19:45, 16 листопада 2020

Юрко Покальчук: у Києві з’явився артоб’єкт, присвячений відомому лучанину

У центрі столиці в межах проєкту «Мистецька алея» з’явилися артоб’єкти, присвячені двом відомим лучанам. Серед них – письменник, перекладач-поліглот, джазмен та популяризатор української літератури Юрко Покальчук.

Серед організаторів «Мистецької алеї» – ГО «Простір 500» у партнерстві із Українським інститутом та Українським інститутом книги за підтримки Українського культурного фонду. Зазначають, що мета проєкту – відродження культурної пам’яті вулиці й розвиток сучасного українського мистецтва в публічному просторі. Темою одного з артоб’єктів стали «Три життя Юрка Покальчука»: переклади знакових текстів минулого, поезія та проза, турбота про майбутні покоління. Детальніше про Юрка Покальчука розповідає інтернет-видання «Волинь Online».

Пако та Покаль для друзів, дядя Юра для малолітніх ув’язнених, якими протягом довгих років опікувався – він був ровесником одразу для трьох поколінь, поліглотом, який знав понад десяток мов та «останнім рок-н-рольщиком Європи». Легенда ще за життя, поет та прозаїк, перекладач, перформер та джазмен – усе це про Юрка Покальчука, який любив творити міфи про свою біографію та у 60 років казав, що йому 40. Член літературної групи «Пси святого Юра», яка об’єднала ключових письменників покоління, член мистецького об’єднання «Остання Барикада», арт-директор культового для київських митців кнайп-клубу «Купідон», що був чи не єдиним майданчиком для українського контенту у Києві, протягом певного часу – функціонер нацради з питань телебачення та радіомовлення – складно перерахувати усі його можливі титули.

Він встиг пожити у Луцьку, Києві, Львові та Парижі, об’їхати понад 30 країн (жагу до подорожей пояснював «циганською кров’ю» – письменник пишався тим, що серед його предків були роми), а малою батьківщиною називав Волинь. Нині у Луцьку згадкою про його волинський період життя є креативний простір «Озерний вітер», облаштований у будинку, що належав родині Покальчуків.

Вертеп: Юрко Покальчук в образі Цигана

«Я народився на Волині, і Луцьк – це моя мала Батьківщина. Найкраще я себе почуваю або на Шацьких озерах на Волині, або в Карпатах: довкола всі говорять нормальною мовою, природа — чудова, і твоя свідомість – цілісна», – говорив він в одному з інтерв’ю.

Згадуючи найважливіші моменти життя, Юрко Покальчук розповідав, що покинув Луцьк у 18 років, поїхавши до Ленінграду, щоб вступити на факультет Східних мов. Ще один такий момент – рішення жити «на вільних хлібах», покинувши роботу. Маючи диплом кандидата наук, він зібрав бригаду сезонних робітників, з якими поїхав у Норильськ на Таймир, розбудовувати «радянську Північ».

Він називав себе людиною авантюрного складу, згадуючи, як у віці 17 років, маючи 30 карбованців, пішки пройшов увесь Крим – 320 кілометрів, а згодом подорожував Кавказом, на 5-му курсі університету потрапив на практику до Індонезії, де гуляв, переодягнувшись індонезійцем.

Як свого першого учителя, гуру, він згадував старшого товариша по аспірантурі Василя Стуса, який водив Покальчука на різні мистецькі заходи, допомагав у перекладі поезій Лорки.

«Отак я почав писати, а зараз живу у такому стані, що не писати просто не можу. Як довго не пишу — починаю хворіти і себе фізично погано почуваю», – розповідав згодом Юрко Покальчук.

Як згадує засновник кнайп-клубу «Купідон» Федір Баландін, Юрко Покальчук був надзвичайно досвідченим та мудрим, при цьому запалювався як підліток, закохувався як першокурсник, любив як останній раз, дружив на все життя і ненавидів теж до кінця днів своїх.

Ще одна непересічна постать української літератури, пов’язана з Луцьком, Оксана Забужко, присвятила йому есей «Коротка історія рок-н-ролу по-українськи».

«Він був «рок-н-рольщик», всім життям і всією душею, – можливо, взагалі останній рок-н-рольщик Європи. І вже точно єдиний, який зумів сполучити в собі «шістдесяті» наші – й західні»,  – писала вона.

Для поціновувачів якісної літератури 1970-80-их років він запам’ятався як перекладач, який вписував українську літературу в канон світової, перекладаючи найкращі зразки сучасної латиноамериканської літератури українською: твори Кортасара, Борхеса, Льйоси, Астуріаса, Амаду та інших.

У 1990-их роках, після певного періоду без друку нових книжок, він став скандально відомим завдяки книзі «Те, що на споді», отримавши відтоді славу «порнографа» української літератури.

«Чому я так легко пишу про секс? Бо не вважаю цю тему забороненою. Більше того, переконаний: в літературі немає заборонених тем, є книги добре написані і погано написані. Ото й усе», – зазначав він.

Юрко Покальчук з Любком Дерешем та Іреною Карпою у Луцьку

Фінальний період життя Покальчука, 2000-ні роки, були часом, коли йому вдавалося видати низку творів, що стали успішними, серед яких, зокрема, роман «Озерний вітер» – спроба літературного творення волинської міфології. Тоді ж він утверджується як друг та покровитель авторів молодшого покоління. Юркові Покальчуку вдавалося бути «своїм» для молодих письменників, своєрідною «людиною без віку». В останні роки життя він організовував чимало спільних зустрічей саме з авторами молодого покоління – Любком Дерешем, Сергієм Жаданом, Іреною Карпою. Натомість він розповідав, що з письменниками свого покоління спілкується мало, мабуть, через звичайну заздрість з їхнього боку («от цей бісів Покальчук, по дві книжки на рік випускає»). Ще одна іпостась Покальчука – джазмен, виконавець власної поезії під музичний супровід групи «Вогні великого міста».

Пропагуючи вживання української мови в усіх сферах, він завжди наголошував, що Україна – єдина.

«Україна одна , і в Луганську, і в Одесі, і в Рівному мене зустрічали завжди добре, незалежно від того якою мовою я говорив. Політично, штучно вибудуване міфологічне протиставлення сходу і заходу України, насправді абсурд. Деяка відмінність в мові, інші діалектизми, дещо інші мовні звороти не заважали моїм слухачам розуміти мене і мені розуміти їх»,– розповідав Покальчук.

Як зауважує Федір Баландін, Юрко Покальчук вмів переконувати переходити на українську, і завдяки таким, як він, українська ставала вживаною, модною, «must have» та «must speak». Повністю поглинула його Помаранчева революція – найпозитивніший український досвід ненасильницького спротиву. У часи, коли рушійною силою Майдану була молодіжна організація «Пора», він опікувався цією молоддю та був для неї зіркою.

Ще одна важлива місія, якій він присвятив понад два десятиліття життя – опіка над юними ув’язненими у Прилуцькій та інших колоніях. Випадково потрапивши в колонію як журналіст, він приїздив на зустрічі знову та знову, а відтак став видавати журнал, у якому друкувалися вірші та проза засуджених хлопців. Таким чином у колонії ставали престижними мистецтво та духовність.

Покальчук вважав, що треба вірити в любов і не в ту, якою так часто називають все що завгодно, від дешевих пристрастей до випадкових зустрічей, а в любов особливу, любов космічну, яка рухає сонцем і планетами. Найгіршим злом, яке має людина, він називав зраду – не лише в коханні, а й зраду друга, товариша, власної ідеї, інтересів своєї нації, віри та мови.

В одному з останніх інтерв’ю, незадовго до передчасної смерті у 2008 році, він нарікав, що в Україні не цінують людей за життя та не надто цінують по смерті. Літературні премії, на його думку, варто було б засновувати українським олігархам.

«Як було би кльово, якби літературні премії заснували наші олігархи! Наприклад, Гайдук, Ахметов, Пінчук, Порошенко, Тимошенко, Суркіс, Рабінович, Коломойський, Фірташ, Тарута та інші. Як би у нас зразу розквітнула література і мистецтво!», – говорив він.

Через 12 років після його смерті така пропозиції лишається актуальною та нереалізованою, а про те, чи цінують в Україні постатей, які відішли, свідчить практично повна відсутність можливості придбати книжки Покальчука в інтернет-магазинах.

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: