19:09, 15 Травня 2022

Іван Семесюк про війну, пророцтва та Волинь: «У Зеленського вселився дух Костянтина Острозького»

Російська мова як вірус майбутньої війни, метафізична московія як брама до пекла, Річ Посполита як невмирущий проект та дух Костянтина Острозького, що вселився у Президента: музикант, художник та письменник Іван Семесюк у Луцьку розповів про те, чому війна із московитами є метафізичною, хто такі «хороші русскіє» та пророцтва з роману «Фаршрутка».

Після початку масштабного вторгнення російських окупантів в Україну митець опинився в Луцьку. Чому Україна – це «тупо Річ Посполита» у всьому, а вулиця Пушкіна не має права на існування у центрі Луцька, розповів інтернет-виданню «Волинь Online» Іван Семесюк.

Луцьк як прихисток та Волинь як український Хартленд

Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення росії Ви прибули до Луцька. Чим саме Вам близька Волинь?

По всій Україні у мене є лише два надійні прихистки, окрім Києва, де маю надійних друзів і де я завжди можу вписатися, – один з них в Ужгороді, а інший – у Луцьку. До Луцька маю стару приязнь, і не раз до навали приїздив сюди з концертами та поетичними виступами. Цього ж разу в Луцьку пройшов вишкіл з АК, познайомився з багатьма тероборонівцями, і почав активно волонтерити амуніцію, зокрема бронежилети.

Ви говорили, що Хартленд України – це Волинь, а Полісся – нутро цього Хартленду. Чому Хартленлд, а не фронтир, адже тут є кордони з двома іншими державами?

Волинь виглядає як глибокий національний прихисток. Так, кордон є, але це кордон зі своїми, з такими самими європейцями як і ми. Історичні наші фронтири – це Південь і Схід, де колись князь Ігор Святославич бився з половцями, де й почалася війна з москвою у 2014. Фронтир – це завжди війна з чужинцями. Волинь же на мою думку – це Хартленд. Після багатьох ординських спустошень те ж Київське воєводство значною мірою заселялося саме волинським людом. Волинь постійно «постачала кадри» для всієї України, відновлювала її, і уся наша історія за минуле тисячоліття про це свідчить. Думаю, що велика Україна як національний і державний проект цілком міг би відбутися під назвою Волинь. Взагалі-то кордони так званої Великої Волині сягають аж річки Ірпінь під Києвом, судячи з багатьох польських мап 16-17-го століть, це дійсно величезний терен. Тут вже можна розгорнути якусь альтернативну історію, де замість модерної України постала б модерна держава Волинь від Холма до Азовського моря, а замість Тризуба гербом країни став би червоний щит із білим хрестом. Взагалі волинська ідентичність найбільш універсальна і пластична з усіх наших локальних ідентичностей.

Щодо термінів, багато хто критикує журналістів за вживання назв Західна Україна, Східна Україна тощо, буцімто це якийсь сепаратизм і потрібно говорити – схід та захід України. Як регіони варто називати коректно?

Сам термін Західна Україна – це суто сталінський спадок, типова московитська оптика сприйняття українського простору, якої ми мусимо терміново позбавлятися. Україна у цій своїй українськості напрочуд монолітна, хоча й має схід, захід, південь та північ. Однак традиційна наша просторова мапа має інші глобальні напрямки – не схід-захід, а радше північ-південь, і віссю цього українського світу був і лишається Дніпро. Не забуваймо, що чимало історичних теренів на півночі нами не так давно втрачено – Стародубщина, Берестейщина, великі регіони, які нині цілком русифіковані. Я це все до того, що нашої Півночі раніше було значно, значно більше. Тому критично необхідно припинити дивитися на себе крізь московські окуляри і крізь московську термінологію, просто щоби знову мати в головах мапу, накреслену саме нами, а не кимсь іншим. Ось нині маємо справу із прямою реінкарнацією Сталіна (автора самого цього конструкту «Західна Україна») – з путіним, який є просто каліброваним сталіністом. На мою думку необхідно робити серйозну антибільшовицьку по суті адміністративну реформу, щоб припинити визначати себе по-московськи – всі оці абияк накреслені області і так далі. Розпочата ж колись декомунізація має продовжитися тотальною дерусифікацією – не має бути ніяких вулиць Пушкіна і Толстоєвського в Україні. На хріна вони нам? Не існує жодної причини для збереження пам’яті про провінційних кацапських класиків в нашій країні.

Наскільки виправдано нині митцям йти на війну (наприклад, у тероборону записався лідер «Хореї Козацької» Тарас Компаніченко)?

Роль Компаніченка – символічна і тим дуже важлива. Зрозуміло, що він не професійний воїн-кшатрій, скоріше брагман і водночас трубадур, тож він дає надихаючі виступи для бійців, вони абсолютно чудові. Тим паче, Компаніченко – це реальний медіум, один із небагатьох геніїв в Україні тут і зараз. Його присутність ніби освячує собою весь підрозділ. Взагалі, є що робити будь-кому і в теробороні, і в армії. Записати нову пісню, зайти на студію з музикантами, зробити аранжування, потім все це звести навряд чи можливо, коли ти задіяний у теробороні, тому доводиться обирати. Але якісні нові пісні зараз теж вкрай важливі і я думаю, що їх буде багато. Мене раніше завжди дивувало, що вітчизняний творчий клас доволі кволо реагував на війну протягом цих восьми років, це дуже дивно. Думаю, що тепер тотальна реакція всього творчого класу на війну – вона неминуча. Зараз відбуваються найголовніші події за всю нашу новітню історію, а може й за останні років 300. Націю треба надихати.

Як ставитеся до тих, хто виїхав з України, зокрема західної, у перші дні війни? Чи варто їх засуджувати?

Я, наприклад, просто не зможу поїхати з України, тому що втрачу смисл. Якщо я не матиму смислу, мене можна буде перекреслити і викинути на смітник. З Україною я пов’язаний намертво, тотально, саме як митець. А для когось це не так, тим паче, що точно є такі люди, що поїхавши за кордон, роблять багато корисного, і на ниві комунікацій, і на ниві постачання ніштяків для ЗСУ, і, головне, на ниві тиску на західні політикуми через тамтешні соціуми. Через акції протесту під різноманітними установами і оце все. Засуджувати напевно можна того, хто з мільйонами в кульках намагався втекти через молдовський кордон переодягнувшись жінкою. Це кумедно і ганебно водночас. Хоча і таких, мабуть, не варто засуджувати. Якщо людина не відчуває, що пов’язана з цією землею, не хоче її захищати, укріплювати оборону, то нехай валить. Вона тут не потрібна.

Людина без зброї – не суб’єкт? Як у майбутньому в Україні повинен регламентуватися обіг зброї у населення?

Україна зараз – це і є та сама колективна людина зі зброєю, і саме тому нині вона суб’єктна. Україна – це аристократ, особа у своєму праві, з власним гербом і девізом, як і годиться шляхтичу. Напевно ставлення до зброї у цивільному житті якось буде змінюватися – зброї має бути більше, тут українцям цілком можна довіряти. Досвід показав, що навіть ці вантажівки з «калашами», які без всяких розписок роздали у Києві в критичну мить, таки відіграли свою роль, це був виправданий крок. Не упевнений, що для цивільного обігу варто дозволити, скажімо, армійські модифікації того ж АК, однак існує чудова країна США з величезним досвідом у цьому питанні, причому досвідом різним, залежно від штату, його можна ретельно вивчити і обрати якусь найбільш підходящу для нас правову модель. А короткоствол та його приховане носіння я би точно дозволив. Мені здається, що наше суспільство вже достатньо відповідальне, тож воно цілком може бути масово озброєним. Любов до зброї – взагалі це наш старий національний інстинкт.

«Фаршрутка», пророцтва та шматки московії, що падають на Україну

Ваш роман «Фаршрутка» вже став пророчою книжкою. Що вже збулося і що ще попереду?

Так, пророча, мені аж самому моторошно від того. Я її написав і видав у 2016 році маючи на серці відбиток Майдану, АТО і всіх тих титанічних зрушень, що відбувалися у суспільстві. Якось так вийшло, що я відчув напевно саму тканину майбутньої реальності, але у такому дещо казковому вимірі. Не думав, що буде такий збіг, аж до великої літери Z (Велике московитське Zападло) в оригінальному тексті повісті. Хоча я не знаю, чи напали вже на Україну Мєщєрскіє Скоморохі з цієї книжки, чи все ще попереду. Скоморох – це така огромна уйобіщна тварь, суміш дєрєвєнскої кацапської параші і занедбаної хрущовки. У нього з грудей стирчить кулеметна турель під назвою Альоша, і все це пре в бій на гусеничному ходу. Така ужасна хуйня, яка усе нищить. Зі Скоморохами за сюжетом б’ється загін метафізичного спротиву СБУ: мавпа, Остап Вішну, Вьольва Євдокимівна і навіть Репостислав Вакарчук. І я не знаю, в яких формах Аляска з «Фаршрутки» йобнеться на голови московитів, але роль Сполучених Штатів у реальній війні непересічна, як і в книжці. Сподіваюся, що «Фаршрутку» ми перевидамо у золотій палітурці і колись заробимо на цьому купу бабла з видавцем «Лютої справи» – паном Андрієм Гончаруком який зараз мобілізований до Національної Гвардії.

Що далі – Наддніпрянська імперія?

Я давно почав писати продовження цього циклу, про пригоди мавпи. У планах «Некросатирикон», який я почав писати ще у 2017 році, накопичено деякі матеріали, але в цих історіях вже немає місця московії, бо після «Фаршрутки» вона припинила своє існування. Там пригоди відбуваються на Волині: мавпа та його друзі СБУ-шники з відділу метафізичного спротиву, усі вони потрапляють машиною часу у середньовічну Волинь, щоби врешті вирішити наболіле бурштинове питання. Це чиста фантазія, звичайно, адже волинський бурштин почали добувати і цінувати значно пізніше, а у Середньовіччі його ще не знали. У цій книзі є цілий цикл «розмови в одній з веж Замка Любарта» – філософічні суперечки між мавпою та друзями. Тому дивно, але цей «Некросатирикон» – він саме про Волинь, і от нині я тут. Це теж для мене цікаве співпадіння, бо Луцьк взагалі для мене виявився знаковим місцем. Моє прізвище – Семесюк, і хоча я наддніпрянець, але трохи вивчивши це питання дізнався, що прізвище Семесюк походить десь з межі Галичини і Волині. Виявляється, що найбільше Семесюків в Україні живе у Луцьку. Також й на Гуцульщині є невеличкий осередок Семесюків. Не знаю, гуцульське це прізвище, чи волинське, але хочу вірити, що таки волинське.

Долбоєбізм українців та дух Костянтина Острозького у Зеленському

Ви колись сказали, що вогонь свободи у серцях українцях є, що його трохи малувато, але при цьому забагато долбоєбізму. Чи змінилася ваша думка зараз під час війни?

Наш потяг до свободи нині абсолютно тотальний. Свобода – наше друге ім’я. Однак й долбоєбізм з нами надовго. Після перемоги з цим треба буде щось вирішувати, а виклики будуть серйозні, і навіть такі, про які ми зараз не здогадуємося. Про деякі з них не буду й говорити, тому що за це можна отримати по їбальнику. Не на часі ще про деякі проблеми говорити вголос. Дуже незручні питання, наприклад –  що ж робити далі із прикацапленістю значної частини населення. Є особи, які переживши страшні бомбардування, все одно залишилися по суті частиною російської культурно-політичної клоаки, і мені незрозуміло, що з цим робити. Взагалі русскіє усіх модифікацій одне одного ненавидять. Навіть москалі у їхній проклятій армії, яка нині так ніби дружно воює проти нас, одне одного люто ненавидять. І цей Троянський кінь русскості блукає й серед багатьох наших громадян. Із цим треба якось працювати, перепрошивати. Засмучує й море російської мови, яке зараз розливається по всій Європі з багатьма нашими біженцями. Навіть такі дивні речі відбуваються, коли мами-біженки із Харкова просять, щоб та ж Польща організувала для їхніх дітей саме русскоязичниє садочки, і це жесть. Я би не ставився до цього легковажно. Потрібна жвава, хитра і точна державна політика у цьому напрямку, план дій на багато років вперед. Російська мова – це завжди амбасадор майбутньої війни.

Трансформація Зеленського під час війни: хто він – гаражний чорт чи найвеличніший лідер?

Все водночас. Гадаю, Зеленського їбанула містична блискавка і вселився у нього дух Костянтина Острозького, Яреми Вишневецького, Ярослава Мудрого та Святослава Хороброго водночас. І це дуже прикольно. Але все одно він залишається тим самим гаражним чортом, яким і був, тому що спадок 95 Кварталу – він назавжди. Я, наприклад, два роки був піонером у радянські часи, і цього не можна викреслити із моєї біографії – ці радянські психічні травми я нестиму до скону. 95 Квартал – це наша національна травма.

Українськість як протест

Ви були людиною російської культури? Як прийшло самоусвідомлення себе як українця?

Я звичайно ж ніколи не був московитом, але колись дуже давно був «кієвляніном» – булгаківська столична міфологія, Дні Турбіних, повна відсутність уявлення про саме український Київ, ну і оце все. На початку 20-го століття Київ був столицею чорносотенних рухів для цілої російської імперії, тобто по суті він був столицею російського шовінізму. Російський культурний тренд ще до недавна був дуже сильним в Києві, майже непереборним. Однак, все ж таки я вчився в українській школі, бо батьки віддали мене саме туди, будучи достатньо розумними людьми (на відміну від наших сусідів-селюків, які одностайно віддали усіх своїх маленьких селючків у сусідню російську). Мої батьки були митцями, усі їхні друзі були антисовєтчиками, що ненавиділи душний совок, а головною антитезою до совка було хоч щось українське, хоч щось національне. Тому українська школа плюс поїздки до баби з дідом в колгоспні нетрі заклали потрібний національний фундамент для подальшого мого відродження.

Коли вже у 1991 році я вступив на навчання до відомої художньої школи імені Тараса Шевченка (ДХСШ), то 1-го ж вересня побачив величезний, писаний фарбою вздовж спортзали напис – «комуняку на гілляку». І це мені одразу дуже сподобалося. У цій школі я потрапив у підліткове середовище, яке було досить вестернізованим і сучасним, і головне патріотичним, саме тому, що батьки цих дітей були майже всі антисовєтчики по духу. Вільні митці і трошки гіппі. Взагалі ця моя художня школа була осередком буржуазного націоналізму, одним з небагатьох у Києві, де чимало вчителів говорили між собою українською й у перервах, де навіть деякі учні постійно говорили українською, що для Києва тоді було доволі рідкісним явищем. Ця наша київська українськість була ніби як протестною, але вона дивним чином накладалася на «булгаківщину», це якось в мені сполучалося, але поступово саме українськість перетворилася на саму тканину нашого життя, яке не є антитезою до чогось, а є повноцінною, автономною, нашою рідною реальністю. Київ пройшов великий шлях за останні 30 років, а разом з ним і я.

«Маленькі совочки», які народилися в незалежній Україні: в чому причина їхньої толерантності до всього русского?

Бо їхні батьки, вони просто дебіли, що засирають дитячі макітри лише тим, що знають самі. А крім совкового спадку вони нічого й не знають. Якщо ти не користуєшся українською мовою, не читаєш, не слухаєш, то ти прямо ігноруєш все українське культурне поле. Між тим як українська культура вробляється саме українською мовою, і більше ніякою. Коли ж ти постійно вправляєшся в мові, то тобі до рук потрапляють відповідні книжки, до вух залітає відповідна музика, а разом з неї інші смисли, в яких нема місця Цою або Чєбурашкє. Ці ж батьки свідомо, або від лінощів серця, обрали російську мову як спосіб комунікації з дітьми. Дітям, відповідно, пиздець, вони з народження стають глибоко травмованими Чєбурашкою, тож їм знову дуже довго доведеться розгрібати совок, до старості. І так по колу. Мені для того, щоб позбутися багатьох русскіх мемів, певних стереотипів пов’язаних із спадком саме російської культури, довелося провести величезну роботу з витіснення калу з макітри. Для того, щоб надійно витіснити усе російське з себе, недостатньо його просто позбутися, а треба створювати іншу, більш потужну культурну домінанту у власному житті, українську. А найкращий спосіб такого створювання – не лише споживати, але й власноруч виробляти культуру.

Чому Україна, попри усі негаразди, не найобується?

Це канєшно сакраментальне питання. За всіма зовнішніми ознаками вона мала б давно наїбнутися. Така собі країна Шредінгера. Країна, яка до 24 лютого на 50 % існувала, а на 50 % ніби не існувала і була для багатьох реальною загадкою. Дивна така коробка з написом Україна, а що ж там всередині – незрозуміло, особливо для зовнішнього спостерігача. Москалі цю дивну коробку дєрзко відкрили і отримали з неї одразу ж пизди, бо саме так працює суб’єктність. Довго циркулював цей паскудний міф про нашу бездержавність, про інституційну безпорадність, і цей міф просто на очах обрушився. Все те героїчне та ефективне, що зараз відбувається, воно є прямим наслідком того, що Україна – це тисячолітня, безперервна історична тяглість. Духовна, культурна, етнічна, політична, правова і так далі. Останні роки, до речі, дуже активно переосмислюється наше Середньовіччя, яке ми ніби як майже втратили. Його дійсно ще немає у суспільному обігу, зовсім немає у маскульті. Для пересічного українця його по суті не існує, бо він про це нічого не знає. Але вчені історики та історичні реконструктори останні роки дуже активно працювали над його популяризацією, переосмислювали роль і місце України у Речі Посполитій, у Великому Князівстві Литовському, а висновок робили дуже простий: Україна – це дуже потужна державна традиція, причому традиція суто європейська. Саме тому Україна – це ще й розвинутий правовий інстинкт, так би мовити. Наша шляхта постійно судилася між собою з будь-якого питання, фактично це був наш національний спорт – судитися. Тим часом московське дворянство дуже іржало з української аристократії у російській імперії, називаючи цю нашу природну схильність «малоросійським сутяжнічеством», глибоко зневажаючи її. Шляхта судилася, замість того, щоб пиздитися і чинити одне одному западло. Ми звикли вирішувати питання і проблеми саме комунікуючи, а не чистим ґвалтом, як москалі. Що це, як не спадок Риму, не спадок демократичних традицій, не спадок Магдебурзького права, і взагалі розвинутої правової європейської культури. Україна – це Європа, і не тому, що нам хочеться про себе так думати. Нині Україна проявилася як живе втілення справжньої європейськості, центральною цінністю якої є Свобода.

Білорусь – потенційний союзник чи нерозпізнаний вчасно ворог?

Навіть якби цієї війни не сталося і ми продовжували би жити мирно, Білорусь все рівно була би або ворогом (лукашенківсько-совкова), або конкурентом (бєл-чирвона-бєлая Білорусь, яка можливо колись та й відбудеться). Маємо з ними спільний історичний досвід під назвою Велике Князівство Литовське та Річ Посполита, в цому плані боротьба за цей смисловий спадок нам у будь-якому разі світить. Ми з ними з одного боку схожі – у нас максимально схожі мови, білоруську та українську зробила окремими мовами фактично кодифікація і національні літератури, а насправді різниця між ними скоріше діалектна. Водночас білоруси зовсім інакші, бо вони люди скорше балтійського типу, ми для них південні безумці, а вони для нас північні відморозки. Я думаю, що це дійсно наші конкуренти на майбутнє, навіть якщо й відбудеться «бєл-чирвона-бєлая» Білорусь. Хоча особисто я маю сентимент до історичної Білорусі, а на підтримку їхніх протестів 2020 року ми з Пирятином написали пісню білоруською мовою на вірш Алєся Плоткі. Однак слід розуміти, що ми з ними за багатьма пунктами ніколи не знайдемо спільної мови, бо ми значною мірою антитезові. Антитезою українцю є не москаль, бо москаль – це просто рогата тварина. Наші антитези – це білоруси. Шокуюче своєю впізнаваністю і водночас протилежністю віддзеркалення.

Не поляки, а все ж білоруси?

Ми з поляками занадто схожі, набагато більше, ніж з білорусами точно. По моїй рідній Наддніпрянщині свого часу було чимало польських сіл, з часом покозачених, і нині там живуть цілком собі етнічні українці, прямі нащадки завезених магнатерією польських селян. Ще на середину 19-го століття Київ був значною мірою польськомовним містом, де російською говорили тільки «государєви проходімци» і царська солдатня. Київ гомонів польською, українською, ідишем. Метафізична Річ Посполита виявилася дуже ефективним, навіть невмирущим проектом. Скільки разів вона переживала різні форми поділу, різні болісні трансформації. Та ж сама Лівобережна Гетьманщина, наша козацька держава 17-го, початку 18-го століття – пряме інституційне і смислове продовження Речі Посполитої, абсолютно так само влаштоване політично і господарчо, от тільки що грецького обряду, а не латинського. Українська політична культура – це теж спадок Речі Посполитої. Дивіться: виборний король, якому чуть-що то дають підсрачника посполиті, король який навіть не встигає стати тираном. Воєнізоване суспільство, де воїнство – сіль землі, як козацько-шляхетський стан. Наш скажений парламентаризм, він дуже конкурентний і в цьому смислі схожий на старі сейми – все це саме Річ Посполита, і навіть більше, ніж сучасна Польща. Україна у своєму ідеальному вимірі – це аристократична республіка.

Хороші русскіє та московія як брама у пекло

У чому сенс існування московії?

Багато років я вивчаю москаля саме як антропологічний феномен. Вивчаю так, як майже ніхто у нас цього не робить – методами художньої антропології. Серйозної експертизи по москалях вкрай мало, а у світі її практично нема. Існує деяке розуміння, що таке московія суто політично, або економічно, або “культурно”, але не метафізично. Московія – це брама Ентропії, вирва в пекло. Це все можна довго розгортати і пояснювати з точки зору навіть якого-небудь традиціоналізму генонівського штибу, чи теології, наприклад. По Генону наш світ – це символічне яйце, яке іноді зверху ніби як розкривається і тоді небесні впливи у світі переважають, а демонічні відступають. А іноді воно розкривається знизу і тоді світ наповнюється демонічним, як зараз. Росія це і є діра в демонічне, тож битва точиться саме між демонічним, темним, деструктивним, між самою смертю і життям. А життя – це ейдос, це задум, це структурованість, врешті-решт це Інформація. Ось між цими категоріями триває битва.

Ми, українці, руками колективного Феофана Прокоповича (і то вкрай необачно) зарядили московію смислами, а хижого імпульсу їй надала Орда. Саме в цьому контексті вони сіпнулися спершу на Казахстан, а зараз вже вигрібають в Україні. Вони хочуть убити свідків їхньої історичної крадіжки. Нині московія остаточно втрачає і смисл, і імпульс. Смисл, як кощеєву смерть, вони хотіли сховати в нашому Києві, а це дуже серйозна точка на мапі світу. Хто бачив Лавру, той бачив Лхасу! З лівого берега Дніпра Лавра виглядає як древній тибетський монастир, як твердиня духу і традиції. Тому звідти треба фізично і боляче викидати московських попів прямо зараз, і не тягнути з цими чортами.

Via Regia – Королівський шлях, який почав закладати ще імператор Заходу Карл Великий, на сході упирався саме в Київ. А на заході Via Regia закінчувався в Сантьяго-де-Компостела на березі Атлантичного океану, тож наші прочани у 14-15 століттях виходили із Києва і цим древнім шляхом ішли пішки до самої голови святого Якова. До речі, Луцьк теж стоїть на Via Regia. Цим шляхом мандрувала у Францію Анна Київська. Цим шляхом посольство княгині Ольги добиралося до короля Німеччини Оттона Першого. Це все дуже символічно, адже Київ є східним форпостом трансатлантичної цивілізації, до якої ми належимо.

Я часто кажу, що Україна – не стільки причорноморська країна, скільки балтійська. Це складно прийняти, але Україну ніби випромінює з себе далека Балтія, а ось таке близьке Чорне море – це берег фронтирний. Навіть по небу це видно, бо коли пірнаєш із Києва у Полісся, 50 кілометрів проїжджаєш і все – інше небо, інше повітря, десь там на півночі відчувається далека але присутність холодного моря. Якщо взяти Волинь, Житомирщину, Полісся – це радше південно-балтійські землі, як і Білорусь. Це може здаватися лише моїми дурними фантазіями, але ж я написав «Фаршрутку», яка збувається на очах. Щось я таки шарю. Таке от кімнатне візіонерство.

Фіно-угри та московити – чому такі відмінності як політичні, ментальні, так і економічні між сучасними росією та Фінляндією, Естонією, попри спільне етнічне коріння?

Тому що їх не слов’янізували. Ті фіно-угри, яких церковний або державний апарат Імперії не слов’янізував, наприклад, естонці та фіни, залишилися собою, тож їх не плющить та не розриває зсередини, їхній світ залишився їхнім зрозумілим світом – фінським. А ось у мерян, мещеряків, вепсів і так далі, вбили мови, стерли їхні ідентичності, знищили пам’ять. І все ж таки картина світу, яка передається через родинні звички, що передаються з покоління до покоління, залишилося у московитів не те що не слов’янською, а навіть не індоєвропейською. Інші уявлення про добро і зло, інакше сприйняття часу і простору, вони дійсно інакше бачать час і простір. І при цьому у них поселилася в голові ідея, що вони якогось хєра славянє, причому такі топові славянє, ідеальні і расові, що доволі дивно. Це їх й плющить, що реальний слов’янський світ русню не приймає за своїх. Вони чужі і страшні франкенштейни. Московити цього не розуміють, але відчувають, і їм боляче, і саме тому вони піздєц які люті та безсердечні – саме тому що їм дуже хєрово. Це такий собі величезний героїновий наркоман, що зірвався з ланцюга і починає носитися та нищити все навколо. Також московити схожі на жертв компрачикосів які купували і калічили маленьких дітей, деформували їхні тіла, щоби потім демонструвати дорослим цих потвор у цирках.

Чому різні нації рф ідентифікують себе русскіми та воюють проти України, наприклад якути та чеченці, які значно більш далекі одне від одного, ніж, наприклад французи та українці?

Бо така культурна матриця. Насправді усі решта росіян власне самих расових москалів тихо ненавидять. Ця придушена ненависть є в кожному з них, всі все прекрасно пам’ятають, що там, де приходить расовий московит, починається пиздець, треш, жесть і панує кривава Ентропія. Це всі інстинктивно відчувають і центробіжні процеси там завжди були серйозні, вони є і найближчим часом їбануть 100 %. Коли там все почне сипатися, то перші тріщини підуть по етнічному тілу. Всі всім усе згадають. Імовірно, на території росії у майбутньому буде декілька державок. При чому, я думаю, що одна з них навіть отримає щасливий квиток у майбутнє – те, що залишиться навколо Санкт-Петербурга як найбільш вестернізованого з російських міст. Той історичний терен, що раніше називався Інгерманландією, а зараз Лєнінградской областю. Це балтійський регіон, і саме це його, можливо, врятує від зомбі-покаліпсису. А решта все піде по пизді.

Російська інтелігенція – чи варто від них чекати розуміння ситуації, визнання власної провини та виправлення?

Якщо людина щиро думає, що вона русская, то все, пиздець – вона кончена. Так, може бути хороший русскій, і не тільки інтелігент, а навіть й алкоголік із заводу в якомусь Кємєрово, але у тому випадку, якщо його в один прекрасний момент просто заїбе бути русскім. Просто – все, я заїбався, я русскій, це ужасно. Більше не хочу. І стає частиною чогось іншого. Є етнічні русскіє, які воюють за Україну, і цей факт є сам по собі глибинно антиросійським. Це зміна ідентичності. Інші поведінкові патерни і опанована мова роблять їх українцями. Це дуже хороший русскій, але він хороший саме тим, що вже не русскій. У словосполученні «адекватний русскій» треба вибирати – або ти адекватний, або ти русскій.

Чому російська мова нахуй не потрібна? Один із аргументів на користь використання російської – що це мова міжнародного спілкування.

Ні, мовами міжнаціонального спілкування є ті мови, якими генеруються або смисли, або вигоди. Росія більше не вигідна, бо руйнівна. Російська культура давно не виробляє жодного смислу, та й сама по собі вже давно не виробляється, думаю, що з початку 20 століття щонайменше. Досі говорять на Заході про міфічну впливовість російської культури, але це не так. Існує лише тотальний гіпноз і русскіє бабкі. Все русскоє здається таким екзотичним, романтичним, загадковим, непонятним, просто тому, що західний світ не зчитує шовіністичних контекстів, якими фундаментально наділена російська сутність. Тому нема жодного смислу використовувати її інструменти, наприклад російську мову. Все, що можна виразити російською, можна виразити українською, навіть краще. Постає питання: а на хєра тоді все ускладнювати?

Від русофільства до русофобії українців – чому лише з обстрілами житлових мікрорайонів українці зрозуміли що росіяни – вороги які хочуть нашої смерті?

Багато хто не зрозумів і не зрозуміє ніколи. І це дуже просто пояснюється – йдеться не про якусь неймовірну тупість, а про ідентичність. Тому що для когось російські ракетні удари виглядають так, що це його свої й обстрілюють, русскіє братушкі. А від своїх воно залюбки потерпить, воно готове постраждати і навіть загинути від ракет, аби ж тільки русская армія усю Україну розбомбила. Такій людині неприємно, страшно, боляче але все одно вона має відчуття, що все ж таки це прийшли свої. Головна прикмета – мантра про «нас сталківают лбамі». Таких людей досить багато, їх вистачало у Харкові та інших містах, навіть не хочу згадувати про це. Україна всюди переможе, але навіть й тоді десь по кутках сидітиме різноманітна вата (а це просто синонім москаля) і знову чекатиме на прихід братьєв. Для них Україна – це щось випадкове, щось тимчасове, якась вигадка. Вони не можуть в неї повірити, хоч убийся, саме тому, що таке ставлення до України є каркасною частиною російської ідентичності. Але про це роками не було прийнято говорити, на це закривалися очі, робився вигляд, що у нас з ватою є якась суспільна угода. Але далі так не може тривати.

Декомунізація та дерусифікація – чому не має права на існування вулиця Пушкіна у центрі Луцька?

Все просто – розкрийте поезію Пушкіна «Полтава» або інші, які аж бринять шовінізмом. Пам’ятники російським шовіністам не потрібні. Колись це дійсно була досить важлива фігура для колишньої російської культури, яка десь там ще навіть вироблялася сто років тому. Але для нас вона не важлива і ніколи такою не була. Його творчість ні на що не впливає, і реально нікому крім москалів не є потрібною. Жодної вулиці Пушкіна в Україні не має бути. Пам’ятників теж.

Чи має право на існування в Україні російська музика, зокрема русскій рок? Наприклад, багато хто ностальгує за музикою Віктора Цоя і навіть молодь ці  пісні досі співає під гітару у дворах…

Спершу Цой, а потім русскіє танки, і так буде завжди. Будь-що російське не має права на існування в Україні.

Як нам забути російську мову?

Чехи. Це був складний шлях. Років 40, ба більше, це відбувалося, коли фактично повністю німецькомовне суспільство переходило на відроджену ентузіастами чеську мову яка була вже майже втраченою, тож чехам доводилося наново створювати цілі пласти лексики. З нами відбулося майже те саме за останні 30 років. Насправді зараз ми говоримо такою мовою, що мій дід Іван Демидович Семесюк, вчитель ураїнської мови в сільській школі (помер ще у 90-ті), певно здивувався б деякій її лексиці, тим таки галицизмам, які вже є щоденною нормою. Нам доведеться повністю відмовитися від російської, інакше в Україні таки визріє ціла паралельна ідентичність, яка буде ігнорувати все українське, бо так удобнєй. Так більше не має бути.

Українська культура після війни – якою вона буде?

Це насправді найголовніше питання. Нині точиться битва за свободу яка є самоцінністю, але все одно треба розуміти, а що з цією свободою далі робити. Питання серйозне і щось я поки не бачу активного обговорення свободи саме як практики в Україні. Свобода – це інструмент заради чогось. Саме Україна має шанс відповісти на складні етичні питання загальнолюдського характеру, адже людство змінюється, світ кіборгізується і віртуалізується, він тотально змінюється вперше з часів неолітичної революції. Де людина починається, а де вона закінчується – це доволі скоро буде не очевидним. Україна може відповісти й на ці питання, і нові українські інтелектуали мають це робити. Саме наша культура, здається, зможе активно генерувати такі відповіді, бо вона першою у 21 столітті торкнулася екзистенції. Це амбітно, але хто, якщо не ми? Мусимо запропонувати потужну філософську думку світові.

Чи повинні надалі існувати структури, створені ще за сталінських часів – спілка письменників, спілка художників, незліченні департаменти та управління культури, що організовують концерти до річниць?

Зрозуміло, що Україна гостро потребує інституційних, управлінських, адміністративних та інших реформ. Зашкарублий труп УРСР саме час закопати подалі від людства. Надіюся, що на це у нас буде серйозний суспільний запит. Міністерство культури і усі ці сталінські за своїм цілепокладанням спілки – мій особистий біль. Я теж колись був членом Національної Спілки Художників України і при усій повазі до окремих її членів, мушу сказати – це позбавлена реального смислу богодєльня. А Міністерство культури – це абсолютна і некомпетентна хуйня, цілком позбавлена розуму. Це міністерство часом виглядає як ворожа диверсія, якщо чесно.

Чим близькі антична література та філософія вам?

Не те, щоб вони є мені аж такими близькими, але я свого часу зрозумів просту річ – нема особливого смислу читати і всотувати у себе все те, що було створено і написано у західному світі після 4 століття нашої ери і до наших днів, не маючи жодного уявлення про базу – античний спадок. Не скажу, що це легко опановується. Насправді, читати навіть у хороших сучасних українських перекладах античні твори – це доволі складна задача, тому що ми уже майже втратили ту непохитну цілісність мислення, яка була притаманна грекам і римлянам. Крім того нема жодного смислу читати античну літературу без широкого уявлення про історію древнього світу. Між тим Арістотель, наприклад, українською тільки зараз почав з’являтися, ну за великим рахунком. На щастя античність українською таки почала ширитися.

Пані Наталя Яковенко, наприклад, прямо зараз перекладає Тіта Лівія, і почала це робити саме під час наступу москалів на Київ. Слухала вий сирен та вибухи і незворушно перекладала. Так ця геніальна пані робить дуже важливу справу – справу повернення до України наших базових культурних контекстів. Ми довго були в азійському полоні і нарешті упевнено повертаємося додому, у наш західний світ, якому, крім того, ми можемо підкинути нових, а насправді трохи підзабутих ним смислів. Україна може дуже посилити і посилить велику трансатлантичну цивілізацію своєю енергетикою і своїм унікальним досвідом

Візія майбутнього та пісні «Пирятина» замість Цоя

«Пирятин» і музичні проекти: яке їхнє майбутнє під час війни і після неї?

Можливо «Пирятин» врешті стане свого роду «заручником» вкрай популярної в народі і серед військових пісні «Арта». Але це нормально. Святий обов’язок перед нацією – виконувати «Арту» наживо після нашої перемоги, на фестивалях і клубних концертах перед тисячами натхненних людей. Ну і «Ukie’z» теж, цей наш проект перш за все про глибинну історичну пам’ять, про нерозривний зв’язок України з Заходом. Тому у «Ukie’z» попереду багато роботи, адже наша місія – проповідувати цю фундаментальну «західність» України і всієї нашої культури. Це те, що я роблю мабуть найкраще – пишу пісні разом з командою. Ледь не щодня отримую теплі відгуки про «Арту» від бійців з різних бойових підрозділів. Це виправдовує усе моє існування. Прямо зараз «Пирятин» надихає бійців і націю в цілому. Тому нам усім бажано пожити подовше, бо майбутню перемогу треба добре зафіксувати в культурі, і зафіксувати якісно, кріпко, залізно!

У майбутньому у дворах замість Цоя та «Гражданской оборони» співатимуть пісні «Пирятина»?

Я дуже на це надіюся. Взагалі країні гостро потрібен великий фонд нових так званих дворових пісень, пісень які зручно виконувати під чотири акорди на гітарі. Пісень з такими вправними текстами, які переживуть актуальність моменту і стануть довгожителями.

Ви казали, що потрібно довго жити, щоб творити культуру України у майбутньому, а як би Ви хотіли померти?

Раніше я про це замислювався – а як же ж так краще померти? Якось скромно чи по-мистецьки екстравагантно? Однак зараз це втратило актуальність, бо смерть кругом і умовно запланувати її формат неможливо. Подібні думки, вони все ж для мирного життя, а не для воєнного часу. Раптом прилетить ракета прямо в будинок та й по всьому. Але кортить долучитися до розбудови дійсно ахуєнної країни, нашого українського Міста на пагорбі, щось на кшталт великої американської мрії про City on a hill, втілити яку у них по факту цілком собі вийшло. Ми теж здатні на це. Однак попереду довготривала, судячи з усього, війна, нові хвилі мобілізації, тож більшість з нас пройде через ЗСУ. Особисто я маю певний сентимент до артилерії, про що свідчить пісня гурту «Пирятин» «Арта».

Чи є у Вас прогнози щодо завершення війни?

Я не знаю, справдиться чи ні пророцтво з моєї книги «Фаршрутка» саме про вирішальну битву на Юрьєв дєнь. У ній сказано, що кульмінацією борні стане цей Юрьєв дєнь. Цей день є осінній, а є весняний, і звичайно ж я не знаю точно, коли саме це станеться. Московія однозначно наїбнеться бо і війна, і наша перемога передбачені «Фаршруткою» у 2016 році, передбачені аж до деяких дрібних деталей. Коли врешті все справдиться, то я залізу на перший-ліпший порожній постамент і буду на ньому собі стояти – все найважливіше передбачив і не знаю, що ж далі передбачати. Тоді мені вже точно можна буде спокійно помирати – життєву програму виконано, «Фаршрутка» лишилася, можливо треба ще кіно круте по ній відзняти, суто для закріплення результату. Хоча хотілося б дописати розпочате колись її продовження – аграрно-містичну пригоду «Некросатирикон», історію про середньовічну Волинь, про древній Луцьк і про українізовану мавпу.

Взагалі моя особиста культурна війна з московією триває давно, близько 15 років. Тому що всі мої мистецькі та медійні проекти – це особиста визвольна війна, війна з липучими московитськими смислами і наративами. Тож коли 24 лютого розпочалася широкомасштабна навала, я одразу знав – перемога неминуча.

Поки що москалі обрали не страшну ядерну кнопку, а великі ресурсні перегони, і це досить наївно з їхнього боку. Вони реально вважають, що можуть виграти ресурсну війну. На нас навалилася огромна, титанічна система з циклопічною, здавалося б, кількістю ресурсів. Однак, це система закритого типу, тобто її величезні ресурси все ж таки обмежені. Україна ж – система відкрита і вона, так би мовити, підключена до ресурсів ледь не усього вільного  світу. Тобто це не росія, а саме Україна є страшною, ужасною і небезпечною ресурсною потугою. А москалі цього не розуміють, і це пиздець. Ми вже перемогли, ще 24 лютого, і попри трагічні втрати триває саме процес нашої перемоги.

Але знаючи їхню паскудну вдачу, далі можна очікувати безліч страшних лих. Зовнішній смисл, власне оболонка цієї війни – повне знищення України. Внутрішній же, справжній її смисл – великий суїцид московії. Це не економіка, не політика і навіть не культура. Війна є метафізичною і решта мотивів лише обслуговує це. Так, вони хочуть усіх нас убити або покріпачити, але також, і не менш гостро, вони хочуть померти самі. Нарешті зникнути і зупинити колесо страждання, яким вони століттями активно мучають самі себе.

Розмовляв ПАВЛО ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання  «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: