Істинний морський піхотинець: Ковельська громада віддала останню шану Герою Павлу Коломійчуку

Сьогодні Ковельська громада попрощалася з Павлом Коломійчуком — воїном, морським піхотинцем, старшим сержантом, головним сержантом реактивної артилерійської батареї військової частини А4935.

Про це повідомляють на веб-сайті Ковельської міськради.

Павло певний час мешкав на Житомирщині зі своєю родиною, навчався у Рівному, працював у Луцьку та Чернівцях. А свій останній спочинок знайде на Волині — у Ковелі, звідки родом його дружина.

Він народився далеко від України — у Приморському краї, в росії, де його батько, військовий, проходив службу. Коли Павло був ще зовсім маленьким, родина повернулася в Україну, до Звягеля на Житомирщині. Там минули його дитинство і юність, там формувалися його характер, погляди на життя.

Рідні розповідають, що він був надзвичайно інтелігентним, поміркованим, виваженим, дуже добрим, харизматичним. Мав прекрасне почуття гумору і рідкісне вміння — дуже точно, майстерно й водночас легко висловлювати свої думки.

Тож не дивно, що він обрав фах актора драматичного театру і кіно та вступив до Рівненського державного гуманітарного університету.

Саме в Рівному розпочалася його історія кохання з Іриною —ковельчанкою. Спочатку вони просто перетиналися, перекидалися кількома словами. А згодом почали зустрічатися. Ще студентами одружилися.

Після університету Павло не пов’язав своє життя з мистецтвом, а пішов працювати у магазин «Юск». Там одразу помітили його талант організатора, уміння ладити з людьми. Через короткий час йому запропонували стати керуючим магазином у Луцьку, а згодом він отримав таку ж посаду в Чернівцях.

Там молоду родину і застала повномасштабна війна. Тоді вони чекали на донечку. Вона народилася у березні 2022 року — під звуки повітряної тривоги, а через кілька годин мама з новонародженою крихіткою вже були в укритті. Такі реалії нашого сьогодення.

Свою дівчинку вони назвали Юлею. Так дуже хотів Павло. Ірина говорить, що донечка дуже схожа на тата — не лише зовні, а й характером.

У них було своє, особливе життя — зі спільними мріями, розмовами, планами, маленькими сімейними радощами. Ірина дуже тепло згадує Павла, говорить про нього з великою любов’ю і ніжністю. Можливо, колись вона наважиться написати книгу спогадів про їхнє життя разом — життя, якого їм, на жаль, було відміряно так мало.

Усе складалося добре, якби не війна. Павло не раз говорив дружині те, у що тоді так не хотілося вірити: ця війна буде довгою, вона прийде в кожну українську родину, і кожен має бути готовим стати на захист своєї країни.

Його мобілізували 6 жовтня 2023 року. Він пройшов підготовку в Україні та Великій Британії. Служив у морській піхоті — і дуже цим пишався.

В армії швидко став своїм, знайшов себе. Павло був надзвичайно відданий своїм побратимам. Коли йому запропонували перейти на працювати з документами, він відмовився. Бо бачив свою місію в іншому — бути на передовій. А своїм хлопцям казав: хто, як не ми.

Служив на Донеччині, Сумщині, Херсонщині, Дніпропетровщині. Але він не лише виконував свою військову роботу. Він організовував збори на автомобілі, яких потребував підрозділ, звітував про це в соціальних мережах. І тут дуже яскраво проявлялися його акторська майстерність, креативність, уміння зацікавити людей і переконати їх у необхідності спільної справи.

Павло взагалі був майстром спілкування. До кожного вмів знайти підхід. Здавалося, з кожним у нього була своя хвиля. Але особливою вона була з донечкою. Юля більшість свого життя бачила татка у телефоні. Під час розмов вона часто намагалася усамітнитися. Вони мали свої теми, свої маленькі секрети.

Ірина каже, що її Павло дуже мріяв мати блакитний берет українських морських піхотинців, який отримують після проходження серйозних випробувань.

І минулого тижня це сталося. Павло успішно склав цей надскладний іспит.

Після цього він написав дружині: «Я це зробив. Тепер я істинний морський піхотинець, один із найбільших страхів москаля і власник одного з найпочесніших звань в будь-якій армії світу. Так що, я радий, що в мене вийшло».

На цих вихідних він мав разом із побратимами їхати у тилову частину України, щоб забрати автомобіль для підрозділу, на який їм вдалося зібрати кошти.

Але 20 вересня сталося непоправне. Павло загинув унаслідок дорожньо-транспортної пригоди в районі населеного пункту Дмитрівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Життя Павла обірвалося надто рано. Йому зовсім недавно виповнилося лише 33 роки. Але він встиг залишити по собі стільки хороших спогадів, стільки світла на землі.

Про Павла, його життя, родину та службу розповіла під час громадянської панахиди на площі Героїв Майдану секретар міської ради Оксана Багнова.

Від усієї громади вона висловила співчуття дружині Ірині, маленькій донечці Юлі, батькам Павла — Марії Панасівні та Володимиру Миколайовичу, бабусі, братові Артему з родиною, батькам Ірини — Людмилі Володимирівні та Сергію Семеновичу, усій родині, друзям і побратимам.

«Не стало надзвичайно хорошої людини. Людини, якої дуже бракуватиме його родині, друзям, побратимам і всім, хто його знав.

Ми будемо пам’ятати Павла таким, яким він був: добрим, інтелігентним, дотепним, цілеспрямованим, закоханим у свою родину, відданим своїм побратимам і своїй Україні.

Дякуємо тобі, морський піхотинцю, за службу, за твою мужність. Дякуємо за Україну.

Поховали воїна на Алеї Героїв міського кладовища.

Вічна пам’ять», – йдеться у повідомленні.