Волонтер Корпусу Миру про два роки в Україні та Луцьку: «Обіцяю, що одного дня я повернуся»

Владімір Леонтьєв приїхав з США, щоб навчати дітей та молодь Волині англійської мови, розвивати громаду та просто робити світ кращим. Протягом двох років Владімір жив у Житомирі, Жидичині та у Луцьку, і працював вчителем у школі, а після уроків організовував «English clubs».

Владімір розповів «Волинь Online», як це бути волонтером Корпусу миру, історію, якою він гордиться найбільше та про те, як Україна вплинула на його особистість.

Звідки ти і яким було твоє життя до приїзду в Україну?

Я родом із США, місто Ріо-Делл, штат Каліфорнія. Моє життя до приїзду в Україну було досить звичайним та буденним. Прокидався, йшов до університету, після пар йшов на роботу (я працював у ІТ-підтримці, що в університеті), після того йшов додому, робив домашнє завдання, а потім все те ж саме. І так кожного дня. Іноді у вихідні гуляв з друзями, ми грали пінг-понг або ходили в кінотеатр.

Я закінчив Гумбольдтський державний університет, вивчав психологію. У мене є основний диплом із психології та другий з музики, класу фортепіано.

Твоє ім’я та прізвище мають слов’янське походження. Чи є у тебе родичі в Україні чи в інших країнах?

Так, мене звати Владімір Леонтьєв. Моя родина родом з Росії. Вони емігрували до США в 1991 році, а у цьому ж році народився я. Моя мати родом з Нижнього Тагіла, батько  ̶   з Казахстану, але він росіянин. У мене, на жаль, немає кровних родичів в Україні. Мій молодший брат Віталік одружився з українкою в Америці, а її брат живе на сході України. Тож у мене тут є шурин. А в Краснодарі маю двох тіток. Я ніколи не був у Росії, і найближчим часом не збираюся туди їхати.

Чому ти вирішив стати волонтером Корпусу Миру?

Як я почав цікавитися Корпусом Миру? Мій викладач Кевін Матлок II, коли у нас була перша пара з психології з ним, сказав: «Я щойно закінчив волонтерство в Корпусі Миру і мені було важко». Він не пояснив, чому саме. Це був момент, коли я вдруге в житті взагалі почув про Корпус миру. З’явилися думки, на кшталт: «Що таке Корпус Миру, і чому йому там все-таки було важко?» Тоді я мав хорошого друга, який був на два роки старший за мене. Він закінчив університет на два роки раніше, ніж я, і одразу після цього вступив до Корпусу миру. Ми спілкувалися з ним кожні вихідні. Він поїхав до Грузії і став там волонтером TEFL (викладання англійської мови як іноземної). Він розповідав мені історії про те, що саме він робив у Грузії. Складалося уявлення, що це був справді веселий час, і через рік я вирішив: «Я теж заповню анкету». І незабаром мене прийняли. Я подавав заявку в три країни: Грузію, Україну та Молдову. Корпус Миру відправив мене до України, і я цим дуже задоволений. Тому що на той момент я вже знав російську, тому українську мені було легше вивчити, а грузинська  ̶  це зовсім інша мова.

Яким було твоє перше враження про Україну?

Мої перші враження були дуже хорошими, тому що майже всі, кого я вперше тут зустрів, були співробітниками Корпусу миру, тобто українцями, що працюють в офісі Корпусу Миру. Всі вони майже ідеально розмовляють англійською. На них завжди можна покластися. Через тиждень я познайомився ніби з реальною Україною, адже в Житомирі в мене була чудова прийомна сім’я.

Спочатку, коли я просто йшов по вулиці, то не міг взагалі розуміти розмови, навіть коли говорили російською. Коли ти чуєш наскільки багато різних діалогів на мові, яку ледь розумієш, то стає важко. Я повинен був зосередитися на одній розмові. Натомість в Америці я можу сидіти за столом і водночас розуміти всіх. Я можу взаємодіяти з будь-ким із них. Щодо погоди, то я не побачив великої різниці, адже тут приблизно така ж погода, як у мене в Америці. Просто зима інша. Тому що тут сніг, а в моєму штаті в Північній Каліфорнії  ̶  просто дощ з осені до кінця весни. До речі, в Україні я ліпив сніговика, не дуже великого, але це було весело.

Чи відчував ти мовний бар’єр?

Я не дуже відчував мовний бар’єр, тому що тут всі розмовляють російською. У Житомирі ми мали двохмісячний тренінг, де нас навчали української мови. Моя прийомна сім’я знала, що я знаю російську, тому вони розмовляли зі мною російською. Розмовляючи з людьми, я просив їх, щоб вони переходили на російську, щоб я міг краще їх зрозуміти. У Житомирі ми щодня мали шість годин української, після чого я став вільніше себе почувати в цій мові. Тоді я перестав просити людей переходити на російську.

У мене є історія, яка сталася зі мною після п’яти тижнів перебування в Україні. Вся моя група та вчителька української мови сиділи в ресторані, ми хотіли щось замовити. Офіціант приніс меню і запитав: «Вам меню англійською мовою?» На що я та моя група відповіли: «Ні, українською». І це був той момент, яким наша вчителька української мови гордиться найбільше. Вона сказала: «Молодці!»

Які плани ти мав стосовно своєї діяльності в Луцьку? Усі вдалося реалізувати?

Я не скажу, що я «повинен був щось робити», адже я був вільний в своїх ідеях. Я міг просто залишитися в школі в Жидичині і не приїжджати до Луцька, щоб займатись тут англомовними клубами. Але я вирішив врешті-решт це зробити, і не мав жодних планів, коли вперше тут побував. Мене запросили спочатку вести англійський клуб. Будь-яка організація, до якої я був залучений, дуже прихильно ставилася до мене.

Була одна ідея, яку я мав, але не втілив у життя  ̶  вести англійську програму на телебаченні. Щоб діти росли, слухаючи і вивчаючи англійську мову з екранів телевізорів. В Україні багато дітей, які знають російську мову, але вони не вивчають російську мову в школі. То як вони, виходить, її вивчили? Переважно з телепрограм. Тому я подумав, що можу викладати англійську мову замість російської. Але для старту цього проєкту потрібні були гроші, і я просто не знайшов часу, щоб зайнятися пошуком цих фінансів.

Чим ти займався в Луцьку?

Перш за все, я є вчителем у школі в Жидичині. Майже кожного дня з ранку до останнього уроку я знаходжуся там. У Жидичині є «Клуб домашніх завдань», де я допомагаю учням виконувати домашні завдання. Я не даю їм, просто, відповіді, а лише невеликі підказки та підтримку, а потім вони намагаються робити все самостійно. Також я займаюся підготовкою до олімпіад тих студентів, які мають бажання взяти участь. Після уроків приїжджаю до Луцька, щоб проводити тут англомовні клуби. Крім того, я робив табір у своїй школі, а також табори в інших містах України: Володимир-Волинський, Тростянець на Сумщині. У Володимирі-Волинському разом з волонтеркою Офелією ми провели чудовий тиждень англійської мови.

Розкажи найцікавішу історію, яка відбулася з тобою в Луцьку.

Коли Еллісон Стоунер, попередня волонтерка Молодіжного центру, запросила мене вперше провести її клуб. Це було дуже цікаво, адже він відкрив для мене багато можливостей в Луцьку. Це були мої «відкриті ворота» до всього, що мене цікавило.

Друга історія не пов’язана з Корпусом миру або будь-чим, що стосується моєї роботи. Це сталося у Житомирі. Це був звичайний день. Я займався вивченням української , лежачи на своєму ліжку. Біля мене лежав телефон у гумовому чохлі. Я трішки посунувся  ̶   і телефон впав з ліжка. Після того я повністю обшукав територію, в якій він упав. І я не міг його знайти. Я дуже розгубився, адже я дивився повсюди і навіть світив ліхтариком під ліжком. Немає. Думав: «Що, чорт візьми, відбувається? Я вирішив заглянути трохи далі від місця падіння. Але подумав, що це неможливо, бо гумовий корпус не міг так котитися по килиму. Я обійшов своє ліжко і побачив, що він лежить за 3 метри від місця, де впав. І я подумав: «Що!? Як можна було сюди потрапити, це неможливо!» Можливо, це була якась діра в космосі чи щось таке.

Також хочу розповісти історію, якою я найбільше горджуся, перебуваючи в Україні. Це було тоді, коли я закінчив свій головний проект у школі в Жидичині під назвою «Spelling bee». В Америці у нас є змагання, де діти вимовляють зі словника складні слова. Я запропонував організувати те саме в Жидичині. І вчителька погодилася. Ми почали проводити «Spelling bee» в кінці кожної теми з підручника англійської. Ми вибрали 20 слів для кожної теми, а потім учні обирали п’ять. Їм потрібно було правильно сказати, вимовити та перекласти їх. Тоді у нас був фінал цієї гри, де ми взяли п’ятьох найкращих учнів із 7-А, а також п’ять – із 7-Б, і вони змагалися між собою. Я пишаюся своїми учнями. Тому що на початку це було не так просто для них, але багато з них у такий спосіб покращили свої навички. І я, і мої колеги-вчителі пишаємося проробленою роботою з учнями.

Який вплив мали ці два роки в Україні на тебе?

Коли я повернуся до Америки, то моя родина та друзі побачать мене більш відкритим. Я навчився цього у вас, українців. Адже я думаю, що ви дуже відкриті люди. Також я навчився бути заощадливим. Завдяки перебуванню тут, я навчився вміло управляти грошима. Корпус Миру не дає надто багато коштів, але дає якраз достатньо для того, щоб вижити.

Що ви скажете своїм друзям у США, коли повернешся?

Я скажу, що ці два роки точно вплинули на мене. Цей час пройшов для мене не так, як казав мені професор. Українці  ̶   чудові, відкриті, чесні та щирі, а українські села дуже мальовничі. Я був на Світязі, і там прекрасне озеро та краєвиди. Також двічі бував у Карпатах. Україна – прекрасна країна для візиту і якщо друзі матимуть бажання, то я можу поїхати з ними.

Олена СОЛЯНИК

Інтернет-видання  «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас