22:47, 25 Червня 2021

За УПА та децентралізацію: чому українським націоналістам варто бути лібералами, а лібералам – патріотами

Як можна поєднувати непоєднуване, чому українці засуджують Сталіна, але прагнуть сильного лідера та ліберально-патріотичний екологізм як перспективна ідеологія для України: усе це обговорювали під час розмови за мотивами нової книги Миколи Рябчука.

Розмова за мотивами книжки Миколи Рябчука «Лексикон націоналіста та інші есеї» «Ліберальний націоналізм: поєднання непоєднуваного» відбулася у межах літературної програми X міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві.

Непоєднувані поняття чи вдалий концепт: що таке ліберальний націоналізм

Зі слів автора, спершу може здатися, що лібералізм та націоналізм – непоєднувані поняття.

«У «Маленькій драмі» Валер’яна Підмогильного є епізод, де професор запитує Марту, що вона читай. Та каже, що читає вірші про революцію і любов. Він страшенно дивується, як це можна поєднати – революцію та любов. Революція – це щось дуже колективістське, а любов – дуже особисте, приватне. Щось подібне і з націоналізмом та лібералізмом. Націоналізм – це щось дуже колективістське, загальне спільне що вимагає самопожертви і розчинення індивіда у колективі, а лібералізм навпаки зосереджується на людині, на дуже конкретному та персональному. Тому виникає дилема, чи можна поєднати ці дуже різні ідеологічні явища. Я не даю відповіді на це питання у своїй книжці, хоча торкаюся цієї проблеми у своїх статтях. Ця книжка – це збірка есеїстки і тут є спроба окреслити ці проблеми в есеїстичній формі, у формі дуже особистої розповіді, сповненої метафор та життєвих прикладів Я думаю, що складні ідеологічні концепти вдається таким чином перекласти простою, зрозумілою та доступною мовою. Тому ця книжка – тезаурус термінів і понять, якими ми живемо», – розповів Микола Рябчук.

Філософ та письменник Володимир Єрмоленко зауважив, що йому резонують багато ідей із цієї книжки, наприклад, те, що українці завжди виступають у ролі прохача, не звертаючи уваги на ситуації. Коли ми могли б бути суб’єктами і комусь допомагати. Українці часто думають про себе як про покинуту іншими націями світу націю, а насправді коли приходить біда до інших націй, відповідь українського суспільства та держави не на рівні (як приклад, він наводить ситуацію з Білоруссю).

«Ліберальний патріотизм мені здається дуже вдалим концептом. Яким був український національний рух, якщо поглянути на 20-те століття? Мені здається, що він був здебільшого лівим перші десятиліття, став здебільшого правим, коли у 1920-40-их роках вся Європа стала правішати, і з повоєнною Європою він дедалі більше ставав ліберальним. Характерним для мене орієнтиром є українські дисиденти, їхня література, гельсінський рух і так далі. Наприклад, український гельсінський рух – це поєднання ліберальної ідеї захисту індивідуальних прав і національної ідеї захисту спільноти. 19-те століття здебільшого було століттям боротьби за права спільнот. Можна говорити про класові спільноти – народження соціалізму, національні спільноти – народження націоналізму,  гендерні спільноти – народження руху за права жінок. 20-те століття, особливо повоєнне, стало століттям руху за права індивідів. 21-ше, століття, мені здається, є століттям боротьби за права природи, довкілля. У цьому сенсі людина перестає бути єдиним моральним суб’єктом», – зазначає він.

З його слів, український кейс полягає в тому, що ані тему 19-го століття (забезпечення прав спільнот), ані тему 20-го століття (забезпечення прав індивідів) ми не пройшли до кінця, і національний, і ліберальний проекти для нас не завершені, а екологічний проект ми тільки починаємо осмислювати, хоча в Україні трапилася найбільша екологічна катастрофа 20-го століття. Таким чином, природним гібридом українців, з його слів, є ліберально-патріотичний екологізм.

«Український патріот не може у сучасній ситуації не бути лібералом, тому що йде боротьба за ліберальні цінності, індивідуальні права порівняно з сусідніми тоталітарними країнами Росією і Білоруссю. Але український ліберал не може не бути патріотом і в комусь сенсі націоналістом, тому що коли зникне ця держава, ніяких ліберальних цінностей в цій географії не буде», – відзначив Володимир Єрмоленко.

Микола Рябчук погодився, що для українців актуальними лишаються лібералізм, націоналізм та екологізм і складно сказати, що є пріоритетним. Без вирішення дуже болісного для українців національного питання всі інші не мають сенсу. Тему ліберального націоналізму він свідомо не включав до книжки, тому що наукові тексти планує публікувати окремо. Водночас у книжці йдеться про досвід самоусвідомлення людини у світі, в Україні, щодо сусідів та щодо цінностей.

Сталін для інших, сильній лідер для себе та «русскомірні» риси українського націоналізму

Доктор політичних наук Володимир Кулик зауважив, що радий, що дожив до часів, коли слово «націоналізм» можна додати у назву книги як тизер і її активно купуватимуть. Це дуже важлива подія для України, де нещодавно цим словом лякали. 22 роки тому науковець видав невелику книжку «Український націоналізм у незалежній Україні» і його колега з найкращими намірами, аби книжку хоч хтось взяв до рук, радив вказати на першій сторінці, що йдеться не лише про радикальний націоналізм, а й про «хороший націоналізм». Нині лексиконом націоналіста є книга есеїв, присвячених ідентичності, мові, незалежності, тобто, націоналізм пояснюється через інші речі. Одне з важливих слів лексикону націоналіста – це слово амбівалентність. Іноді вона набуває яскравого навіть карикатурного вияву.

«Ми засуджуємо Сталіна, але хочемо сильного лідера, якого не обмежуватимуть закони, ось вона амбівалентність. Для себе українці хочуть сильного лідера, не називаючи його Сталіним, а Сталіна хочуть для клятих москалів. Ми хочемо націоналізму як свободи від Росії, як права не бути Росією. Водночас, елементи ідеологій багатьох націоналістів включають щось таке огидно-підозріло подібне на Росію, той самий «русскій мір»: гомофобію, гендерну нечутливість аж до патріархальності та обскурантизму, релігійну нетерпимість, популізм, бажання вірити пройдисвітам. Це теж частина нашого націоналізму. В цій різноманітності, неоднозначності та амбівалентності націоналізму ліберальний націоналізм є лише частиною. І наше завдання полягає в тому, щоб цю частину поширювати, посилювати, робити потужнішою та впливовішою, показувати шкоду націоналізму від гомофобії, релігійної нетерпимості та патріархальності. Варто показувати, що такий націоналізм, як зараз, буде нас відкидати від Європи в обійми Росії, з яких ми нібито хочемо вирватися. Електорально немає іншої ради як єднати усіх націоналістів докупи, так можна подолати і проросійські, і відверто олігархічні проекти.

Якщо говорити про громадянський активізм, то він переважно ліберальний. Те, чого ми хочемо, визначають здебільшого ліберальні націоналісти. І це дає поштовх в бік ліберального націоналізму. Коли ми боремося за українську мову з забезпеченням прав меншин, за очищення інформаційного простору від проросійських впливів без порушення свободи слова, за судову реформу, не накидаючи диктатури Президенту, за антикорупційну реформу, не боячись бути «соросятами і грантоїдами», всі ці речі, які і є ліберальним націоналізмом. Симбіоз ліберального націоналізму і національно чутливого лібералізму дає нам той вплив на суспільство, який нас рухає від Росії до Європи», – зазначив Володимир Кулик.

Підтримка УПА та євроінтеграції в Україні та «непомітний націоналізм» на заході

Володимир Кулик розповів, що у 2017 році результати соцопитування показали, що підтримка євроінтеграційних реформ корелює не лише з націоналізмом, а й з лібералізмом. Не тільки ті люди, які підтримують УПА і вважають Росію ворогом, підтримують ці реформи (що теж неочевидно – чому ті, хто підтримують УПА, підтримують і децентралізацію, а не навпаки централізацію?). Ті ж самі люди, які підтримують УПА, є прихильниками тези, що в українському суспільстві має бути місце для різноманітності, різних поглядів і способів життя. Це і є ліберальний націоналізм.

«Для багатьох західних дослідників це амбівалентність – якщо ти за УПА, як ти можеш бути за різноманітність? Вони думають, що це каша в голові українців, але ні, це не каша, це перетин двох настанов, який дає ту точку, в якій ми є і яку повинні розширювати до певної сфери, яка дозволить опанувати політичну агенду, а потім громадянську свідомість», – зауважив Володимир Кулик.

У книзі «Лексикон націоналіста та інші есеї», як розповів автор, є есей «Правий марш» про амбівалентність спадщини ОУН і УПА, яка цінна для нас насамперед не тоталітарною ідеологією і ксенофобією, характерними для того часу, а відданістю ідеалам, цінностям патріотизму, самопожертви. Цього справді часто не розуміють західні дослідники. Микола Рябчук згадує, що до війни у соцопитуваннях половина українців відповідала, що націоналізм – це ідеологія, яка виключає інших, провокує неприязнь, менше чверті вважали націоналізм позитивним явищем. А сьогодні цифри змінилися у протилежний бік – не менше половини українців вважають, що націоналізм нам потрібен, менше чверті каже, що це погано. Також він був здивований, коли у польському видавництві запропонували перекласти польською цю книгу, зауважуючи, що назва цілком нормальна. Отже, і в сусідніх країнах потрохи починають розуміти, що націоналізм для України важливий, в умовах війни це питання надзвичайно актуальне.

Членкиня українського PEN, видавчиня Оксана Форостина зазначила, що «Лексикон націоналіста та інші есеї» – прекрасна книжка для тих, хто тільки починає книги Рябчука, це «вишенька на торті», вона затягуватиме та спонукатиме читати його інші книжки.

З її слів, повсякчас потрібно нагадувати, що процеси націєтворення в Україні не завершені. Ті процеси, які відбувалися у більшості європейських націй у 19-му столітті, почасти на початку 20-го століття, часто із застосуванням насилля та примусу, які неприйнятні в сучасному світі, у нас не завершилися.

«Закордонні ліберали, відштовхуючи наші націоналістичні поривання, ніби кажуть нам «game over», ви не встигли до періоду, коли ми ухвалили декларацію прав людини. Ліберальний націоналізм – це наголошування цієї несправедливості. Не все ми встигли і не в усьому, що ми не встигли, можна нас звинувачувати», – говорить Оксана Форостина.

Письменник, видавець Павло Швед зауважив, що варто згадати, окрім поняття лібералізму поняття постколоніальності, де в лапки можна взяти частинку «пост», оскільки ми досі боремося з колоніальною спадковістю, що є в генетичному коді України. Якби цієї спадковості не було, ця книжка швидше за все називалася б «Лексикон українського ліберала», поняття національного не звучало б. Він нагадав, що є два поняття націоналізму, перше з яких – правий радикалізм, це поняття досі використовує російська пропаганда. У західних наукових колах є друге зовсім інше поняття націоналізму. У тих націй, які є «нормальними» націоналізм перетворився на банальний або непомітний націоналізм. Французи, німці, греки, поляки часто є націоналістами в широкому сенсі без того, щоб це усвідомлювати. В Україні часто можна зіткнутися з обмеженнями, коли хочеш виявити цей націоналізм (наприклад, йдеться про виконання гімну). На жаль, непомітний націоналізм не став звичним в Україні, щоб лишалося лише боротися за індивідуальні права.

«Націоналізм відрізняється від патріотизму тим, що націоналізм почувають інші, а патріотизм почуваємо ми всі», – зауважує Микола Рябчук.

Що далі: потреба депутінізації Росії та розпад союзу між консерватизмом і лібералізмом

Зі слів Миколи Рябчука, найкраще було б забути про існування Росії і щоб вона забула про наше існування. Суспільство там, з його слів, глибоко і патологічно хворе і ця хвороба невиліковна. В Росії, відповідно до опитувань, є 15-20 % адекватних людей. Однак те суспільство хворе так само, як і суспільство Німеччини 1930-их років. У Німеччині провели денацифікацію, а Росії потрібна депутінізація, а коли це трапиться, ніхто не знає. Україні потрібно будувати свою націю та ідентичність і не надто перейматися тим, що думають росіяни. Велика сильна Україна, яка відповідає критеріям вступу в ЄС та НАТО може прискорити процес депутінізації, колапсу Російської імперії та переосмислення росіян.

Проблему ліберального націоналізму активно обговорюють у західних фахових виданнях.

«Зрозуміти цю проблему важко тим, у кого «нічого не болить» – країнам стабільним, яких нічого не турбує крім проблеми мігрантів, яка там підживлює націоналізм, навіть у тих країнах, де його начебто немає. Тим, хто так, як ми, стикається з безпосередніми екзистенційними загрозами, очевидно, легше нас зрозуміти. Ми бачимо, як в Євросоюзі  нас значно краще розуміють ті країни, які мають безпосередній досвід з Російською імперією, ніж ті, хто десь далеко і у них зовсім інші загрози. Зміни відбуваються, але багато залежить від нас – наскільки країна буде привабливою, наскільки вона викликатиме захват і співчуття», – зауважив автор книги на запитання щодо сприйняття українського націоналізму західними фахівцями.

Своєю чергою, Володимир Єрмоленко зазначив, що шлях західних країн – це розпад колишнього союзу між консерватизмом і лібералізмом, який домінував з кінця 1970-их років з приходом до влади Тетчер, Рейгана та пізніше Колля і до 11 вересня 2001 року. Початок 21-го століття – це точка, коли розпалася ця єдність. Це був дискурс кінця історії, з одного боку ліберальний, а з іншого – самовизначення націй, розпад СРСР тощо.

«Зараз триває розпад цього концепту. Ліберали стають все більш ліволіберальними, радикальними лібералами і це теж велика проблема. Я вважаю, що радикальний лібералізм не менша хвороба, ніж радикальний націоналізм, будь-яка радикальна ідеологія – це хвороба. А з іншого боку, як відповідь виникає радикальний націоналізм – Брекзіт, Трамп, Марі Ле Пен і так далі. Навіть ті інтелектуали,які дружні нам, кажуть, що є універсальні цінності, що протистоять так званим «identity politics». Коли ми кажемо, що «identity politics» не обов’язково суперечить ліберальним цінностям, вони бачать тему політики ідентичності як образ Трампа і їх це страшенно лякає. В українській традиції ліберальний та національний процеси йшли паралельними шляхами. Можна згадати не лише гельсінський рух, а й Драгоманова. Хто він – ліберал, націоналіст, соціаліст, модерніст ? У чомусь український кейс не схожий на інші. Думаю, нам треба дивитися на наші переваги та нашу якусь іншу природу. Так, ми по-іншому розвиваємося і це класно», – підсумував Володимир Єрмоленко.

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: