19:02, 31 Січня 2021

Вінілове відродження: чому платівки стають усе популярнішими у цифрову епоху

Тотальна діджиталізація, музика, що вимірюється не альбомами, а гігабайтами та прослуховування пісень улюблених виконавців онлайн: попри технічний прогрес та засилля інтернету, останнє десятиліття ознаменувалося в усьому світі справжнім вініловим відродженням.

Наприкінці 1980-их, в епоху переможної ходи планетою компакт-диску, навряд чи хтось міг спрогнозувати, що вінілова платівка виживе та ставатиме популярнішою, успішно переживши як епоху CD, так і епоху найкомпактніших цифрових форматів на кшталт mp3 та онлайн-стрімів. Платівка нині посіла місце не у музейній залі, як можна було припустити 20-25 років тому, а у колекції чи не кожного меломана. Тепер купити вінілові платівки у Луцьку чи Києві значно простіше, ніж якихось 5-10 років тому.

Легке потріскування, насичений чіткий звук у динаміках, голка, що м’яко опускається на поверхню платівки: тепер це не лише ностальгійний спогад про минуле, а й сучасний тренд.

Від шелаку до вінілу: століття звукозапису

Можливість запису звуку на грамплатівки з’явилася ще наприкінці 19-го століття, коли американський інженер Еміль Берлінер запропонував записувати звук не на недовговічні воскові циліндри для фонографа, як робили раніше, а на носій у формі диску, який відтворювали на грамофоні. Спочатку для виготовлення платівок використовували, зокрема, такий недешевий матеріал як ебоніт, а згодом, з 1897 року і до середини 20-го століття масового поширення набули платівки з шелаку – воскоподібної природної смоли. Цей доволі шумний та крихкий матеріал згодом замінили досконалішим вінілом, від якого і походить назва «вінілові платівки».  Саме з вініловими платівками пов’язані кілька найпопулярніших форматів, які використовуються досі.

Наймасовіший формат LP (long play або довгограюча платівка), запроваджений у 1948 році американським лейблом «Columbia», успішно існує вже понад 70 років. Швидкість ​33 1⁄3 оберту на хвилину, діаметр 30 сантиметрів (12 дюймів) та зменшення ширини канавки зі 140 до 55 мікрон дозволяють записати на таку платівку до 60 хвилин звуку.

Гранд (10-inch single) – формат платівки діаметром 25 сантиметрів (10 дюймів), що випускався зі швидкістю обертання 78 або 33 оберти на хвилину. Цей формат був поширеним в СРСР з 1950-их до середини 1970-их років, а згодом практично зник з продажу.

EP (extended play) або ж міньйон – платівка меншого формату, діаметром 18 сантиметрів (7 дюймів) тривалістю приблизно до 20 хвилин, на яку можна було записати 2-4 музичні композиції.

Сингл (single play) – найбільш мініатюрний формат вінілових платівок, на одну сторону яких можна було записати одну композицію.

Ще один формат, що виник у 1970-их роках – дванадцятидюймові максі-сингли. Це – платівки розміру стандартної LP, але зі швидкістю обертання 45 обертів на хвилину.

Від «музики на кістках» до технології DMM: вініл в СРСР

Музичний ринок тоталітарної держави був закритим для багатьох представників сучасної музики Заходу. Тому у 1950-их роках виникло таке поняття як «джаз на кістках». Оскільки записати звук можна практично на будь-яку гнучку поверхню, нелегальні платівки у кустарних умовах робили з рентгенівських знімків. Таким чином записували американський джаз, рок-н-рол тощо. Розповсюдження таких платівок було незаконним та каралося.

Послухати свіжі альбоми улюблених західних виконавців на платівках у громадян СРСР можливості практично не було: державна фірма грамзапису «Мелодія» у 1960-70-их роках не купувала ліцензій на випуск альбомів «The Beatles», «The Rolling Stones», «Led Zeppelin» чи інших титанів рок-музики. Втім, окремі композиції популярних іноземних виконавців випускали на платівках-міньйонах або на гнучких платівках у спеціалізованому журналі «Кругозор». На чорному ринку вартість фірмової платівки виробництва США, Канади, Австралії, Японії чи Німеччини могла дорівнювати зарплаті інженера. Поціновувачі вінілу визнавали високу якість звучання японських та американських платівок, а серед платівок виробництва так званих «демократів» – країн соцтабору, за якість цінували НДР-івські та чехословацькі платівки. У великих містах виникали стихійні місця продажу та обміну фірмових платівок.

«Люди, які у 60-80-х роках минулого століття у Львові займалися купівлею-продажем грамплатівок із західною музикою, а також колекціонери цієї музики, називалися «плитниками», а самі платівки «плитами». Терміни ці походять з польської мови, бо всі львів’яни  тоді слухали програми польського радіо, найбільше «Młodzieżowe studio «Rytm»» і «Lato z radiem»»,  – згадував про ті часи лідер групи «Супер Вуйки» Ілько Лемко.

В СРСР платівки випускали Московський дослідний завод «Грамзапись», Апрелевський, Ленінградський, Ризький, Тбіліський та Ташкентський заводи грамплатівок. Одна платівка могла мати декілька видань на кожному з перерахованих заводів та відрізнятися якістю поліграфії, кольором «яблук» та навіть якістю запису (найменше цінувалися платівки Ташкентського заводу).

Випуск ліцензійних платівок у Радянському союзі розпочався у 1973 році, коли країна приєдналася до Всесвітньої конвенції про авторське право. За ліцензіями іноді випускали платівки західних поп-виконавців, представників італійської поп-музики тощо. Щороку видавали в середньому 30 найменувань ліцензійних платівок з іноземною музикою. Доступними були записи класичної музики на платівках, саме вони переважали серед перших ліцензійних дисків. Загалом наклади ліцензійних платівок були відносно невеликими.

Дещо поліпшилася ситуація з доступністю західної поп- та рок-музики лише з початком перебудови наприкінці 1980-их років, коли стала виходити, зокрема, серія «Архив популярной музыки» з записами легенд рок-музики 1960-початку 70-их років. Втім, походження фонограм для цих платівок було сумнівним і фактично вони були піратськими. Оскільки для цих платівок використовували записи, зроблені раніше 1973 року, вважалося, що їх можна видавати без придбання офіційної ліцензії.

Цікаво, що, наприклад, легендарні «Pink Floyd» мали лише один офіційно виданий за ліцензією в СРСР альбом – «Delicate Sound of Thunder». Загалом до початку 1990-их фірма «Мелодія» закупила лише до 450 найменувань західних ліцензій у лейблів «EMI», «Decca», «Deutsche Grammofon», «Polydor International», «CBS» та інших.

Щодо якості, у 1980-их у СРСР опанували німецьку технологію DMM (Direct Metal Mastering), що передбачала перенесення не на лаковий, а на мідний тондиск, з якого можна було отримати 17 нікелевих оригіналів замість одного, що дозволяло позбавити запис зайвих шумів, а також збільшити наклад. Окремі видання платівок вже у 1980-их записували з цифрових носіїв, що вказували абревіатурою ЦЗ на конверті. Початок 1990-их років ознаменувався швидким занепадом популярності платівок та припиненням їх випуску на теренах колишнього СРСР. Нині, через три десятиліття, вінілові платівки знову стають актуальним товаром, а сучасні українські гурти  випускають нові альбоми на LP.

Таємниці, скандали та маркетингові винаходи: чому важливі обкладинки платівок

Важлива перевага платівок над цифровими онлайн-форматами – наявність обкладинки, яка часом ставала цілим витвором мистецтва, спричиняла скандали та викликала різноманітні теорії.

До прикладу, у 1971 році група «Led Zeppelin» випустила альбом без жодної текстової інформації на обкладинці. Джиммі Пейдж вирішив представити групу у вигляді чотирьох таємничих символів. Представники лейблу «Atlantic Records», на якому виходив цей альбом застерігали музикантів, що вони здійснюють «професійний суїцид». Втім, «анонімний» альбом став одним з найбільш комерційно успішних рок-альбомів усіх часів – його наклад перевищив 23 мільйони копій.

Для обкладинки альбому «Led Zeppelin» 1973 року «Houses of the Holy» дизайнер Обрі Пауелл створив сюрреалістичне зображення оголених дітей (фактично двох дітей, відтворених 11 разів), які дряпаються догори Дорогою гігантів у Північній Ірландії. Дизайнер пізніше коментував: «У 70-их я навіть не знав такого слова як педофілія. У ті часи оголених дітей можна було побачити поряд з батьками на будь-якому пляжі чи у будь-якому басейні». Обкладинку альбому обгортали паперовою стрічкою, що закривала сідниці дітей, але навіть попри це, крамниці на півдні США протягом кількох років відмовлялися продавати альбом.

У 1979 році альбом «In Through the Out Door» випустили у продаж в паперових конвертах, що приховували обкладинку. Для цього альбому зробили шість різних обкладинок – світлини чоловіка, який сидить за барною стійкою та спалює лист від коханої, яка його покинула, зроблені з різних ракурсів. Для того, аби зібрати усі варіанти обкладинок, колекціонерам доводилося купувати не одну платівку.

Як платівки перемагають у цифрову епоху

«Тепле» звучання вінілу замість «бездушної цифри»: на Заході відновлення популярності вінілових платівок розпочалося приблизно з 2007 року. Протягом десятиліття попит на платівки у деяких країнах збільшився удесятеро. Цифровий аудіо запис, що сприймався як футуристичне диво у 1980-их, став сприйматися буденністю у 21-му столітті, а окрім того, новітня апаратура дала можливість довести, що вінілові платівки мають відчутно ширший діапазон звучання порівняно з компакт-диском, що технічно  обмежений діапазоном у 44100 герц.

Цифровим технологіям так і не вдалося витіснити вініл з ринку. Ба більше, нині вибір програвачів вінілових платівок навіть перевершує вибір музичних центрів для прослуховування цифрових аудіоформатів. Парадоксальним чином, вартість найдешевшого нового програвача платівок нині (до 4000-5000 гривень) дорівнює вартості 3-4 нових платівок (які можуть коштувати 1500-2000 гривень кожна). Сучасні програвачі іноді поєднують можливості відтворення платівок та звуку з флеш-носіїв чи Bluetooth. Втім, у цьому випадку не варто гнатися за дешевизною та багатофункціональністю – бюджетний програвач та дешева акустична система, звісно, не дозволять повноцінно насолодитися насиченим та багатим звуком якісної платівки.

Придбання платівок дає ту насолоду, яку не може дати придбання музики у цифровому вигляді – насолоду колекціонера. Окремі поціновувачі ставлять за мету зібрати, до прикладу, усі видання улюбленого альбому – залежно від року видання та країни може відрізнятися дизайн конверту та навіть колір платівки. Давно доступним стало виробництво червоного, синього, помаранчевого тощо вінілу або навіть платівок із кольоровим зображенням. Окрім того, у непевну епоху криз та локдаунів колекціонування платівок може стати непоганим капіталовкладенням – рідкісні та колекційні видання з часом лише дорожчають.

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: