Останній командир УПА та студентка під наглядом КГБ: чому важливо розкривати таємниці епохи застою

Система програла тому, що була впевнена, що вона навічно: про життя в лещатах страху, проблему сексотства та КГБ, яке навіть у добу застою не завжди виявлялося всесильним йшлося в одній із найцікавіших розмов у межах цьогорічного «Книжкового Арсеналу», у якій поєднали роман Марії Матіос та біографічне видання Володимира В’ятровича про Василя Кука.

Дискусія «Під наглядом КГБ. Життя українців у добу застою» відбувалася на літературній сцені XIV Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві. У розмові взяли участь відома українська письменниця, народна депутатка сьомого і восьмого скликань Марія Матіос та історик, очільник Українського інституту національної пам’яті у 2014-2019 роках, народний депутат України поточного дев’ятого скликання Володимир В’ятрович. Модерував дискусію журналіст Сергій Стуканов.

Модератор зауважив, що розмова стосуватиметься відносно недавніх сторінок нашої історії, але таких, які дотепер суттєво впливають і в тому числі на наше сьогодення. Йдеться про те, як українці і передусім активні борці за незалежність України за часів доби застою жили фактично під наглядом совєтських спецслужб КГБ. Це був період, коли радянська тоталітарна держава вже відмовилася від сталінських методів масових розстрілів, великого терору, але в інший спосіб прагнула контролювати українців, а головне перевиховувати, в тому числі для того, щоб остаточно розв’язати українське питання.

«Важливо, що це не тільки історична проблема, але і проблема, пов’язана з сьогоденням, тому що частина наших регіонів на сході, на півдні України знову окупована. Ну і, вочевидь, той негативний досвід тоталітарної держави дотепер є для нас актуальним.

Відправною точкою чи відправною платформою для нашої розмови є дві величезні за обсягом і я переконаний, що видатні за змістом книжки, які вийшли буквально нещодавно. Це книжка Володимира В’ятровича «Генерал Кук. Біографія покоління УПА» і книжка пані Марії Матіос «Жінці можна довіряти». Перша має понад дев’ятсот сторінок, друга понад шістсот. Це надзвичайний матеріал, який збирався впродовж кількох років. І відповідно, це не тільки обсяг, але це і неймовірний зміст», – зазначив Сергій Стуканов.

Найменш відомі сторінки біографії Василя Кука та відкриття архівів КГБ

Перше запитання модератор адресував Володимиру В’ятровичу, аби поговорити про 1960-80-ті роки на прикладі біографії Василя Кука:

«Це, до останнього часу, був найменш розвіданий, найменш відомий період його життя, тому що ми більше знаємо про те, чим він займався перед Другою світовою війною, під час Другої світової війни, але дуже мало знаємо про його життя вже після ув’язнення в радянській в’язниці. І тому для нас важливо в кількох словах нагадати основні риси біографії Василя Кука. Ким була ця людина, який її внесок в визвольну боротьбу українців у двадцятому сторіччі?»

Як зауважив автор книги «Генерал Кук. Біографія покоління УПА», Василь Кук, безперечно, одна з ключових постатей в українському національному русі в двадцятому столітті. Він людина, яка була безпосередньо причетна до створення та розгортання Організації українських націоналістів:

«Говорячи сучасними термінами, це, напевно, технічно CEO ОУН, тобто людина, яка була безпосередньо як вищий менеджер, відповідальна за створення і розгортання структури, мережі, відповідальна за те, щоб ця мережа працювала. Саме тому він був, напевно, третім в ієрархії ОУН в проводі Степана Бандери, був організаційним референтом. Очевидно, вищим був тільки провідник Степан Бандера і його заступники. Він безпосередньо був причетний до розгортання діяльності ОУН поза межами Західної України в роки Другої світової війни, коли ОУН пробувала себе як загальнонаціональний рух, і навіть сам особисто очолював підпілля організації на Південному Сході з центром в колишньому Дніпропетровську, воно охоплювало і Крим, і Одеську, Миколаївську, Херсонську області. Так само він згодом активно долучився до розгортання Української повстанської армії, був командиром УПА Південь, потім був заступником головного командира Романа Шухевича, а відтак, після загибелі Романа Шухевича і його наступником. Його біографія більш-менш описана. Принаймні дослідник, який займається цією темою, може назвати кілька робіт, які були присвячені Василю Куку. Але особливість цих робіт якраз і полягала в тому, що більшість з них закінчується 1954 роком. Власне, в 1954 році в результаті спецоперації КГБ його вдалося захопити в полон. Йому, на той момент, сорок один рік. На той момент, він 17 років провів у підпіллі. Але попри те, що дуже багато авторів закінчували на цьому біографію Василя Кука, на цьому його життя не закінчилося. Насправді більше половини його життя припадає якраз на цей період від 1954 до 2007 року, коли він помер. Тому, власне, я вирішив деталізовано розповісти і про цей період 1950-60-70-их років. Тим паче, що мені здається, що якраз цей період, про який ми будемо говорити в нашій розмові з пані Марією, 1970-ті роки, мало знаний в українському суспільстві. Ми вже трохи знаємо про шістдесятників, про Василя Стуса більше знаємо, зокрема завдяки роботам Радомира Мокрика. Але та атмосфера, в якій існували українці у сімдесяті роки, вона залишається невідомою. Вона насправді дуже і дуже важлива для розуміння української історії і, на жаль, українського сьогодення на окупованих територіях, тому що вони проходять цю історію.

Тому у нас з пані Марією виникла ідея поєднати обговорення цих двох книжок, тому що мені здається, що пані Марія в своїй книжці «Жінці можна довіряти» блискуче передала цю тягучу, страшну атмосферу сімдесятих-вісімдесятих років, повного контролю КГБ. Я в своїй книжці це розповідаю на прикладі конкретної особи, яка жила тоді і намагалася тоді зламати Василя Кука. І саме таким чином, мені здається, і з художньої точки зору, і з точки зору документальної є можливість відобразити цей важливий період історії. Ще одне, що єднає наші книжки, це зав’язка до книжки пані Марії. Йдеться про ухвалення закону про відкриття архівів КГБ. Я безпосередньо був причетний до творення цього закону, написання. Пані Марія була одна з тих народних обранців, які голосували за цей закон. І це якраз є початком історії, яка лягла в основу її книжки «Жінці можна довіряти». Але саме завдяки цим відкритим архівам і стало можливим для мене особисто відкриття повної історії Василя Кука, всього того, що стосувалося Василя Кука в шістдесяті, сімдесяті, вісімдесяті роки. Тому що якраз невідомість цієї частини його історії залишала можливість постійно спекулювати, що, а чому він залишився живим? А невідомо, чи він когось зрадив? А він, напевно, пішов на співпрацю і так далі. Тут після відкриття цих архівів ми нарешті добралися і саме мовою документів КГБ змогли відкрити ці невідомі сторінки його біографії».

Сергій Стуканов зізнався, що для нього, як для вихідця з Донеччини, теж було вкрай цінно довідатися, що Василь Кук справді був соборником. Ця людина організовувала похідні групи ОУН на східні і південні терени України, коли стала можливість туди проникати, відповідно доносити ідеї, також він очолював УПА Південь:

«Ми знаємо, що 30 червня 1941-го року у Львові проголосили Акт відновлення незалежності України. А у них була ідея повторити це проголошення і в Києві. І саме Василь Кук теж прямував із похідною групою в столицю України. Там їх затримали німці і потім вдалося втекти і продовжувати боротьбу».

Лист від колишнього сексота та історія студентки, якою зацікавилися в КГБ: як виникла книга «Жінці можна довіряти»

Модератор розповів, що є давнім шанувальником творчості Марії Матіос та ніколи не забуде, з яким успіхом вистава за її романом «Нація» проходила в Донецьку:

«Я переконаний, що це обов’язково повториться. Будуть ваші твори з приголомшливим успіхом знову лунати на сценах Донецька. Якщо про книжку «Жінці можна довіряти», то ми сьогодні говоримо для того, щоб підкреслити, що це історія, яка тягла і вона дуже сильно пов’язана із сьогоденням. Якщо подивитися на зміст вашої книжки, то там теж можна побачити, що в хорошому сенсі ваша оповідь стрибає від десятиріччя до десятиріччя. Тобто там можна побачити події у Львові, в Києві вже нашої доби 2012-15-17 роки. Основна частина присвячена подіям в Чернівцях, Чернівецькій області, кінець сімдесятих-вісімдесяті роки. Ви, пані Марія, якраз теж в цей час мешкали у Чернівецькій області. Закінчили у 1982-му Чернівецький національний університет, українську філологію. Тобто ви пам’ятаєте, безпосередньо, напевно, ту атмосферу. Загалом, яка ключова саме для нашої аудиторії, ключова ідея, який ключовий предмет вашої книжки?»

Марія Матіос розповіла, що Володимир В’ятрович став одним із призвідників того, що ця книжка почала писатися, ще задовго до того, коли був ухвалений закон про відкриття архівів КГБ.

«Тут прозвучало, що я маю певний сумний досвід перебування в нашому парламенті. Але ті два парламенти були значно кращі, ніж теперішній. Перший лист, який прийшов до мене як до народного депутата, це був лист зі Львова. І цей лист був від конкретної людини з іменем, прізвищем, домашньою адресою. Це був лист-звернення до мене, швидше як до письменника, а згодом уже як і депутата з проханням про те, щоб зробити все можливе, щоби закон про відкриття архівів спецслужб не був ухвалений. Тоді про закон ще не йшлося. Це був 2012 рік, у часи Януковича. Володимир В’ятрович на Українському радіо в якійсь передачі сказав, що є суспільна думка, є бажання громадян і політиків про те, що архіви КГБ треба відкрити. І ось цей чоловік зі Львова, послухавши цю передачу, написав мені отакенного листа, прохання переконати своїх колег і самій не голосувати за цей закон, бо, він написав, «я один із тих агентів КГБ, якого хочуть розшифрувати, легалізувати». Про це все є в книзі. Це був лист, сповнений відчаю, безнадії і дуже конкретних подій. Якби я його опублікувала або навіть навела цілком у книзі, а я його навела, але не під його іменем, змінивши його персональні дані, його у Львові розшифрували б точно. Там така історія його приватна, що я її не наважилася в книзі передати всю, бо через її розкриття у Львові його дуже легко можна було знайти. Я, як письменник, вже зараз кажу, що ця історія неймовірна, але я ніколи не наважуся при здоровому умі тепер оприлюднити всю історію через те, що вона впізнавана. Там є діти, внуки, правнуки. Я ніколи своєю книжкою нікому не хочу зробити зла. Так що Ви один із призвідників до написання цієї книги.

Другою спонукою чи, властиво, першою спонукою до написання цієї книги була моя приватна історія. Це автобіографічне, не вигадане. Я не люблю літання в хмарах. Я люблю або писати про те, що знаю сама або сама пережила. Була історія з 1979 року після смерті Володимира Івасюка. Я навчалася в Чернівецькому університеті з 1977 по 1982 рік. Недовгий проміжок часу, в 1977-78 роках я жила в помешканні Івасюків у Чернівцях на тодішній вулиці Маяковського, зараз Івасюка. Ми навчалися в одній групі разом із його молодшою сестрою Оксаною. Я була одна із трьох студентів Чернівецького університету, які були на похороні Володимира Івасюка у Львові на Личакові 22 травня 1979 року. І з того часу почалася історія, ще одна, власне, перша, яка мене і привела до цієї книги. Вперше про свої проблеми із тогочасними КГБ я свого часу оприлюднила в книзі «Вирвані сторінки з автобіографії», це 2010 рік. А подальша більша, ширша ця історія лягла в основу тих розділів, де йдеться про мого викладача Михайла Григоровича. У цій книзі вони, родина Івасюків, проходять як Панасюки. І Михайло Григорович, батько Володі, був моїм викладачем і керівником літературної студії в університеті. У його щоденнику є такі слова, що вчора до Оксанки приходила Марійка Матіос, приносила вірші, може з неї щось вийде. Це зараз зберігається в Музеї Івасюка в Чернівцях. Ну як можна було не поїхати на похорон, коли ми з Оксаною в одній групі навчалися? Це була трагедія неймовірна. І почалося зацікавлення хлопців, «шевченкознавців», у Чернівцях їх так називали, бо тодішнє управління КГБ, ну, власне, як і сьогодні СБУ, розташоване на вулиці Шевченка, 1. Оці «шевченкознавці» зацікавилися студенткою другого курсу. Більшого маразму, ніж тодішні сімдесяті роки, з боку держави, з боку її репресивних органів до громадян, напевно, важко знайти. Так, це не тридцяті роки, але маразм зашкалював», – розповіла письменниця.

Арешт Василя Кука: чи вдалося тоталітарній державі використати його для боротьби з українським націоналізмом

Повертаючись до постаті Василя Кука, модератор запитав автора книги «Генерал Кук. Біографія покоління УПА», як діяли спецслужби щодо генерала протягом періоду, коли той був ув’язнений:

«Буквально десять днів тому я мав нагоду модерувати ще одну прикметну книжку американського психіатра. Вона називається «Маніпуляція свідомістю». Він там теж детально описує, як совєтські та китайські спецслужби працювали із в’язнями, працювали із полоненими. Для них було важливо, щоби ці полонені направду були навернені в їхню ідеологію, щоби вони відрікалися від своїх переконань, щоби вони там писали листи. Щось подібне ми бачимо і в історії з Василем Куком. Вони перегукуються, тому що в 1954 році його затримали, шість років тримали під слідством в ув’язненні, прагнули отримати від нього не тільки оперативні дані, але так само хотіли і використати його в боротьбі з українським буржуазним націоналізмом за кордоном. Ну, і зрештою домоглися, що Василь Кук написав листа до українців за кордоном, до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського і інших діячів на еміграції. Ну і потім його випустили. Пане Володимире, як діяли спецслужби впродовж цих шести років, коли був Кук ув’язнений? І потім, як би ви періодизували, на які ключові періоди ви б поділили уже його життя в Києві? Він жив на Дарниці, йому там виділили квартиру, це вже був Хрущов, потім Брежнєв, ну і потім уже перебудова».

Як пояснив Володимир В’ятрович, кагебісти, які захопили живим в руки останнього командира Української повстанської армії, не готові були до того, що робити з ним далі. Він потрапив до них в руки через зраду. На жаль, його колишній зв’язковий скористався тим, що він заснув, його зв’язали і викликали кагебістів:

«Але кагебісти виявилися неготовими, що робити далі з ним. Чому? Тому що це, крім всього іншого, дуже цікавий час, коли він потрапляє в руки КГБ. 1954 рік — це рік після смерті Сталіна. Це кілька місяців після того, коли наступник Сталіна Лаврентій Берія, який перелякав своїх соратників, теж був усунутий від влади і розстріляний. Це час, коли до влади приходить поступово Хрущов, не тому, що він був розумним, а тому що його вважали найменш небезпечним для всіх інших лідерів, як результат, він став компромісом. Це час, коли відбувалися вже великі масштабні повстання в самому серці Совєтської імперії, в ГУЛАГу – Норильське повстання, Кенгірське повстання, згодом, 1956 рік, це повстання в Будапешті в Угорщині. І саме в цей час, коли систему лихоманить, коли система по суті стоїть перед викликом, чи вона вистоїть, чи вона розвалиться, в руках у них опиняється головний командир Української повстанської армії, і вони не знають, що робити з ним.

Перша версія була, давайте скористаємося ним для якихось розвідувальних ігор з Заходом, тому що вони знали, що західні спецслужби підтримують Організацію українських націоналістів, імміграційні її частини. Але дуже швидко це відклали в бік, тому що щодо всіх листів, які готувалися ніби від імені Василя Кука, які погоджували з ним для оперативної гри, вони підозрювали, що Василь Кук може нам вкласти якусь інформацію, яка дозволить їх розкрити. І так шість років оцих спроб зіграти в якусь оперативну гру були відкладені і врешті в 1960 році дійшли до того, що «ми будемо використовувати його з пропагандистської точки зору». І власне, цей лист, який вийшов від імені Кука в 1960 році, звернення до ОУН за кордоном, розглядався як початок масштабної пропагандистської кампанії з дискредитації націоналізму. Вони на той момент в 1960 році вважали, що їм вдалося стартувати цю кампанію, але потім цікаво, це вже за словами самих документів в КГБ, в сімдесятих роках, ретроспективно аналізуючи той лист, який вийшов від імені Кука, вони зрозуміли, що навіть попри те, що був нібито повністю в них під контролем, йому вдалося в цей лист вкласти потрібні йому меседжі і недостатньо виразити те, що хотіли вони, тобто потрібне для них.

У 1960 році для Василя Кука було надзвичайно важливо повідомити своїх побратимів за кордоном, що продовження збройної боротьби в Україні, в умовах, у яких опинилася Україна, зараз неможливе. Відтак будь-які спроби продовження цієї збройної боротьби лише наражають на додаткові репресії і загибель. А я хочу наголосити, про це мало відомо, і я сподіваюсь, що колись про це буде окреме дослідження, принаймні до кінця п’ятдесятих років, я бачу останні документи це 1957-58 рік, знову-таки при співпраці з тими самими західними розвідками на захід України висилалися добровольці-українці для продовження збройної боротьби. Більшість з них гинула, частина потрапляла в полон, зокрема через те, що не було вже умов для продовження боротьби через ці масові репресії, через які пройшла західна Україна, а по-друге, через те, що куратором цієї роботи від британської розвідки був Кім Філбі, агент КГБ. Відповідно, оцей сигнал 1960 року про те, що продовження цієї боротьби є непотрібним і неможливим, насправді зупинив ці десанти. І тут ми маємо знову-таки матеріали від тих людей, які готували ці десанти, від Степана Ленкавського, який працював за кордоном, вони відчитали цей меседж. І от, власне, в сімдесяті роки, коли КГБ ретроспективно проводили аналіз цього листа, вони дійшли до висновку, що потрібний йому меседж він вклав. Натомість належного засудження націоналізму так і не відбулося. Належне засудження націоналізму, вони очікували від Кука, буде пізніше. Тому, власне, вони дозволяють йому вийти на волю, дають йому невеличку квартиру на Дарниці, дають йому можливість закінчити навчання на історичному факультеті, більш того, почати працювати в Центральному державному історичному архіві спочатку, а потім в Інституті історії, з тим, що він має написати велику роботу із засудження націоналізму. Він цього не робить. І це все відбувається на тлі ще розквіту шістдесятництва, культурного розквіту. Кук піддається цій хвилі, коли стає дуже модним повертати забуті імена української історії. І замість того, щоб писати про поганих націоналістів, засуджувати їх, він пише дуже серйозне дослідження про Артемія Веделя, забутого композитора кінця 18-го – початку 19-го століть. І довгий час йому це сходить з рук. Тобто, відбуваються якісь його зустрічі кураторами, які від нього щось вимагають, але він просто задурює їм голову, тролить їх відверто».

Сергій Стуканов зауважив, що читаючи книжку, дивувався, як Василеві Куку  вдавалося роками дійсно уникати, ухилятися від завдань КГБ:

«Вони хотіли, щоб він написав якісь статті чи навіть книжку, де би він розповів про історію ОУН, але уже з позиції, що, мовляв, я переосмислив, вони були злочинцями. Але він досліджує на історичному факультеті реформи Столипіна, потім оце цікавився Веделем і уникав, ухилявся від цього».

З слів Володимира В’ятровича, все це було можливо саме в атмосфері шістдесятих років, коли ще здавалося, що ця система є достатньо лібералізованою, бо вона дозволяла в принципі певному розквіту української культури. Але потім з приходом до влади Брежнєва у 1964 році система починає повертатися до такого сталінського формату:

«Можливо, не настільки масові були репресії, але вони не були такими масовими не тому, що влада не хотіла, а тому, що не було потреби. Вони прекрасно розуміли, що для них достатньо усунути найбільш активних, найбільш яскравих представників цього нового покоління для того, щоб нагадати суспільству, що може бути, якщо цей розквіт проснеться. Просто натякнути такими публічними репресіями проти кількох десятків, там, можливо, сотень людей, що тридцяті роки близькі. І це починається з 1964-65 років, перші арешти. У1967 році створюється спеціальне п’яте управління КГБ по боротьбі з ідеологічною диверсією, яке очолює Андропов, той, який потім очолить КГБ, а потім взагалі цю Совєтську імперію. У 1971 році розпочинається розгортання масштабної операції, спрямованої якраз проти дисидентів-шістдесятників, яка називається «Блок». Тобто кілька сотень людей, які проявили себе як найяскравіші діячі української культури шістдесятих років, стають об’єктами цієї операції. Про них збирається інформація, про них накопичується інформація для того, щоб почати репресії.

Треба розуміти, коли ми говоримо про сімдесяті роки, це пік форми КГБ, пік форми з точки зору технічного забезпечення. Вони вже мають можливості для тотальної прослушки. Кук живе в квартирі, яка напічкана жучками, і завдяки цьому ми маємо сьогодні можливість читати буквально якісь побутові розмови, тому що це все слухалося, потім це все розшифровувалося. Це пік форми, коли в них є можливість вже знімати навіть кінонагляд, таємні зйомки. Знову-таки є безліч таємних зйомок Василя Кука. Пік форми, коли вони навчилися працювати м’якою силою, тобто не безпосередньо залякувати, а через тих людей, яких вони вербували, які були сексотами, впливати на суспільство. І, власне, в такому піку форми КГБ на початку сімдесятих років, а точніше в січні 1972 року, розгортає розгром, по суті, шістдесятництва. За ґратами опиняються Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура, Калинці, фактично всі ті люди, які творили культуру шістдесятих років. І це робиться максимально публічно. За ґратами опиняється Іван Дзюба. І, власне, з Іваном Дзюбою пробують провести те, що не вдалося з Василем Куком. Іван Дзюба, на думку кегебістів, має стати публічним речником засудження неправильних кроків в бік націоналізму і от виходить стаття за підписом Івана Дзюби, де він нібито розкаюється в тих своїх кроках, і його звільняють з тюрми. Тобто це все мало призвести до повного знищення оцього культурно-національного відродження 60-их – початку 70-их років. І здавалося, це сталося. Тобто десь на середину сімдесятих років Україна завмерла. Застій, це якраз 1974-75 рік. Але раптом, знову ж таки абсолютно неочікувано, бо КГБівці були впевнені, що вони все контролюють, цей рух опозиційний набуває іншого виміру, правозахисного, тому що в 1976 році створюється Українська Гельсінська спілка, яка, апелюючи до тих угод, які підписав офіційно Совєтський Союз в Гельсінській угоді в 1975 році, вважає, що ми будемо боротися за права людей, вимагаючи дотримання совєтського законодавства. І це вже абсолютно такий, джіу-джітсу, скажімо так, українського руху, коли він використовує енергію совєтської системи, совєтської влади на користь боротьби проти цієї системи».

Життя студентки у лещатах страху: як поєднуються історія генерала Кука та роман «Жінці можна довіряти»

У 1970-их роках, як зауважив модератор, локалізується ключова історія роману Марії Матіос:

«Це Чернівці. Тобто, треба сказати, Чернівці — це, звичайно, порівняно з Києвом, зі Львовом, провінція, з одного боку. З іншого боку, це захід України. Тобто там почався досить сильний український рух. Але з іншого боку, це от той період міцного застою. Як ви це все пам’ятаєте? Як ви це описуєте в книжці? І ту затхлу атмосферу, так, про яку пан Володимир казав».

Марія Матіос розповіла, що писала післямову до книжки Володимира В’ятровича та подивована, захоплена тим обсягом роботи, який здійснив автор, укладаючи цю книжку. Дуже складно писати документальну річ про відому людину, про останнього головного очільника УПА:

«Це дуже відповідально і дуже тонка робота. Він з нею впорався. Так ось, на прикладі генерала Кука, Володимир доводить, якими методами працювало КГБ в той час із особами такого масштабу як останнього головнокомандувача УПА. І там історія неймовірна про те, як пресували родину, як синові не дозволяли захистити дисертацію.

Але бачите, репресії — це не конче засовувати пальці в двері чи застосовувати якісь інші фізичні тортури. Можна працювати отак мерзенно, як в сімдесяті роки працювало КГБ з тими, хто був неофітом, білим папером. Ось перед вами сидить та, яка була ідеалісткою в сімдесяті роки, відмінниця. Я не була дисиденткою, я нічого не знала про «український буржуазний націоналізм». Я нічого не знала про дисидентів, про УПА. Я виросла в дуже такій правильній родині, де моя бабуся казала, якщо щось я розпитувала: «За не знаю не б’ють і не карають». Повний білий лист перед тобою. І ось ти вчишся в університеті, 1979 рік. Ти йдеш по вулиці Чернівців, тебе обступають з чотирьох боків чотири красиві, високі, кремезні хлопці і відкривають просто перед тобою двері. І тебе, як, хто пам’ятає фільм про Штірліца, отой професор Плейшнер, якого отуди в будинок заштовхують. Мене так заштовхали у вестибюль готелю і влаштовують перехресний допит четверо, а ти мала метр п’ятдесят п’ять з кашкетом. Ти не розумієш, що з тебе хочуть. Чого? Іде допит. Питання такого плану: «Чому Ви, коли всі дівчата в університеті ходять у песцевих шапках, ходите в канадській хустці?» Далі питають: «Ви обурювалися, що лекції з філософії читаються російською мовою, вас не влаштовує російська мова? А вчора здавала ваша група кров для донорства. Ви проти радянської влади, бо ви не здавали кров?». І те, що там лікарі не дозволили і таке інше, це не має значення. «А чому ви розпускали плітки в університетському гуртожитку, що Володимир Івасюк не самогубство здійснив, а його вбило КГБ?» І ти починаєш, і ти виходиш звідти. Вони від тебе нічого не хочуть. Вони тебе не змушують підписувати нічого. Вони тебе лякають, вони тебе шантажують знаннями. Або там: «Де ви поділися вчора після 23:30? От ви були у тролейбусі на такій-то вулиці і ви раптом зникли». І ти розумієш, що ти під моніторингом, що ти під ковпаком. Ти не знаєш, що вони можуть з тобою зробити. Тобі страшно. І так триває час від часу.

Все полягало у цьому питанні: «Чому Ви були на похороні Івасюка?» В той час, коли жодна газета в Україні не дала некролог, в той час, коли мало хто тоді приїхав туди. Я дуже добре це все пам’ятаю. Тобто, тебе брали в такі лещата, які повинні були оповити тебе страхом. І ось, хто як зміг впоратися з тим страхом, я досліджую у цій книзі. Там десь 50 % відсотків, половина, автобіографічні дані, а друга половина про одного із тих, саме про того, який написав листа мені, бо я з ним зустрілася згодом. Так, я зустрілася з цим чоловіком, який став сексотом, став агентом КГБ. Так, він нікого не вбив. Всю цю історію його життя я тут дуже так ретельно досліджую, так, як я її розумію. Він нікого не вбив, не зарізав. Але те, що робила його руками тодішня спецслужба і чим воно обернулося аж до сьогоднішніх днів, бо тут закінчується 2018 роком ця вся історія? І як воно рикошетить на родині, на дітях, на онуках і таке інше. Хто прочитає, матиме бажання, він зрозуміє. Я точно знаю, що про це не наважувався ніхто в українській літературі писати, досліджувати цю тему сексотства, бо це дуже дражлива тема, дуже вона така, знаєте, як той холодець, отака пливка, і нема бажання занурюватися в те, що є дуже неприємним, загрозливим. Але про це треба говорити, про це треба писати. Це фурункул, який розрізати треба, щоб він не заражав організм цілковито. Бо ото все, що було в сімдесяті роки і вісімдесяті, воно зрикошетило тепер. І дуже багато я можу на прикладах іншим разом засвідчити, як сексотство батьків, дідів, відбилося на внуках. І тепер, коли ми чуємо, що хтось здає наші позиції, хтось там не тільки за гроші, не тільки за обіцяні гроші, люди свідомі дорослі беруть в цьому участь, бо вони теж, очевидно, багато хто з них на отакому гачку з тодішнього часу».

Як українці залишалися вільними навіть під тиском КГБ та чому варто знати таємниці минулого

Насамкінець модератор запитав учасників дискусії, як українці, живучи під тим тиском, психологічним передусім, який дуже яскраво змалювала пані Марія, залишалися вільними, як залишалися собою:

«Ну і друге, чому оці книжки потрібно прочитати нам сьогодні? Чому вони для нас є важливими сьогодні?»

Володимир В’ятрович зауважив, що для кожного з тих, хто переживали ці важкі часи, було дуже важливо відчувати в собі всередині певні якісь цінності, фундамент, заради чого це все робилося. В Кукові це було весь час відчутно. Тобто, попри те, що він переживав, він розумів, для чого він це робить. Він розумів, чому він своє життя пожертвував саме ради того. Для нього ця цінність свободи, цінність боротьби за українську державу, залишалася абсолютно постійною. І це дозволяло триматися.

«Я думаю, що для когось це була теж особиста свобода, для когось це була творча свобода, для когось щось інше. Але важливо, що люди мали в собі, зберігали оцей вогник і намагалися знайти інших, які теж мають цей вогник. І попри те, що це було небезпечно насправді шукати таких людей, спілкуватися з такими людьми, з іншого боку, це їх посилювало. Василь Кук пів року працював з Василем Стусом. Це дивовижна історія, яка, до речі, говорить, що наші уявлення про те, що КГБ – це хлопці, які ніколи не помилялися, дуже перебільшені. Вони теж факапили по повній. Тому що, уявіть собі, що в 1965 році в Центральний державний історичний архів, де вже працював давній антисовєтчик Василь Кук, відправляють на виправні роботи, по суті, після звільнення з аспірантури, після цієї акції протесту в театрі «Україна» молодого антисовєтчика Василя Стуса, і вони разом пів року працюють. Аж через пів року кагебісти зрозуміли, наскільки вони налажали і швиденько розвели їх і звільнили обох. Ця історія про сімдесяті-вісімдесяті роки, це історія про те, як ті люди, які могли в собі щось зберегти, ще посилювали один одного, знаходили один одного. І ці навіть розмови на кухні, ці якісь колядки тишком-нишком, вони дозволяли їм триматися. Це історія про те, що ця система програла саме тому, що вона була впевнена, що вона навічно. От дуже проста відповідь на питання, яке постійно звучало ще при житті Василя Кука і яке, до речі, звучить досі. Після видання цієї книги я дуже часто чую: «А чого ж його не розстріляли?» Та тому, що вони були впевнені, що вони навічно. Їм не треба було розстрілювати Кука, робити з нього ще одного героя. Нащо його розстрілювати, якщо він знає і вони знають, що він під повним їхнім наглядом. Те, що казала пані Марія, оце їхній метод сімдесятих-вісімдесятих років. Не ламати, не калічити, хоча, якщо треба було, ламали і калічили, але часом достатньо було, щоб ти відчував, що ти під повним контролем. Вони все про тебе знають, вони тебе чують. І це, на жаль, деяких людей доводило до божевілля. На жаль, це декого доводило до самогубства. Це теж така вишукана репресія, яку важко зрозуміти.

Насправді одна з проблем України те, що Україна так довго народжувалася, незалежна Україна з Української Радянської Соціалістичної Республіки так довго навіть після 1991 року, це те, що ми так і не розквиталися з цим минулим. Оце відкриття архівів КГБ, а потім люстрація, яка позбавила можливості людей, які співпрацювали з комуністичною службою, займати державні посади, яка пройшла в більшості посткомуністичних країн ще на початку дев’яностих років, вона дала їм можливість рвонути вперед. Ми натомість втратили колосальну кількість часу. Ще на початку двотисячних років тодішній спікер парламенту Володимир Литвин на пряме запитання, що ви були сексотом, який співпрацював з КГБ, сказав: «Ну так і був. І що?» І насправді нічого. Це не заважало йому потім ще переобиратися, залишатися політиком. І це пояснює, між іншим, і його ретельне просування Харківських угод. Все це дуже пов’язано. Але на той момент суспільство українське не вважало, що це проблема. Зараз ми розуміємо, що це проблема, що це щось, що ніколи не повинно повторитися», – зазначив він.

Підсумовуючи, Марія Матіос наголосила, що, будуючи нову Україну, ми мусимо знати українське минуле:

«Ми не можемо бути анальфабетами – «з нас починається історія, з нас починається література». Ми маємо знати, що за плечима. Минулого року на Форумі видавців у Львові в мене була велика презентація цієї книги. В Палаці Потоцьких, великий зал, сімсот місць, зал повний, а в мене немає голосу. Пропав голос. Але ж презентація йде. Люди прийшли, треба щось робити. І я тоді через модератора звернулася до залу: «Підніміть руку, хто прочитав книгу». Дуже багато людей прочитали вже книгу. І я попросила висловитися про свої враження про книгу, про те, чи це потрібно, і таке інше. І я вам скажу, після такої публічної рецензії, люди вставали, називали прізвище, називали місце народження. Вони розповідали свої історії, отакі ж, про які є в моїй книзі, про історії своїх батьків. Після цієї книги, кажуть, нам стала зрозуміла поведінка наших батьків. І так далі, і так далі. Резюме було таке: про це треба говорити. Не можна казати, що не на часі. Якщо ми не знатимемо того, що було і як це робилося, ми не зможемо йти далі будувати щось людське, притомне і совісне. Не всі можуть наважитися на те, щоб відкрити свої таємниці. Для того є письменники, щоб говорити за тих, хто довіряє їм свої історії, розповісти їх читачам. Ми з Володимиром цим і займаємося».

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас