи його як системою монологу всередині країни, так і закриттям надходження іншої інформації завдяки «залізній завісі»; срср утримував єдиний віртуальний порядок денний у літературі, мистецтві, кіно з тих же причин, оскільки не було інших шляхів входу на читача/глядача, крім державних; срср утримував свій наратив, керуючи емоціями, наприклад, за допомогою кіно та музики, не менш ефективно, ніж він керував розумом». Після 2014 року в росії застосували модель перемикання свідомості людей: «Ми вам дамо те, що ви хочете, лише в іншому вигляді. Ось вам нова територія, ось вам велич росії у світі. Ось вам перемога над зовнішніми ворогами. Таким чином, ви відчуєте той патріотичний підйом, який ви прагнете відчути».
«Яловий простір» проти культури особистості, Схід проти Заходу або цивілізаційна прірва
Бути проти «бездуховного колективного Заходу» – ще один російський наратив, страх перед комфортним життям, підсвідомий потяг до біди та страждань.
«Їдете день, їдете два, їдете тиждень і місяць, — і бачите одне й те саме.
Величезні простори плоского суходолу — чи яловий голодний степ, чи убога мерзла тундра, чи тверді, мов ордами витоптані, солончаки, чи мізерним лісом порослі мочари, чи піщані моря.
На цих просторах мурашками ворушаться живі істоти. Чіпляються неплодної землі отари людоподібних істот. Час від часу через них, змітаючи їх вбогі оселі, перемандровують кососкулі кочовники.
На тих плоских топоґрафічно-беззахисних просторах відбуваються тяглі пересунення людських мас, тривають процеси вічної «кольонізації». Без сліду зникають народи з їх тимчасовими «культурами» й місце їх займають нові випадкові народи й нові випадкові культури», – писав в одному з есеїв 1934 року український письменник Євген Маланюк.
Він зауважував, що навали, пошесті, катаклізми, «міграції» й «колонізації» — систематично впоюють у психіку тих народів «покору долі», віру в «долю», в призначення й недовір’я до активності, людської волі й людської особистості. Тоді з’являється серед них похмура, особисто маломовна (бо замість неї говорять жерці), а, головне, безпощадна персоніфікація юрби — деспот.
Він завжди — «цар царів», володар світу», «син неба», «земний бог». І людська отара падає ниць перед володарем рабів і, власне кажучи, першим рабом серед рабів, бо там завжди панує «рівність», звичайно примусова.
«Деспот веде цю масу рабів на підбиття нових земель, на пошукування теренів, де кочовник міг би зібрати «продподаток» із народів осілих, що продукують, і зорганізувати задля цього серед них «плянову господарку». Він запроваджує часом кольосальні «публичні роботи», будування «китайських мурів», пірамід, часом велетенських каналів чи ірриґацій. Виростають там иноді імперії й культури, але механічні, короткотривалі й — коли не лічити руїн і пірамід — безслідні… Без коріння. Так було в Асирії, Вавилоні, Персії, Єгипті, Китаї, де завжди були нероздільні — комунізм і деспотизм», – писав Маланюк.
На противагу цьому він наводить різноманітність та різнобарвність терену, якій відповідає диференційованість осель і мешканців.
«Міста й містечка, села й замки, хутори й фарми — і все має свій стиль, своє власне обличчя. Населення складається не з отар, не з механічних мас, а з народів, що кожен із них має свою історію, свій традиційний характер і свої природні, притаманні йому форми побуту. Тут нема ані мас, ані механічних колективів, є — суспільство, орґанічно складне й складене з індивідуальних одиниць. Це суспільство орґанічно (а значить гієрархічно) виформовує з себе владу. Влада виростає: з-посеред суспільства й народу, як їх вицвіт, а не падає несподіваним тягарем ззовні.
Тут панує соціально-конструктивна людська особистість і її право, що з нього випливає, — натуральне право власності на землю, на хату, на машину, на творчу думку й на творчу свободу», – йдеться в есеї «До проблєму клясифікації культур».
Це — схематичні образи двох типів цивілізації на нашій планеті, які прийнято означати символами «Схід» і «Захід». Але ці символи тільки в окремому випадку прибирають локально-географічний характер і геополітичний зміст. У дійсності символи ці — універсальні й мають, передовсім, значіння філософське, отже, стисло кажучи, абстрактне.
Розуміння цього допомагає знайти відповідь на питання чому в росії з двох моделей – персоно-центристської (де у центрі вільна особистість) та соціо-центристської (із безправною «людською отарою»)– щоразу обирає соціо-центристську? Лютнева революція 1917 року, за ідеєю, була «буржуазною революцією», вона реалізовувала рух у бік персоно-центристської моделі. Режим, що виник завдяки цій революції, проіснував лічені місяці. 1991 року перемогли близькі ідеї — свободи, персони, особистості. На цей раз відкат від персоно-центристських установок зайняв не вісім місяців, а приблизно вісім років до приходу до влади путіна.
росія не просто не народжує персоно-центристського суспільства, вона його відкидає, як чужу сутність. Але чому так відбувається? Тому що у російській культурі автономна особистість не формувалася. Вона була представлена в нікчемній кількості та статус її був низький. Більш-менш масово особистість у росії почала з’являтися після розгортання вестернізуючої модернізації 18-го століття, коли з’являються люди європейської освіти, європейської культури, які живуть в містах, що європеїзуються. І вбираючи цю західну культуру, частина їх приймає окремі особистісні цінності. Так формується ця сама особистість. Тоді і починається розкол, який обговорювали слов’янофіли, між народною, традиційною культурою, яка особистість відкидає і не приймає, і культурою особистісною, яка була представлена, наприклад, в аристократах 18-го століття чи інтелігенції 19-го століття (жалюгідному відсотку від кількості населення імперії). Модернізація народжувала особистість,а щодо народу, він жорстко блокував будь-які тенденції до розпаду традиційного світу, це – «червоний півень», якого пускали сусідові, який швидко розбагатів.
Описану вище цивілізаційну прірву між Україною та росією можна побачити і у сприйнятті Другої світової війни. У той час, коли росія поверталася до совєтизму та прославляння радянського минулого, вдавалася до фальсифікацій історії, Україна, яка постраждала від Голодомору, пережила винищення інтелігенції в радянську добу, злочини радянської армії в Західній Україні, заборонила пропаганду обох найбільших злочинних режимів 20-го століття – радянського та нацистського. У той час, як росія ідеалізувала насильство та жахіття війни (в образі натовпу мерців «безсмертного полку»), Україна вшановувала жертв тоталітарних режимів (повертаючи знання про замордованих радянською владою особистостей).
Як зауважував музикант, художник та письменник Іван Семесюк, московія – це брама Ентропії, вирва в пекло.
«Це все можна довго розгортати і пояснювати з точки зору навіть якого-небудь традиціоналізму генонівського штибу, чи теології, наприклад. По Генону наш світ – це символічне яйце, яке іноді зверху ніби як розкривається і тоді небесні впливи у світі переважають, а демонічні відступають. А іноді воно розкривається знизу і тоді світ наповнюється демонічним, як зараз. росія це і є діра в демонічне, тож битва точиться саме між демонічним, темним, деструктивним, між самою смертю і життям. А життя – це ейдос, це задум, це структурованість, врешті-решт це Інформація. Ось між цими категоріями триває битва», – зазначав він у інтерв’ю інтернет-виданню «Волинь Online» вже після початку повномасштабної війни.
Отже, Україна фактично воює не просто з озброєним ракетами та авіацією агресором, а з «дірою в демонічне», суспільством, що не спроможне утворити іншу систему, крім похмурої деспотії з культом смерті. Сучасні «русскіє» – холопи, яким подобається бути загарбниками, то ж марно сподіватися на «зміну суспільних настроїв» у росії чи «перевиховання» її населення.
Втім, як продемонстрував рік повномасштабної війни, цього «колективного сатану» можна зупинити, а майбутнє покаже, що його можна і подолати. У лютому-березні 2022 року для багатьох неймовірною здавалася думка про те, що росія не захопить Київ та бодай половину території України, у лютому 2023 року неймовірним здається розпад росії на низку незалежних держав, тож далі буде.
Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ
Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com
Залишити відповідь