Війна як «найкраща віагра» для української літератури та чи варто чекати на українського Ремарка: на «Книжковому Арсеналі» дискутували про війну, любов та книги

Чи можлива в Україні після 24 лютого література не про війну, як авторам виходити за межі невеликих «бульбашок» та для чого потрібен «український Голівуд» дискутували учасники XI Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал».

Дискусія «Книжки про війну, життя і любов» відбулася у межах «Книжкового Арсеналу» у Києві. У заході, який модерував Вадим Карп’як (Радіо Культура), взяли участь письменники Світлана Поваляєва, Павло Вишебаба, Saigon та заступниця Міністра у справах ветеранів України з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації Тетяна Калита.

Ніколи не повернеться 23 лютого 2022 року: чи можна зараз писати не про війну

На початку дискусії Вадим Карп’як поділився своїм враженням як читача про те, що зараз, після 24 лютого 2022 року, література не про війну принципово неможлива і будь-яка книжка, яка зараз пишеться – про війну, навіть якщо там немає цього слова і навіть натяку. Він запитав співрозмовників,чи можлива зараз принципово будь-яка література не про війну, яка не буде враховувати цього контексту.

Світлана Поваляєва зауважила, що зараз не пропускати крізь себе війну неможливо, навіть тим, хто її вперто намагався не зауважувати дев’ять років чи тим людям, які виїхали за кордон, тому що вони думають «чи не розбомбило мій будинок, чи живі мої родичі та друзі?».

«Тому ми ще довго будемо осмислювати саме через цей досвід. Я розмежовую ветеранську літературу та літературу про війну. Ветеранська література – це коли сам військовий, не обов’язково письменник до того, описує свій досвід чи пише художній твір. Категорія ветеранської поезії, прози, репортажів (під тисячу позицій) так і лишилася», – зазначила вона.

На запитання про те, чи є сенс розділяти ветеранську та неветеранську літературу, Saigon відповів, що не варто продовжувати сегрегацію на ветеранську, військову літературу та іншу. Література, мовляв, або є або її немає, а сортувати її по поличках і казати «оце ветеранська проза, а це вже проза пенсіонерів, а це писало наше молоде покоління» немає сенсу.

«Друге питання основне – чи є смисл у літературі не про війну? У нас є чотке раздєлєніє, ще в 2019 году ми чотко сказали чи будемо ці книжки продавать всередині, чи десь на вулиці (ред. – йдеться про окремий намет для ветеранських видавництв на «Книжковому Арсеналі» 2019 року). Для мене це лишнє подтвєрждєніє того, що велика війна лишалася поза увагою – там невеликі ветеранські тусовки, вони там щось собі гонять. А сьогодні склалася ситуація таким образом, що ми літературу без войни вобщє не представляємо, тому що війна постукала в кажду хату, от і всьо – все, що помінялося з 24 фєвраля. Невозможно откатить все назад, ніколи не наступить 23 фєвраля 2022, тепер війна буде проходить через всі абсолютно сюжети, нас ще жде загальнонаціональний ПТСР після цього», – зауважив письменник.

На його думку, для загально національного ПТСР наразі не зійшлися докупи усі критерії, адже кожен перемогу бачить по-своєму.

«Для каждого з нас перемога – щось лічно своє, хтось хоче вернутися додому, хтось хоче поїхати погріть жопу десь на морі, хтось хоче, щоб його не обстрілювали. Потом начнем діскутірувать, яка форма перемоги являється ідеальною для українців. Це перше. Демографічні наслідки війни – їх можна ходить по вулиці не замєчать, но це не значить, що їх не буде. Наші діти, які вже ніколи не побачать Україну, вони стануть класними біологами, айтішниками, інженерами, але де – там, куда вони уїхали. Люди, які виїдуть після війни, а таких людей, повірте, буде немало. І коли все це схлєстнеться воєдино, коли ми поймем – перемога це не значить, що вернулося 23.02.2022, а шо тут тепер роботи ще все більше і більше, нас захлине общєнаціональний ПТСР. І це отобразиться в том числє на літературі», – вважає він.

Своєю чергою, Павло Вишебаба вважає поділ на ветеранську та неветеранську літературу штучним. Наскільки це комічно, можна зрозуміти, якщо перенести поділ на іншу країну: «тут література, а тут ветеранська література – Хемінгуей, Селінджер, Ремарк».

«Зараз ми отримуємо новий унікальний досвід як суспільство. Цей досвід хочеться переосмислити, зафіксувати, в тому числі в літературному слові і прожити, не просто розуміти, що йде війна, а відчути це. Мистецтво допомагає відчути це, покликання поезії – дати відчути ті емоції, зафіксувати», – відповів він на запитання про те, чи стимулює війна творчий процес.

Говорячи про те, чи Мінветеранів підтримує культурні ініціативи ветеранів, Тетяна Калита зауважила, що усі проекти можна об’єднати як перехід військового до цивільного життя. Тобто, дати всі можливості, гарантії не тільки соціального характеру, а й захопити, дати щось, те, що йому потрібно в цей момент.

«І література як прояв це одна зі складових як в освітньому просторі, так і у мистецтві, культурі, творчості. Ми розуміємо, що творчість – один з елементів арт-реабілітації, яка потрібна і ми з цим працюємо», – розповіла вона.

Очікування «українського Ремарка» та війна як «найкраща віагра для української літератури»

Вадим Карп’як нагадав про «волання до неба» про те, коли ж українська література отримає свого Ремарка.

«Українська література не може отримати свого Ремарка, вона отримала свого Сайгона, Вишебабу. Ми хочемо зафіксувати себе, реанімувати себе, хочемо якоїсь терапії, тож чи треба нам свого Ремарка? Чи є в української літератури вища мета?», – звернувся модератор до учасників дискусії.

Світлана Поваляєва порівняла ситуацію в культурі із роботою захисних механізмів людського організму.

«Дуже часто під час похоронів на цвинтарі сильно зростає кількість випадків спонтанного сексу і цьому є біологічне пояснення. Коли людська істота бачить смерть, всі її захисні механізми кричать їй «алярм, треба розмножитися, тому що от же смерть». Зараз в культурі відбувається така ж сама ситуація: нарешті більшість людей побачила, що кацапи хочуть нас вбити, не просто завоювати наші території, захопити наші ресурси, вони хочуть нас вбити, знищити, це відбувається зі століття в століття, і сплеск, особливо літератури та поезії, має еволюційну складову. Я чорно жартую, що війна – найкраща віагра для української літератури у світі. Раптом там, де нам треба було роками поруч з оцими кацапами розказувати, що ми от з України, ми хороші, і доводити постійно, що ми талановиті, у нас є прекрасна література, то тепер через війну величезний сплеск цікавості на Заході, нас запрошують на фестивалі, літературні резиденції, у антології, перекладають», – зазначила письменниця.

З її слів, ми мусимо цим скористатися та показати, що нам не треба випрошувати ніяких Ремарків, нам треба скористатися тим, що нам належить по праву і показати наскільки у нас гігантська і багата література.

«Візьми будь-який період, навіть винищений повністю – Розстріляного відродження і по сьогодні – десятки і сотні імен дуже якісного рівня літератури, а щодо досвіду, то взагалі ні в кого у світі немає такого досвіду. Ми можемо це представляти і я думаю, що це трошки дурненьке примітивне запитання про нашого Ремарка скоро зникне взагалі», – сказала Світлана Поваляєва.

Saigon вважає, що ми свого Ремарка шукаємо «із-за нашого постоянного комплєкса неполноценності» та наполягає на тому, що Україні потрібен «свій Голівуд».

«Ми вічно чогось шукаємо і не можемо найти, бо воно вже тут. Я полностю згоден, що література це класний способ реабілітації. Коли я писав ту саму «Грязь», це була в першу чергу самореабілітація, і в цілому єслі ми не будемо препарірувать процес созданія усіх цих проізвєдєній потом, єслі ми не будемо цей процес розглядувати під мікроскопом і дамо трошки часу, то питання «чого ти прагнеш?» нада задавать каждому автору. І я точно знаю, шо пробувать писать будуть багато хто. Хтось дойде до 70 тисяч знаків і одкладе, хтось зможе і це буде сума залпу. То їсть, потом буде класний фонд для бомжей, які зможуть таскать макулатуру на здачу або це прорветься в наший Голівуд. І потом, коли це прорветься в наший Голівуд, ми не можемо перепригнуть цей процес, коли про це начнуть снімать фільми, там уже можна буде заніматься популяризацієй самого ветеранства і самих воєнних. Тому шо до появлєнія якоїсь візуалізації того, шо пишуть, нічого цього не станеться. Ми можемо создать іще шесть міністерств для ветеранів, но потом у нас не появиться свого Голівуда, де ми будем про ветеранів і войну снімать фільми, нічого з цього не получиться. Нам нужен свій Голівуд», – зауважив він.

З його слів, кількість переросте в якість, якщо буде кіноадаптація книжок.

«Я за те, шоб книжку написав і напічятав каждий. Каждому дать можливість це зробить. Потому шо не може буть в цьому врєда – її або будуть читать або не будуть. Люди часто сталкуються з суровою реальностью. Чєловєк, особєнно воєнна людина, хоче написать книжку і тупо не знає шо робить. Це для нього нонсенс, тому шо від написанія до ізданія ще такий длітєльний процес. І багато хто буде ховать рукописі в столах і ми через сто років їх знайдемо і скажемо «вау, осьо він наший Ремарк, сімнадцятий уже, бо ті 16 тоже непогані пацани». Так шо дайте час і все появиться, ми не можемо пришвидшити процес ніяк», – зазначає письменник.

На запитання про те, чи розглядає Мінветеранів українську літературу як непоганий чинник поширення  інформації про Україну у світі Тетяна Калита зауважила, що ми маємо розуміти, що сьогоднішній всесвіт дозволяє обмін інформацією за секунди. І написання текстів у соцмережах, імейли – це питання хвилин, секунд. І це надзвичайно змінює формат обміну думками, формат обміну сенсами, тому що будь-яка книга – це перелік сенсів, які хоче передати автор. Виказати, сформулювати, пояснити – так, читач прочитає по-своєму, читач може почути те, що він готовий прийняти у цей момент.

«Але якщо повертатися до питання про інформацію, то справді інформація не тільки в книжках, інформація в тому, яким чином відбувається той чи інший обмін думками. Інколи говорячи одне й те ж саме слово кожен з нас може зрозуміти інше – те, що для нього вкрай актуальне сьогодні. Слово «війна» для кожного з нас сьогодні це свій образ, слово «ветеран» теж свій образ для кожного з нас. Для когось це він сам, для когось це брат, сестра, чоловік, дитина, а для когось – щось далеке і незрозуміле, що не торкнулося цієї людини. Тим не менш, для України це сьогодні елемент виживання і спроможності пояснити всьому світу, що війна – це ненормально, і з тим, що сьогодні відбувається в Україні, треба боротися і знищити», – говорить заступниця міністра.

Павло Вишебаба зазначає, що один автор твір пише, щоб довести чи спростувати якусь тезу, інший твір пише терапевтично, в тому числі для себе, а надзавдання зараз для письменників – скористатися цим моментом, гучно представити українську літературу в світі.

«Ми не повинні соромитися, що ми скористаємося цим моментом, щоб про Україну почули нарешті як про окрему від совка та росії самостійну державу, із самостійною літературою, яскравою, прекрасною, цікавою», – наголосив він.

Бульбашки, попит на справжність та пошук читача

Вадим Карп’як нагадав, що література не існує у вакуумі, літературі потрібні читачі. І коли ми хочемо українську літературу нести у світ, то спочатку українці повинні почитати цю літературу. Але Україна на останньому місці в Європі за кількістю прочитаних книжок на душу населення, за кількістю книгарень на душу населення.

«Ми можемо тішити себе тим, що після 24 лютого люди зацікавилися і навіть перевидання Хвильового розлетілося за два тижні, люди шукають собі щось українське. Але українці мало читають. Нехай нас не вводить в оману «Книжковий Арсенал», який заповнений читачами – як на величезне місто Київ, тут зараз мало людей, але і в попередні роки було менше людей, ніж теоретично мало би бути на такій події. До 24 лютого тритисячний наклад книжки якщо розпродувався, це було супер. Три тисячі на 45-мільйонну націю. І тут ми підходимо до головного питання – чи є ринок, тому що ринок є тоді коли є читачі. А є в Україні читачі української літератури, так щоб ця література була самостійною без особливих державних підтримок?», – запитав він учасників дискусії.

Світлана Поваляєва зауважила, що їй складно відповідати на таке питання, тому що вона не видавчиня, а авторка. На собі відсутності цікавості українців до читання вона не відчуває.

«Бувають ситуації, коли у кав’ярні чи ще десь до мене раптом приходять люди і кажуть «Світлано, як добре, що я Вас побачив, у мене з собою Ваша книжка, чи можете підписати?». Я знаю, що у Павла та у Сайгона захмарна аудиторія, їх читають не тільки військові. Я бачу, як люди замовляють книжки, постійно дарують книжки один одному, і це не обов’язково «літературно воцерковлені» люди. Я не згодна з тим, що це має бути тільки комерційна історія, я вважаю, що це має бути глобальна державна програма. Ви, напевно, знаєте, що в росії література – офіційний сегмент державного бізнесу. Ми бачили як повністю хвиля цього трешу зносила наш літературний ринок, знищувала його просто, тому що у нас були різні обмеження. За часів Кучми та першої каденції азарова податковий кодекс фактично знищив українське видавництво. Я колись дуже давно була у росії на якомусь слемі і на власні очі бачила, що афіші літературних подій, поетів, які виступають у якійсь сраці, просто висять на парканах. Для нас це було взагалі нереально, тому що письменники були якимось маргінальним колом. І насправді у багатьох країнах Європи є гігантські державні програми підтримки літератури. Для того, щоб з’явився наш Голівуд, потрібно гігантську кількість грошей. Але це не обов’язково має бути те, що продається, тому що спеціально навчені люди вивчають ситуацію, ринок і знаходять історії, сценарії, те, що можна екранізувати.

У моїй бульбашці люди читають, дарують і замовляють книжки. Це мої сусіди, громада Протасового яру, дуже різні люди – від будівельників до юристів, переважно не гуманітарної освіти», – зазначила вона.

Про те, як можна «проривати бульбашки», розповів Saigon:

«У мене – самий замєчятєльний читатєль. Є гарні приклади Валерія Маркуса, який продав дуже багато книжок, Мартіна Бреста, я тоже не пасу задніх, в принципі. Але єсть хороше слово бульбашка. Для того, шоб проривать бульбашки, нада обогащать свій писатєльскій інструментарій в перву очєрєдь, і нада ставать боліє компєтєнтним в других сферах жизні. Бульбашка дуже легко проривається, дивіться, книжка «Грязь» і потом «Юпак» і осьо дві бульбашки з’єдналися. Тут нада це ще умєть. Ми нікуди не дінемося від цих бульбашок, так ілі іначє всі тусуються зі своїми – банкіри з банкірами, разводіли з разводілами, воєнні з воєнними. І ми не можемо жалуватися на якусь бульбашку, бо ти все равно так чи інакше в якійсь бульбашці знаходишся. А для того, щоб ці бульбашки проривать, об’єднувати і робить одну велику, нада больш уніфіцирувать свій писатєльскій стіль. Потому шо хтось може написать про пушку 2А42, но це ж мало кому інтєрєсно.

Друге питання – це видавництва. У нас якийсь анархо-капіталізм у видавничій справі, вибачте, но хто як хоче, так і робе. Ми були в процесі созданія класичного книжкового ринку но ми должни пройти і цей путь тоже. А шоб сразу був орднунг, так не получиться. У мене якось получалося продавать нормально. Я людина відверта, я відверто скажу – єслі писать шото в гуманітарних целях, нє, напишіть самі, я не буду. Того шо кинути під пятьорку тисяч доларів на ізданіє книжки – для чого, для того, шоб вона десь в бібліотеці стояла? Нє, я тоді на ній вже захочу заробить і я в цьому чєстєн. І коли я це чесно кажу своєму читатєлю, мій читатєль це чесно понімає. То їсть продукт создать і продать. А коли начінаєш просить якихось грантів, якусь шнягу, зарегулірувать, шось з літературой крутять, мутять, ламають її через коліно, то получається, шо ми пишем літературу раді тих грантів. Не нада нікому нічого помагать, те, шо живе, те буде жить, на мій погляд. Я не презентую свою точку зрєнія як єдино вєрну, на мій погляд, не нада нікому нічого помагать, хороший текст знайде свого читатєля. Класний текст продасться, для цього нада буть просто писатєлєм, нада уміть писать. Я якось вопщє не думав – «а читачі, чи буде читач?», та буде, куда він дінеться? Буде, єслі ти нормально пишеш. А єслі ти таке – туда-сюда, то і читатєль буде такий».

Тетяна Калита вважає, що ми сьогодні глядачі тієї історії що зараз відбувається і не завжди глядач готовий бути читачем тому що він це бачить на власні очі і відчуває по-іншому.

«Тобто, можливо трошки має пройти час для того, щоб вони були готові це читати по-іншому через призму свого бачення», – зауважила вона.

Павло Вишебаба зізнався, що найпоширеніший коментар у нього у соцмережах «я ніколи не читала вірші, але ваші подобаються», тобто, це не бульбашка, яка читала вірші і прийшла по них. Це люди, які почали читати вірші.

«Тут літературі, яка хоче продатися і не приховує цього, треба просто додати рок-н-ролу. Наприклад, є пісня, на неї знімається кліп, створюється в соцмережах купа контенту. У нас що? Виходить книга у видавництві, її поставили на полиці і вважають, що читач зобов’язаний знайти її, виокремити. Це може відбуватися, але я вважаю, що просування повинно бути. На одну пісню «Kalush» знімає 40 тіктоків, я думаю, зараз змінився час просування, зараз, якщо відверто, ніхто не слухає критики, у нас немає сфери тих, хто нам скаже, що читати. Тому література має сама себе просувати, хто хоче бути почутим, спробувати дати більше рок-н-ролу», – пропонує він.

Вадим Карп’як на це зауважив, що якщо йти цим шляхом, у світовій літературі ніколи не було б «Улісса» Джойса, тому що це не продасть саме себе, але це вплинуло на літературу 20-го сторіччя.

Тетяна Калита, говорячи про те, яку літературу обирає для читання, розповіла, що є культурологинею і доктором за напрямком філософської антропології та культурології.

«Оскільки я окрім всього іншого мама двох дітей, то останні роки моя література виключно дитяча, професійна за фахом, але інколи є щось для душі. Нещодавно я перечитала «Кобзаря», тому що дуже хотілося поринути в ту літературу, яка була тоді, коли ми боролися за себе і свою ідентичність, за свою націю. І це приклад літератури, яка була тоді, чим боліло і що було потрібно. Можливо, з часом я купуватиму ті книжки, але я ще не до кінця готова, тому що я ще глядач того, що зараз відбувається. Все, що творить народ, яка література зараз виходить від творців, це надзвичайно важливо. І наша задача як не авторів – підтримати і читати, тому що нашим читанням ми показуємо наскільки це потрібно і підтримуємо ті думки, які вони вписують», – зазначила вона.

Модератор дискусії зауважив, що досвід війни є у всіх і робить з українців одну велику бульбашку у хорошому сенсі.  Ми по-різному ділимося цим досвідом і по-різному його переживаємо.

«Чи може бути література, яка вийде за межі вужчий бульбашок, на підставі того, що у нас є досвід війни і він незважаючи на індивідуальність, схожий» У людини ламається весь її світ, ми усі травмовані, але чи можемо ми наш досвід травми використати для того, щоб читацтво було якимось більшим і книжки про життя, війну, смерть, радість, народження все-таки були ширші за наші досі вузькі бульбашки? Війна може цьому посприяти?», – запитав він учасників дискусії.

На думку Павла Вишебаби, зараз в Україні і загалом у світі великий попит на справжність, щирість.

«Ми кайфуємо від своєї літератури не тому, що вона про війну, а тому що вона справжня і про справжнє. Цього хочеться так само людям за кордоном. Для мене це свідчення того, що мої вірші перекладаються на такі мови як перська. Мені здається, навіщо їм це про війну в Україні? Я думаю, що це література не про війну, вона про щось справжнє і мені здається, читач може це відчути», – поділився він думками.

Як вважає Тетяна Калита, ми маємо бути готові не лише відбитися від ворога а й розуміти, наскільки інші готові заразитися цією свободою та бажанням бути вільними.

«У нас є інформація, що у США зараз надзвичайний попит на українських захисників. Для жінок це дійсно гордість – вийти заміж за нашого захисника. Тому тут настільки складно наскільки ми це готові прийняти, наскільки ми готові прийняти, що за кордоном нас готові чути, бути готовими, що нас не тільки перекладуть, а й будуть розуміти, що нами захоплюються сьогодні, нас ставлять у приклад і в майбутньому будуть переповідати», – розповіла вона.

Очікувати, що війна розширить коло читачів чи писати книги, від яких «куфайка заворачується»

Модератор дискусії поцікавився у співрозмовників, чи може досвід війни розширити коло читачів і зробити так, щоб не просто поєднувалися менші бульбашки.

«Ми маємо тепер спільний досвід і на нього може опиратися тепер література?», – запитав Вадим Карп’як.

Saigon висловив сумнів у тому, що війна розширить коло читачів.

«Ті люди ,які читають, будуть читать дальше, ті люди, які інтєрєсуються, будуть інтєрєсуватися дальше, ті люди, які од цього купіруються, будуть од цього купіроваться дальше. На мій погляд, єдінствєнний способ зробить так, шоб наший загальний військовий досвід став нашим загальним читацьким досвідом, це буть ой яким майстерним письменником. Це касається не тіки про війну, це касається про все. Майстерний письменник найде свого читача. На цьому можна попробувати даже заробить, но ви ж розумієте, шо спекуляції на темі войни – це та книжка, яку другий раз не хочеться читать, а фамілію автора більше не хочеться бачить на книжних полках. Поетому я щитаю, нє.

Ви питаєте, чи поможе нам война зробить так, шоб люди читали більше? Нє, не поможе. Чи зацікавляться якісь люди військовою тематикою? Да, навєрно, но їх всігда в процентном соотношенїі плюс-мінус одінакове колічество. У нас на сьогоднішній день єсть значно більше військових, членів їх сімей і тих людей, які в цьому приймають участь, але питання в тому чи захотять вони читать про войну. Єдінствєнний способ заставить людей читать більше – це писать книжки, од яких куфайка заворачується. Тут не нада видумувать велосіпєд, писать харашо нада в перву очєрєдь. Не думать про те, чи перекладуть мене десь там, а шо скажуть отам – всьо равно мені шо де скажуть, єслі я захотів написать. Я хочу написать, шоб це було нормально, шоб це було не стидно кому-нибудь дать із фокус-групи прочитать. Я бачу таке питання в сухом остаткє – чи поможе наший загальний досвід військовий піднять значимость літератури? Нє, не поможе, писать надо», – вважає він.

Світлана Поваляєва зізналася, що має величезну кількість прикладів із свого життя, коли люди почали читати літературу, написану військовими і їх це страшенно вразило, для них відкрився взагалі інший світ.

«Я знаю дуже багатьох військових, це друзі та побратими моїх синів, які на війні почали читати, особливо, коли якась розбомблена школа чи бібліотека і є якийсь вільний час. Люди, яким не спадало на думку взяти книжку в руки в цивільному житті, краще подивитися кіно чи Youtube, почали читати і відкрили магію паперової книжки. У нас унікальний досвід та унікальна ситуація – у нас сильні емоції, які ми переживаємо, достатньо уніфіковані і зрозумілі усім в світі. Що таке гнів розуміють всі, що таке любов розуміють всі, що таке горе можна зрозуміти. Ми пишемо ніби як на свіжо, ніби як вперше, у нас немає самоцензури, ми ані в поезії, ані у прозі не замислюємо собі план, як тут сказати толерантненько, як подати так, щоб це продавалося або було зрозумілим західним читачам чи грантодавцям або взагалі уникнути якихось тем. І в цьому моменті ми можемо бути таким дзеркалом, де читач, який мало що переживає за своє життя і читає свою літературу, своїх авторів, які теж мало що переживають, нарешті може себе побачити у дзеркалі нас, а тут живе м’ясо», – розповіла письменниця.

Тому, на її думку, може зрости попит на читання, у тому числі, читання поезії. Світлана Поваляєва зізналася,що помічає, скільки людей зараз почало читати поезію: є запит на емоцію, переживання.

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас