«Завжди був за справедливість»: чому вдова загиблого військового з Волині хоче, аби йому присвоїли звання «Герой України»

Більше на війні, ніж вдома, проводив Ігор Столярук, житель Гіркої Полонки. Він ще в 2014 році пішов захищати Україну, залишивши вдома вагітну дружину. Перед повномасштабним вторгненням у волинянина закінчився якраз річний контракт і він повернувся додому. Та не зміг надовго залишатися – знову пішов. Цей раз вже востаннє.

Тепер його дружина залишилася одна з сином-другокласником Артемом. Вона просить присвоїти чоловіку почесне звання «Герой України». Та не може зібрати навіть підписи до петиції. Про те, яким був її чоловік, який віддав за Україну життя, для інтернет-видання «Волинь Online» розповіла Анжела Столярук.

«Навіть, щоб розписатися брали довідку»: Ігор Столярук воював з 2014 року

Ігор Столярук пішов на війну ще у 2014 році, відразу після Майдану:

«Сказав, що повістка, але насправді, він сам пішов. Я була вагітна. Мене на збереження поклав і сам поїхав. У них тоді там нічого не було, ні взутися, ні вдягнутися, ні їсти. Ми (ред. – дружини) по черзі великі сумки їсти хлопцям відправляли. Але тоді ніхто не питав, чи є в них там щось, стосувалося лише сімей», – розповідає Анжела Столярук.

З того часу Ігор Столярук так і жив всі ці роки – приїжджав на короткий час додому і їхав знову.

«Він побачив, що це його, що він дійсно з тим всім справляється, воно йому подобалося. Він такий довольний більш був, що хлопців він навчить, що вони там слухають його, і живі всі, головне, вони поїхали разом і разом приїхали. Така в нього була тяга до до зброї, він все навіть в міліметрах знав, навіть, як куля летіла і за скільки пролетить», – каже дружина загиблого бійця.

Вона розказує, що мало бачила свого чоловіка:

«Ми з ним десять років знайомі. Він їздив на заробітки. Трохи жили, почалася війна. Через війну не могли навіть розписатися.  Я ще мусила бігати брати довідку, щоб командир його відпустив. Вже Артем був маленький, було десь рік йому. Відпустили тоді його на три чи чотири дні, щоб тільки на розпис і все. Ми з ним просто пішли в РАЦС, ніяких весіль у нас не було, просто розписалися. І так ото ми нічого особливо і не побачили».

Дружина наголошує, що в наших воїнів дуже травмується психіка:

«Бувало всяке, я почала вже просто розуміти і йому стала як психологом, підтримувала його. Перші три місяці взагалі було важко, щоб він адаптувався. Я вже старалася, щоб він до сім’ї, до дому привикав. Він каже «Я став людей бачити як душу, її очі, я по очам її бачу, яка людина і що думає». Як він побачив це все, то вже світогляд, це все перевернулося».

Жінка наголошує, що бійці психологічно наче постійно одягнені у військову форму:

«Перший час він тільки про війну говорить. Так, як для нас незвично, бо було дуже важко вічно чути про війну. Я вже старалася, щоб він не дивився ні відео про війну, ні телевізора, тільки суто таке більше домашнє. Я старалася його не випитувати, не нагадувати тієї війни, того всього, щоб він вже не згадував, щоб йому не було важко, щоб він звикав. Але я бачила, як йому важко. Вони ходять в тій формі (ред. – переносне значення) і у них в думках тільки все це.

Я от дивлюся хлопців скільки багато поранених. І якщо не буде їм підтримки, то це буде страшно. Просто, я вже ці всі ситуації знаю. І коли його не будуть розуміти вдома, то буде ще гірше, як війна».

За кордон Анжела Столярук вирішила з самого початку не переїжджати:

«Поки тут не стріляють. Я зразу сказала, що не буду. А чого я маю тікати? Що буде, то буде. І добре, що нікуди не поїхали –  як чоловік їздив, я йому так само і їсти робила, і дома побув, і сім’ю побачив. А куди їхати? Ти там ніхто. От перші дні, я чоловіка питаю «Як ти думаєш, чи будуть стріляти сюди?». А він до мене каже «Я думаю, вони стріляти не будуть, приїхати сюди танками вони теж не приїдуть, бо там у нас болота. Єдине, як геть там порозлуплують все, то можуть пару мін скинути, але я сумніваюся, що сюди на Волинь, бо у нас тут нічого такого немає». Чогось як він мені говорив, що нічого не буде, так і є надія, що тут нічого не буде».

Після війни Ігор Столярук мріяв виготовляти меблі власноруч

У Ігоря Столярука було хобі – йому подобалося виготовляти вироби з дерева.

«Він колись розказував, що робив на пилорамі. Казав «Я би дуже мріяв купити собі станки і робити меблі вдома. Ні від кого не залежати. Бо я не можу на когось робити, я би хотів собі сам». Йому подобалося дуже дерево.

А займався він ремонтами. І їздив на заробітки на ту росію. Він мусив туди їхати, бо тут не бачив виходу заробляти. І він їздив по ремонтах, йому воно не подобалося, але виходило, то й робив. А так йому дуже подобалося дерево, ліс. І він мріяв, що закінчиться війна і собі купить ті станки і буде робити вдома меблі», – розповідає пані Анжела.

20 лютого приїхав додому після річного контракту і знову довелося йти

Анжела Столярук розповідає, що чоловік 20 лютого 2022 року приїхав додому після річного контракту у 128-ій окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді:

«З запаленням приїхав. Побув трохи і каже «Я йду в 14-ту (ред. – 14-та окрема механізована бригада імені князя Романа Великого), всі йдуть хлопці, а я що буду сидіти?». Хоча цього разу він взагалі не хотів йти. Каже  «Рік не було вдома і тут знову, але я не буду сидіти». Йому так само хотілося відпочити, побути дома зі сім’єю, але він пішов. Йому у сільській раді й казали «Тобі повістки ще не буде, бо ти тільки прийшов». Хлопцям тим, що давно були, то давали повістки, а йому ні, бо щоб хоча б з півроку відпочив. Але він такий «Ну, що я буду чекати, я сам піду». Він поїхав з хлопцями у військкомат і там сам записався.

Але ще повезло, що три місяці він з частини їздив додому. Їздив на суботу-неділю, деколи бувало на три дні. Коли там навчання, він каже «Там такі навчання, що я не маю там, що робити, я знаю все, нащо воно мені. Хай вчаться ті, що не знають». То він так бувало, що обдурив, що в місті десь там є дівчина. Каже «Де ж буду розказувати, що я на Гірку Полонку з Володимира їжджу».

Вона розповідає, що в січні купили машину, про яку дуже мріяли і вона їх виручила:

«Він їздив туди і назад. Більшість він так старався після всіх навчань ввечері, коли вже відбій, він їде додому тихенько, щоб ніхто не знав, бо покарали б. Він вже знав всі процедури коли йому вийти, коли приїхати. І в 5 ранку виїжджав бігом, щоб до шикування. Вже непомітно, що його навіть не було. То це дуже добре, що ще три місяці він поїздив. Просто, побув хоч трошки дома».

Жінка каже, що Ігорю Столяруку навіть пропонували вищу посаду, але він не захотів:

«Ще відправки не було, їх підготовлювали. Його підучували ще на більшу посаду, щоб він був командир, вже нову зброю підучував, у нього у підпорядкуванні було більше людей. Тільки він не крепко хотів на вищу посаду, він казав «Я не хочу командувати хлопцями десь там з тилу, не бачивши ситуації, і потім бути винним, це ж відповідальність за кожне життя. Я хочу бути з хлопцями разом, воювати, берегти їх».

Було раз в 2019 році його поставили командиром повністю взводом, бо не було командира, який відповідав. Ігор був молодшим сержантом, а поставили на вищу посаду, на сержанта, який разом вже і документацією займався. Він каже «Я подивився і не хочу йти на вищі посади, щоб сидіти десь там здалеку. Я знаю, що я тут можу хлопців навчити, вберегти, почути ту кулю чи снаряд, який летить. Я сержант і мені хватає». Бо він все ідеально знав. Він хотів от саме з хлопцями жити разом, показувати, що і як. Були такі навіть випадки, хлопці не знали навіть як бліндажа напалити буржуйкою. Вчив навіть як їсти приготувати на тому вогні чи як митися, бо там зовсім інші умови.

Він був дуже совісний, справедливий, завжди переживав за хлопців, щоб не загинули, бачив по ситуації, як правильно зробити. Він завжди був за справедливість. Багато він бачив, він навіть мені розказував, що не закінчиться воно швидко. Це був 2020 рік і він казав, що так просто не закінчиться. І ще в 2022 році казав, що ті хлопці, що пішли в тероборону, що вони не будуть сидіти завжди, з часом все одно заберуть їх. І і так, їх зараз починають забирати».

На фронт вирушив після Дня Батька

Ігор Столярук поїхав на фронт після Дня Батька (ред. – День Батька у 2022 році відзначали 19 червня). На фронті, на жаль, не пробув навіть двох місяців.

«Він якраз на День батька побув, і в понеділок раненько він поїхав. Він не знав, куди відправляють. І наскільки він сильний в тому був, що, просто, аж не вірилося, що людини за 1,5 місяця не стало…», – зі сльозами згадує дружина.

Вона каже, що Ігор щодня старався телефонувати:

«Він казав «Я кожен раз іду і я думаю, що я не вернуся». Казав, що там страшно. Це Донеччина, по Бахмутській трасі. Їх кидали в одне село, в друге, але повністю Бахмутську трасу він обороняв. До Соледара і назад їх так водили вздовж туди-назад протягом тих всіх днів. Чуть відвели, вони відпочили, потім по групках розкидають по 5 людей, і вони тримають позиції вже на тих передках. Казав, що дуже близько були ті (ред. – росіяни). І вони просто на них ідуть. Багато вони відбили. Він каже «Я от йду, бачу цю всю ситуацію, що ми там нічого не зробимо. Вони стріляють з танків, з артилерії, фосфорні, а ми з автоматами». Там же у наших у липні наступ начався і він якраз в це попав. Зараз чуть вже хоч щось дають (ред. – зброю), а він якраз в ці початки і попав. Його зразу у той Бахмут».

Ігор Столярук вже там був під час АТО, то ж йому місцевість була знайома.

«Але як він побачив, як там стріляють, казав, що ті роки це, просто, не порівняти. «Чи ми вернемося, я не знаю». Там у них з перших днів страшні контузії були, страшні болі голови, нудота. Це, просто, жахливо. Бо снаряди постійно біля них зривалися. Відправили на тиждень покапатися. Не в лікарню, там школа якась така була і той тиждень, коли вони були відведені, підліковували їх. Вони там два дні відпочивають, на третій кидають на позицію. Його кидали в найгірше, бо знали, що він там все знає і він там вистоїть 100 %. І змучені вони і спека була жахлива», – розповідає дружина загиблого бійця.

Вона каже, що Ігор ніколи не був позаду:

«Влупив по них танк, я так зрозуміла… Він завжди казав «Я не буду ніколи ззаду, якщо то я хлопців прикрию». Ну, бо це в нього вже там неодноразово було. Теж було летів снаряд в 2019 році, він приїхав з ребрами поламаними. Але він мені не признавався, чого болить. «У лікарню я не піду, бо мене зараз зроблять інвалідом, а я не хочу». І він лежав вдома і ребра ті зросталися, йому боліло страшно, пив знеболювальні. Десь за місяць-півтора йому перестало боліти, бо вже позросталося, не було навантаження. І голова була трохи побита. Каже «Я летів, хлопців пхав всіх у бліндаж і за ними останній залітав». І це теж було за тиждень, як закінчувався контракт, він мав їхати додому. Було всяке. Страхіття… Хто того не знає, то не розуміє».

Вдова Героя просить присвоїти йому звання: збирають підписи до петиції

Анжела Столярук створила петицію та збирає підписи на її підтримку – у петиції вона просить присвоїти Ігорю Столяруку почесне звання «Герой України» (посмертно). Але потрібні 25 тисяч підписів їй ніяк не вдається назбирати:

Я думала ми назбираємо, бо навіть, коли ми виїжджали з ним в Луцьку, я проводжала його тут на вокзалі, де не стань і до нього всі «Привіт». Всі його знають, бо ж так само один одному переказують, скільки ж з хлопцями служив, дружив, то ж то скільки часу. І я, просто, не розумію, чого так важко людям поставити цей підпис. Він дійсно на нього заслуговує. Він стільки свого життя, нервів, він всього туди потратив. Він так – півроку дома, півроку там, то рік там, 1,5 року там був. Ми його дуже мало бачили дома. Але якби не війна, було би зовсім все по-іншому. Життя по-іншому. Я подивлюся це дуже страшно, скільки поробив (ред. – путін) інвалідів, життя страшно поруйнував всім, сім’ї покалічені жахливо, питається за що? Взагалі ні за що».

Вона пояснює, що розсилає петицію по всіх соцмережах, однак це не дало результату:

«Образливо, що людям тяжко проголосувати. Це ж студентів скільки є і розумних, які знають по інтернету все, що хочеш, це для них не проблема, це одна секунда просто. Якщо взяти на велике місто, 25 тисяч – це небагато. Невже у нас в Луцьку стільки людей немає? А села ж так само. Я ж не тільки тут розкидаю, а й у львівські групи, рівненські, івано-франківські, житомирські, скрізь. Навіть от відео 30 тисяч переглядів, ну, невже не можна було проголосувати, то ж там петиція все приєднана. Я вже не знаю, що це таке, перегляди є, це, просто, люди дивляться і не голосують. Чи так людям важко чи завидно, не знаю, що. Це ж не гроші».

Вдова пояснює, чому вирішила подавати петицію:

У мене Ігор їхав і каже «Я без «Богдана Хмельницького» (ред. – орден) не вернуся». Але так, як я подивилася, немає такого, якщо брати на петицію. Є тільки Герой України. Я вже зважилася на це. Він дійсно заслуговує. Людина з 2014 року на самих нулях кожен раз була, у найгірших місцях, бо знали, що він скрізь витримає, вистоїть і звідти вигребе. Ще й вигрібався з дипломами тими».

Жінка пояснює, чому боєць так сильно хотів повернутися з цим орденом:

«Він у 44-ій бригаді (ред. –  44-та окрема артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола) був в 2014 році, їх теж там було шестеро хлопців. Їхня група найкраще працювала, все було ідеально. І після того року їхній командир, теж молодший сержант, заробив «Богдана Хмельницького» за їхні заслуги. Він якраз був на похороні, з фотографією йшов… Завжди спілкувалися дуже тісно, то він завжди казав, пішли зі мною відробляти «Богдана Хмельницького». І Ігор вже так каже «Я теж хочу, я вже сержант і дуже багато пройшов». І він саме цього року хотів прийти з «Богданом Хмельницьким». Але я вже не знаю, куди писати, що писати, куди звертатися».

Вона наголошує, аби тільки не забулися подвиги хлопців:

«У мене завжди чоловік казав «Побачиш, зараз особливо не буде, а коли закінчиться війна, тоді все може трохи почне цінитися». Але коли воно закінчиться. Аби воно не забулося. Ті хлопці, що дійсно старалися, стільки часу втрачали своє життя, здоров’я все, і тут накінець влупило взагалі повномасштабне і це не те, що страшно, це ще й обідно. Стільки хлопців просто так полягли, а зараз вже взагалі розтрощили нашу Україну і питається за що ви там стояли, стільки років, що ви там тримали? Нічого не тримали, бо одного прекрасного моменту там все розбомбили і там просто земля. І люди там лежать наші. Все. І не бачив стільки років ні сім’ї, нічого».

Анжела Столярук пояснює, що розуміє, що, якщо підписи і зберуть, то це петиція тільки піде на розгляд:

«Якби він там у мене був рік, я би такого не робила, не подавала. У нього дійсно є заслуги. Там є що дивитися, якщо вона буде на розгляді, і 44-та, і 128-ма і в 14-ій три рази був, це вже четвертий. Я в інтернеті знайшла, що Президент так само давав молодшому сержанту Героя, бо він його заслужив – зробив подвиг».

Загинув Ігор Столярук 7 серпня 2022 року під час бою поблизу села Яковлівка у Бахмутському районі:

«Там був один дуже тяжко поранений, один трошки, а Ігор загинув. А двоє були далі, у них – контузія сильна. Поранених позабирали. По них стріляли дуже крепко, то вони не могли забрати його. Його лишили і на другий день в 5 ранку тільки забрали. Бо потрапив в них снаряд в 5-ій вечора, в неділю. І в понеділок в 5 ранку його тільки витягли. І вже мені в 8 ранку написали дівчата, що є двохсоті. Я не знала, хто ще. Мені дівчата сказали. Бо ми створили групу, що якщо на випадок чого жінки перепишуться. І вони пишуть, що є двохсотий і трьохсоті. А мені як в душі тьохнуло, як ніколи. Я знала, що він пішов. Бо він казав «Я виходжу на позицію, але все нормально». Але справа у тому, що отой, що йшов з ним, до жінки подзвонив і попрощався з нею в суботу. А мені Ігор не подзвонив. Видно він вже знав, що звідти не вернеться і він просто не хотів мені нічого казати. У п’ятницю ввечері набрав. А в суботу вже – ні. Бо це в суботу вони виходили на позиції, і мали в суботу-неділю протримати позицію, і в понеділок раненько вони мали звідти повиходити. Так у них було завжди».

Боєць загинув відразу:

«В Ігоря була моментальна смерть. Я кажу, дякувати Богу, що він хоча б не мучився. І він завжди казав «Ти знаєш, я ніколи би не хотів вернутися інвалідом додому, а якщо вже так, то вже краще там, не мучитися».

Згодом хлопець, який витягнув тіло Ігоря Столярука, теж загинув на Харківщині, куди їх перекинули:

«Місяць тому загинув. Але справа в тому, що тіла ще досі не забрали, він там так і лежить. Родичам кажуть, що безвісти зниклий, що там росіяни наступили і вони його не можуть забрати. Але жінка, двоє дітей, і чекає неясно що, бо не знає, чи взагалі там тіло лишилося. Може, вже там танк десять раз проїхав по ньому чи ще щось. То ж ті росіяни ненормальні».

Іноді Ігор приходить до дружини у сни. Але не часто:

«Тільки тоді, коли є які проблеми чи ще щось, то він мені сниться. Перший час більш снився. Навіть говорив, щоб дивилася за сином. Бо перший час, поки дійшла до тями, документація все, то, просто, нічого не бачила. Йшла на роботу, відволікалася від цього всього отак, а зараз вже починаєш розуміти, звикати, що ти вже сама, ніхто до тебе не подзвонить. І вже звикаєш до цього».

Підтримати петицію про присвоєння почесного звання «Герой України» (посмертно) для молодшого сержанта Збройних сил України Ігоря Столярука можна за посиланням.

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас