«СпортАмбасадори»: підприємець з Луцька після поранення на війні знайшов мотивацію у спорті

Микола Чабанчук до повномасштабного вторгнення займався бізнесом та туризмом, а після 24 лютого – пішов захищати Україну. Під час бойових дій чоловік отримав важке поранення. Однак за допомогою спорту реабілітувався та відновив свій бізнес. Ветеран став одним з учасників проекту «Спортивні Амбасадори» та надихає інших продовжувати активне життя після повернення з війни.

Про війну, бізнес та те, як допомагає спорт Микола Чабанчук розповів для інтернет-видання «Волинь Online».

Початок повномасштабного вторгнення побачив з вікна

Микола пригадує, що з самого ранку зателефонувала мама і повідомила про початок повномасштабного вторгнення, адже менший брат служить у строковій службі:

«Я телевізор включив дивлюся, що мер Борисполя каже, що все під контролем, і я заспокоївся. На роботу я встаю десь о пів сьомої, а обстріли у нас сталися за 15 хвилин до сьомої, якщо не помиляюся. Я просто так лежав, дивився у цю сторону, і відразу так один вибух, другий, третій. І все почалося. Я з вікна чітко це все бачив».

Перші його думки були про сім’ю:

«Ми швиденько дістали валізу з шафи, зібралися. Перед цим обдзвонив родичів, які в місті живуть, за містом. Бо в мене багато машин є, як вантажних, так і звичайних, і ми організувалися буквально за півгодини. Заправляли всі машини наші, які в мене були, і я їх пороздавав по родичах».

В обід зрозумів, що потрібно діяти:

«У село я приїхав, то до обіду ще дивився інтернет, телебачення, що там робиться. І вже в обід я зрозумів, що пора щось робити. Я зібрав з села дядька з братом, місцевих родичів, і ми поїхали законсервували фірму, забрали найдорожче обладнання, завезли в село в підвал. Закрили фірму, і 25 лютого зранку я вже був у військкоматі».

Забирали там відразу.

«У Рожищі такого ажіотажу, як у Луцьку, не було. Я прийшов, дав паспорт, і все. Відразу забирали. Мені сказали, що у мене 14-та бригада, ми вже на вечір мали бути з речами. Але автобус ввечері не приїхав на 14-ту бригаду. 26 лютого зранку знову приїхали, і вже нас викликали, відібрали, хто куди, в кого які спеціальності були. Нас відправляли в 14-ту, але вкінці передзвонили і сказали, що там забито, черги великі, сказали, що будете на місці в теробороні. Але нас попередили, що то не та тероборона, як всі думають, що ми будемо воювати. Тобто ми знали, що ми будемо на війні», – розповідає чоловік.

Швидка підготовка та бойові дії у Бородянці – яким був перший військовий досвід для Миколи Чабанчука

Військового досвіду Микола Чабанчук не мав, окрім, як участі в різноманітних змаганнях.

«Під час школи і університету я їздив на всілякі вишколи, ми займалися, виступали на обласних змаганнях, допризивній підготовці. Тобто автомата тримав, і що з ним робити я знав більш-менш. Але там мене інше зацікавило: коли приїхав, ніхто не знав, як там буде, що з цим робити, голі-босі, в спортивних штанах всі. Я займався туризмом, відповідно приїхав зразу в трекінговому всьому, щоб мені зручно було. Мав взуття, рюкзаки, спальники, все таке. А люди поприїжджали з сіл взагалі без нічого. І у перші години ми зайнялися масовою організацією речей. Все, що мав вдома, мені все стягували, всі гроші, які були на рахунках, тратилися, обдзвонював всі склади оптові, які знав, бо не було, де помитися, побритися, чаю зробити – ми все це на місці організовували. Плюс організовували те, що на виїзд, якщо нас повезуть, куди там нас мали повезти», – пригадує ветеран.

Дні перед відправкою у зону бойових дій хлопці, за словами, Миколи Чабанчука, використовували по максимуму, щоб готуватися, але, крім того, ще чергували на блокпостах поблизу Луцька.

«І потім якось в один момент вся бригада виїхала на Коростень. У Коростені побули буквально днів два-три і треба було допомогти іншій бригаді, яку розбили під Києвом. У нас добровольці викликалися туди. Так ми і поїхали на Бородянку», – розказує Микола Чабанчук.

Однак вміння все організовувати «рятувало» Миколу і на війні:

«Там вже було «весело». Там вже війна була. Але я кайф отримував, що я все міг організувати, ніякого страху особливо не було. Тим паче рятувало те, що себе добре почував тим, що сім’я за кордоном. Тобто я спокійний, я сам собі хазяїн тут, плюс мене слухалися хлопці, хоч вони і старші були там мужики, проблем з цим не було. Те занеси, принеси, тут треба обкопатися, тут генератора закопати, сховати, щоб він там менше звуки створював, ротний займався виставленням позицій, спостережний пункт, рознесення зброї, щоб воно правильно все було. Я від самої цієї організації, що я міг на цей процес впливати і я знав, що з цим робити, ловив кайф. І з хлопцями спілкування, бо були такі, що дійсно боялися. Був хлопчина, якому взагалі тільки 4 березня 18 років виповнилося. Він пішов на фронт, коли йому було 17 років. Були такі випадки, що хлопцям треба була підтримка, треба було говорити, розмовляти з ними».

Чоловік недовго там пробув:

«У самих бойових діях чотири дні. Далі – поранення. Були сутички всякі різні, прильотів дуже багато, бо вони знали, де ми, де наші позиції, вони нас крили так досить щільно. Але саме більше то мені запам’яталася, ця ніч (ред. – перед пораненням). Спали ми не в окопах, а шукали якесь місце, бо в окопах холодно, сирість, морози тоді були, хоча в мене спальники хороші, на мінус 21, мені було комфортно. Але ротний сказав «Я в яму не полізу, там сирість, холодно» і ми спали під деревами, находили виямки».

Останню ніч, на 24 березня 2022 року, Микола ліг спати під деревом і снилося йому, ніби він вдома:

«Я так пам’ятаю останню ніч. Ліг я під деревом, собі знайшов місце хороше, біля мене ротний, понакривалися. Потім так приснилося, що я вдома, так тепло, затишно, комфортно, класно, так виспався. Воно ніби все гримить, стріляє, прильоти там через пару метрів, але ти до всього звиклий, все нормально, під спальником тепло, ти в повній амуніції зі всім лежиш зі зброєю… І тут я проснувся зранку, тільки сонце вставало».

Відразу після цього перевірили позиції:

«Я трошки займався тим, щоб хлопців правильно годувати, бо продуктів не було, то я мусив розтягнути це по максимуму надовше. І потрохи видавав порціями хлопцям. Все, що мав ділив – ковбасу чи консерви тощо. І вже настав момент, що треба було змінити хлопців, бо три хлопці були на спостережному пункті. Ми так троє піднялися – я, Токарський і Саша Лищук.

Погода така гарна морозна була, вітер так шумить в лісі, а ми на окраїні посадки були. Воно так якось шарудить, що нічого не чути. І неясно звідки приліт… І все, нас просто порозкидало. Саші ногу відірвало, тому другому Саші руку, в мене поперек розшило повністю по хребтові, не рахуючи лівої руки та ноги. А далі нас вже так крили, що капець до останнього».

Момент поранення був дуже несподіваний:

«Дуже неочікувано, біль прийшов десь через хвилин 20. Перші секунди – це зрозумів, що впав, далі чую по сідницях тече щось гаряче, тобто кров, і не відчуваю ноги, куча всякого м’яса і тому подібне. І  думаєш, чи то не твоя нога, але дивишся, ні, нога є, коліно ворушиться, тільки не відчуваєш далі ноги. По спині провів – повністю кров. Десь щось в спині значить. І далі те, що вчили нас – шукаєш якусь яму, пониження, бо чуєш, що йдуть свисти, тобто зараз будуть прильоти і ти мусиш кудись заповзти, щоб той приліт знову по тобі не попав, бо вони вже знали, де ми є. І таким чином по маленькому перелазили – там яма заліз, почекаєш пару хвилин, кінчилися прильоти, бо їм треба перезаряджатися кожні 40 секунд – хвилину, знову далі поповз і так помалу доліз до окопів до хлопців. І там вже почали мені допомагати. Бо зі спиною трохи складно через те, що це дірка по всьому хребтові, і ти, виходить, не можеш ні джгута накласти, ні пов’язку. І це дірку, просто, запихали всіма тряпками, якими мали, і все».

Перші думки у чоловіка були, що він живий і руки та ноги на місці.

«Це вже порадувало. А далі думки, що робити. Послідовність дій та, яку вчили нас, що робити за чим. Питання стояло, що робити, як долізти до безпечного місця, хоча би до окопу», – каже ветеран.

Вибиратися тоді довелося Миколі досить складно.

«Ми приїхали туди, то дві рації мали – одна на спостережному пункті, одна – в ротного, відповідно. Вони тоді вже порозряджалися. Якраз я встиг завести генератора тільки зранку, щоб зарядити. І тільки поставив на зарядку, пішов до хлопців виходити, вона певне півгодини постояла на зарядці і стався приліт. Хлопці ніхто майже не чув, почали по окопах передавати один другому, що є трьохсоті. І тоді вже почали викликати евакуацію. Але евакуація відбулася десь через хвилин 40, коли вже наші почали у відповідь насипати їм. Ці вже, як припинили трохи вогонь, то приїхала машина, нас швиденько погрузили в джипа і звідти почали вивозити», – пригадує він.

Поранених бійців тоді привезли в Піски, але там не було лікарів і довелося далі перевозити в Радомишль в Житомирську область.

«І мене закинули в швидку. Ніхто не знав, яке поранення, що там. Мене посадили, а виявляється, що так не можна було робити, бо осколок сидів в паху – він через спину пройшов в живіт в пах до артерії, але якось повезло. Сидячи-напівсидячи мене завезли, і вже там на операційному столі я дізнався, що один наший загинув. Там мені теж сказали, що не допоможуть, максимум, це кров зупинять, і треба везти на Житомир, бо осколок треба через живіт виймати, не рахуючи вже дрібні осколки», – пригадує Микола.

Повернутися до активного життя допоміг спорт

Микола Чабанчук переніс вже дев’ять операцій. Остання була 2 вересня.

«І ще потрібно. У мене в хребті електроніка стоїть. Мені треба ще повиймати ту всю електроніку. Грудний відділ розрізати, нирку розрізати і поперек треба розрізати, бо там є ті дроти, повиймати. Ще багато», – каже він.

Не опустити руки його мотивувала сім’я, а відновитися допоміг спорт.

«У дитини 17 квітня було день народження, якраз мав бути рік. Жінка тоді, як війна почалася, поїхала за кордон. Вона переживала, як воно має бути. Кажу «Не переживай, я щось придумаю, я на день народження приїду». І я на день народження приїхав. Я вже був тут в госпіталі, мене якось з тими шлангами, дренажами в халат закутали і я додому приїхав, піднявся на 5-ий поверх. Вони вже тоді вже повернулися додому», – розповідає ветеран.

Реабілітація почалася майже відразу після операцій.

«Я 24 березня отримав поранення, 24-го мені основну операцію провели. 25 березня я був в реанімації, і в обід мене вже перевели в хірургію. Там лікар сказав, що треба пробувати ходити, розроблятися. І 30 чи 31 березня я потрапив сюди в Луцьк. А тут вже реабілітологи зайнялися, почали розробляти ногу, щоб я пробував ходити, розходжуватися. І ходив собі нормально, більш менш розходили. Так, воно важко, бо все болить. Перший місяць – це кожного пальця тобі розгинають, ноги розгинають, все болить. А реабілітолог, досить така просунута, і дуже багато уваги приділяла на перших початках, то максимум пробувала – годину-півтори могла розробляти ноги, все повністю. Були всякі неприємні штуки, але ми знали, що це треба і результати було видно, що там палець заворушився, нога починає ворушитися, ти вже там без палки можеш ходити», – розказує Микола.

Чоловіку потрібно час від часу проходити реабілітацію, щоб підтримувати свій стан здоров’я.

«Реабілітація не закінчилася, вона досі триває. У мене от в червні було запалення, бо я в памперсі ходжу, не відчуваю органів тазу. Ми з’ясували, чому воно відбувається і контролюємо ці процеси, але здоров’я вернулося до стану червня тільки от буквально пару днів тому. Оце у мене була операція, потім реабілітація три тижні, і тільки зараз я відчув, що мені вже легше стало. Сказала лікар при виписці «Ти мусиш її завжди мати, тобі краще не стане, але гірше буде, якщо ти не будеш займатися», – пояснює ветеран.

Спорт допоміг для чоловіка зрозуміти, що він може продовжувати повноцінно жити:

«Спорт принаймні дав можливість зрозуміти, що не все втрачено. Хоч ти не можеш зараз бігати, але є такі самі як ти і ти можеш між ними змагатися. Стріляти з лука ти можеш, повноцінно змагатися зі здоровими, там всі в рівних умовах майже – чи ти сидиш чи ти стоїш, там все супер. Якщо говорити про греблю так само там, в принципі, теж можна спокійно. Я, наприклад, можу змагатися зі здоровими. Тобто спорт більш так мотивує. Так само побачити, як змагаються військові ветерани, наприклад, на Іграх Нескорених, в яких рук немає, ніг немає, а вони не здалися і далі бігають. У мене жінка дві дні поки там була, то плакала, коли люди не можуть ходити, а вони все одно щось роблять. Це мотивує досить так непогано».

Разом з тим Микола не знає, чи відновиться його організм повністю:

«Ніхто ніяких прогнозів не дає, бо навіть не знають, як організм так виключився. У мене хребта розшили, нерви у мене зшиті, у мене електроніка у хребті. Але організм настільки дивно виключився, що ніби розрізало від куприка до поперека, а таке враження, ніби ще й грудний відділ ще. У мене живіт здутий, то у мене не працює від грудного відділу, ніби там якась травма, хоча там травми ніякої не було. І лікарі не розуміють, як так, організм сам вибірково виключив цей м’яз, а цей м’яз працює».

Чому Микола Чабанчук долучився до проекту «СпортАмбасадори»

Микола пробував пройти відбір на «Ігри Нескорених», однак не пройшов.

«Спочатку може і трохи засмутився, але потім запустилася оця програма «СпортАмбасадори». І думаю «Попробую туди». Я раз і пройшов. Ми якраз тренувалися разом, займалися теорією, бо там дуже багато по психології, по школі лідерства і тому подібне, але паралельно тренувалися разом зі збірною, яка зараз у Дюссельдорфі виступала», – пояснює він.

Як він розповів, ця ідея виникла в громадської організації фонду «Повернись Живим» за підтримки Посольства США та громадської організації «Ігри Нескорених» відібрали 20 людей в Україні з досвідом спортивної реабілітації. Мета – ознайомити, що таке адаптивний спорт, які є види, як ним займатися.

«Ми перші промінчики в кожному регіоні. Ми робили поїздки по Західній Україні, щоб донести реабілітаційним центрам, що от є такі заняття, щоб хлопців ознайомити. Наприклад, що Ви от в Луцьку можете там-то займатися. Є, наприклад, відповідні змагання, коли це спорт між людьми з інвалідністю загальний. Але є так само ветеранських багато програм. Це треба донести інформацію по реабілітаційних центрах, бо зараз самі реабілітаційні центри не знають, що є така річ, що хлопці можуть зайнятися тенісом, стрільбою чи ще чимось. Щоб вони розповідали хлопцям, які до них потрапляють», – каже ветеран.

Він планує продовжувати діяльність в «СпортАмбасадорі»:

«Я, в принципі, і без самого цього проекту цим займався, бо вийшло так, що я дуже багато всього пройшов, і пройшов це дуже швидко. Через те, що мав знайомих по бізнесу, я володів інформацією, які треба документи, довідки. І я хлопцям помагав. Далі, коли я проходив на відбір «Ігри Нескорених», ще не знав, що я буду в «СпортАмбасадорах», теж дуже багатьом розказував, що це таке, як хлопці займаються, що є такі програми, що варто хоча би поїхати попробувати і побачити цей дух. Потім, відповідно, вже відбулися самі «СпортАмбасадори. Зараз вже проект образно йде до кінця, і у нас буде онлайн-тренінг, я так розумію більше такий прощальний».

Також зараз у нього запал до бігу:

«Бігати мені важко, бо у мене носок не працює і немає амортизації, але будучи на «СпортАмбасадорах» ми кожен вечір грали футбол. Спочатку думали, що це буде дико, але у кінцевому результаті це вийшло. Воно виглядає збоку, як казав у мене ротний, як стрибуча блоха – стрибали, бо ж нога не працює, там поки ти пробіжиш, поки підскачеш. Але у кінцевому результаті було непогано. Зараз хочу пробувати бігати. Може, через силу, хай там не буду бігати, як нормальний спортсмен, але через силу, може, щось і вийде з того всього».

Микола радить військовим не здаватися:

«Йди далі. На цьому все не скінчилося, маючи, навіть інвалідність. Я завжди кажу, що це якісь нові перспективи. Живі – це вже основний фактор, біля сім’ї – це супер. Далі використовуйте це все по максимуму, як можна. Є можливість бізнесу – відкривайте бізнес, є можливість брати участь у різних проектах – беріть участь в проектах, займайтеся спортом і тому подібне. Нас зараз таких буде багато, треба іншим допомагати».

Бізнес відновив через місяць після поранення

Микола Чабанчук займався ритуальним бізнесом до війни. І, як він каже, бізнес розвивався досить  успішно. Його фірма виготовляла пам’ятники та все, що пов’язано з гранітом. Однак через війну довелося на деякий час зробити паузу. Щоправда – ненадовго. Клієнти стимулювали відновити роботу досить швидко.

Бізнес він відновив у квітні 2022 року:

«На початку квітня я лежу у госпіталі ледве живий. Купа тих дренажів, шлангів всяких, маніпуляції всякі проводять, досліджують, дивляться, що зі мною далі робити. А люди дзвонять «Ми у Вас там пам’ятника замовляли, його треба поставити до Пасхи». Я кажу «Який пам’ятник, Ви що люди, смієтеся, війна на дворі, я тут взагалі не знаю, що буде». Це ж початок війни буквально, а людям треба пам’ятники поставити, бо Пасха, проводи. Йомайо. У мене такий треш. Я не знаю, чи то на таблетках добре посиділи чи що, так спокійно. У мене був молодий хлопець 20 років, Іван, такий дуже перспективний. Кажу до Івана «Давай-но будемо починати щось робити». Бо перший фактор – клієнти, а другий – це люди, які у мене працювали, вони лишилися тут. У мене багато людей пенсійного віку, яких тобто в армію не беруть, бо деяких забрали, вони вже і загинули ті люди. І от людям треба було десь працювати, сім’ю свою годувати. І ми оце в квітні відновили процес роботи».

Микола каже, що було дуже складно:

«Бо виходить ти в нуль або в мінуси працював. Люди позамовляли в січні-лютому по одних цінах, війна – це зовсім інші ціни, солярку бігали відрами шукали, де її набрати, щоб машина могла десь поїхати, а ще черги. Але ми роботи поробили, працівники у мене збереглися. І вже десь в червні 2022 року ми вже пішли в прибуток, почали приймати замовлення по нових цінах. Їх багато, правда, не було. Магазин у мене взагалі один був закритий. Людина працювала в іншому магазині, а той відкривала, коли люди цікавилися. Ми його повноцінно відкрили тільки цієї весни, що вже посадив продавця, якого працевлаштував, плачу зарплату офіційно. Тобто було складно. Але ми якось витримали, і працюємо зараз над грантами, всякими проектами, військовим пам’ятники робимо тощо.  Наплив роботи зараз досить великий, не вистачає більш трудового ресурсу».

Через проблему з трудовим ресурсом чоловікові доводиться іноді навіть відмовлятися від реабілітації.

«Я зараз мав знову реабілітацією займатися, але відмовився через те, що маю зараз бути на виробництві своєму, бо там бардак. Мене, просто, люди з’їдять, бо вони цього не розуміють. Люди тут живуть звичайним життям, тут немає війни, всім байдуже, чи ти там ходиш, чого ти кульгаєш, чи які у тебе там умови. У людей зараз тут життя, бізнес, вони будуються, ремонти роблять, їм треба вже, їм не цікаво, що в тебе хлопця там забрали, а той загинув.

Працюю з обласним центром зайнятості, то немає нормальних людей. Їх або позабирали, або вони всякими шляхами виїхали за кордон. У мене приклади є – хлопці лишилися мені ще винні гроші, бо дав аванс, а вони потім на роботу не прийшли. Є проблема горілки», – ділиться Микола.

Микола каже, що тих, хто хочуть працювати навчать усьому, головне вміти тримати болгарку в руках.

«Мені легше закатати рукави, вже шви майже загоїлися, і починати це самому робити. Але мені не хватає сили в нозі піднімати важке, але монтажні робити буду старатися їздити з хлопцями, робити», – розказує він.

Бізнесу зараз допомагають різноманітними грантами, але часто, щоб брати у них учать потрібно мати власні кошти:

«Є багато проектів і закордонних різних. Ну я поки що брав грант оцей що до мільйона, і дружина моя теж по розвитку бізнесу брала до півмільйона грант. Але там умова, що ти залучаєш 30 % своїх коштів. У тому то справа, що це треба мати кошти. Для мене це треба було більше 300 тисяч залучити у моєму випадку. Але є перспектива, є обладнання сучасне нове, що вплине на якість продукції однозначно на краще. Також в мене ще зараз є бізнес по логістиці, я фури брав, обслуговував і зараз хочу запускати».

Наступний етап для Миколи Чабанчука – проект у Канаді

Зараз Микола пройшов відбір на проект для ветеранів у Канаді. Туди з України відібрали 15 людей і вони будуть проходити навчання та реабілітацію. Потім цей досвід учасники будуть впроваджувати тут в Україні.

«Це буде реабілітація через спорт, але якраз зв’язано з туризмом – походи, сплави, лижі і тому подібне. Я відбір пройшов вже офіційно, мені вже прийшов лист-запрошення. І поїду наступного року на початку травня на два тижні в Канаду. Мені подобається, бо це якраз ця стихія, яку я люблю», – пояснює чоловік.

Микола також захоплюється зимовими видами спорту:

«Я дуже сильно лижі люблю, і у мене були дуже високі результаті по лижному туризмі. Я минулої зими на Новий рік поїхав у Карпати, щоб попробувати, чи я зможу зі своїм здоров’ям стояти на лижах.  У мене немає сили від коліна вниз, бо не працюють згиначі, немає тонусу м’язів, але лижами я можу займатися. То, якщо я навіть не попаду десь, то я буду далі в лижні види спорту паралімпійські пробувати».

У лижах чоловік хоче пробувати себе максимально:

«Бо мені треба тонус, треба заняття для здоров’я. Спочатку по-максимуму себе, а далі це все буду на хлопців переключати. Але це не означає, що я буду сидіти і там чисто тупо займатися військовими, я буду більше займатися організаційними питаннями. Я більше вказівник, що от можна там і те. Але не так, що особисто я кину все свій бізнес, сім’ю і буду сидіти займатися. Я більш так, просто, для афіші, для пояснення, щоб людей мотивувати, що йдіть пробуйте».

Але найбільше зараз Микола Чабанчук дуже сумує за походами у гори. Він вже планує відновити ці походи наступного року:

«Я б вже напевне рванув би. Але весною вже. Дитина підросте і ми підемо напевне що на Хом’як (ред. – вершина у південно-східній частині Ґорґан), бо це перша точка, яку я хочу піднятися і попробувати. І так само Канада. Я так зрозумів, там походи в гори будуть, сплави по гірських річках, бо вони мене питали категорії, які я долав, де я займався. Їх зацікавило, що я маю досвід в організації різних штук по туризму. Через це я так і пройшов цей відбір. У мене ніби свої ноги є, але у мене такий досить цікавий нюанс, що буду бачити наскільки я зможу ці речі подолати».

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас