19:12, 05 Серпня 2020
«Семен пальнув Степана, а Степан – Семена»: як судилися волиняни
«Шість місяців тюрми? Тож я там здохну!»: в осередку Волинської Феміди зразка 1920-30-их років траплялися як драматичні, так і кумедні випадки. Не лише гучні політичні процеси, а й суперечки про межі та десятини, дрібні крадіжки грошей на роботі, викрадення курок та побутові бійки ставали предметом уваги волинської преси періоду міжвоєнного двадцятиліття.
Репортажі з осередку «повітової Феміди» у Луцьку з’являлися на шпальтах газет у 1934 році. Зауважимо, що судові процеси тоді відбувалися у будівлі колишнього монастиря тринітаріїв у центрі міста (нині – Луцький гарнізонний військовий госпіталь). Який вигляд мала Волинська Феміда першої інстанції понад 80 років тому, за матеріалами публікацій 1930-их років, спробувало відтворити інтернет-видання «Волинь Online».
«Як пройти до міського суду? – А звідси прямо крізь хвіртку, потім праворуч, потім ліворуч, ще раз ліворуч і сходами догори».
Ми прийшли до Волинської Феміди. Тут оголюється людина, найчастіше – мала людина, з села, з міської вулиці, з кімнатки в підвалі, і судитимуть її у першій інстанції. Ми – у міському суді. Поки надійде вказана у повістках дев’ята година, на подвір’ї суду, на невідомо ким та з якою метою покинутих балках порозсідалися представники села, солідні селяни, які виглядають по-господарськи. В повітря здіймається дим махорки, лунають притишені голоси та ремствування жінок, яких тут чимало. Розмови точаться навколо тем судових розглядів. З кимось намагаються домовитися.
«Мій дід не судився, мій батько не судився, і я не хочу!», – запевнює співрозмовників сивий селянин патріархального вигляду.
«То миріться, дядьку! Прощайте йому, а він вам поверне ваші розходи», – намовляє його «третя особа», очевидно, свідок у справі.
А потім чутно лише уривки речень про десятини, копи, межі, урочища. Видно, що це «земельна» справа, пов’язана з припиненням чийогось права власності та пусканням у рух кулаків.
Збоку інша група. Міське вбрання з претензією на елегантність, різкі жести, розмова, що переходить у крик. І раптом з уст дами у жакеті з імітації каракулю та в капелюшку вилітає на адресу молодого селянина потік жаргонних слів: «Dy, ganef, paskidnik!».
Дев’ята година. Зала суду вже заповнена вщерть, багато осіб стоять, втупивши погляд в подіум з суддівським столом. Атмосфера складається переважно з сірководню, з малою домішкою кисню та азоту. Як дихатимемо цим так званим повітрям протягом кількох, якщо не кільканадцяти годин?
Прихід судді віщує початок розгляду справ, спочатку – кримінальних, а згодом – цивільних. Які ж драматичні персонажі на початку постають перед судом? Обвинувачена – рухлива жіночка зі швидкою вимовою, потерпіла – її колежанка.
«Чи оскаржену раніше судили? – Найвищий суддя, так, одного разу мене карали за виливання води крізь вікно на вулицю».
«Це означає, що не була покарана. А може, – суддя зазирає до аркуша, що лежить перед ним, – була засуджена Ковельським міським судом на три місяці ув’язнення, Рівненським міським судом на п’ять місяців ув’язнення, Кременецьким міським судом…»
«Найвищий суддя, я забула. Зараз собі пригадую», – відповідає жіночка.
«Отже, п’ять разів була засуджена за крадіжки. Зараз зачитають акт обвинувачення», – говорить суддя.
«Повітове командування поліції… звинувачує в тому, що… у будці з содовою водою забрала з метою привласнення… з кишені плаща 10 злотих та 10 грошів, отже, йдеться про правопорушення, передбачене статтею 257 кримінального кодексу. Обвинувачена визнає провину?», – запитують її.
«Найвищий суддя, визнаю, але з поясненням», – пояснення полягає у кількахвилинній балаканині.
Потім виступає потерпіла: «Високий суд, я їй казала раніше, як колежанці, адже ми колись разом продавали содову воду: «Петронела, признайся, віддай мої гроші, як порядні люди роблять, а я тобі пробачу». То вона, пане суддя, до мене: «Не пискуй, бо дістанеш!» А ще приятелька називається! То хіба так можна, пане суддя?».
Розгляд справи переносять. Додатково викликатимуть свідка-поліціянта. Звинувачена та її приятелька виходять.
Тепер судовий пристав випихає перед суд змарнілого селянина, який має дурнуватий вигляд. Він відібрав у сусідка курку. Дурнувато сміючись, зізнається, що взяв курку. Підтверджує, що його вже затримували раніше. Вкрав, бо «потрібні були гроші на махорку».
Вирок: «Іменем Республіки Польща… на шість місяців в’язниці з відкладенням виконання покарання на термін три роки».
Селянин широко відкриває уста та очі: «Пане суддя, шість місяців тюрми? Тож я там здохну!».
Виступає представник публічного обвинувачення. Розпочинають розглядати справи, де позивачами є приватні особи. Ось двоє кремезних селян, один з яких має до іншого претензію за побиття. Свідок – хлопчик років дев’яти, учень другого класу, виступаючи, говорить мішаниною польських та українських слів.
«То як там було з тим побиттям?», – запитує суддя.
«А так було: siedzieli дядько Семен з дядьком Степаном, а potem дядько Семен пальнув дядька Степана, а дядько Степан пальнув дядька Семена, а дядько Семен…», – розповідає свідок.
Вирок: звільнити дядька Семена від покарання за взаємною згодою.
Довгим шнурком тягнуться свідки, яких суддя з ангельською терплячістю повчає щодо обов’язку свідчити правду та скласти присягу.
«Я не хочу присягати», – ні з того, ні з сього заявляє молода дівчина.
«Чому? Чи свідок є кревною сторін?», – уточнює суддя.
«Ні, не хочу, та й годі!», – наполягає дівчина.
Норовливого свідка потрібно переконувати, що він не може без правової підстави відмовлятися від надання свідчень. Ось знову хтось говорить, що він «євангелічний християнин» і не складає присяги. Суддя приймає від нього урочисту обіцянку казати правду.
Ті, хто належить до Мойсеєвого віросповідання, мусять покрити голову під час присяги і тримати руки на Торі, але десь у них поділися капелюхи. Нашвидкуруч позичають в інших і ось нові клопоти.
«Свідок є кревним обвинуваченого?», – запитують у свідка.
«Кревним», – говорить той.
«А яким?», – уточнюють.
«Його сестру я тримаю за жінку для себе», – говорить свідок.
Нарешті присягу склали. Свідки говорять, плутаються, і у підсумку нічого зрозумілого сказати не можуть.
«Де свідок працює?», – запитують в одного з них.
«Я займаюся з вантажівкою», – відповідає той.
«Як це з вантажівкою? Що свідок робить?», – уточнюють у суді.
«Я мушу їздити як шофер вантажівкою, трохи до Луцька, до Рівного, а часом до Кременця», – говорить той.
У залі зостається чоловік у залізничній уніформі, який терпляче очікує. Зрештою він підходить до столу.
«Високий суд, я тут чекаю від ранку, а маю службу. Коли нарешті буде моя справа? Ось повістка», – говорить він.
Суддя читає документ: «Пане, Вас викликають до міського суду Косова у Східній Малопольщі, а не до нас. Чому ж пан одразу не прочитав, що це інший суд викликає?».
За хвилю покидаємо, наповнені враженнями, осередок повітової справедливості. А позаду лунає крик: «Пане приставе, будьте свідком, що мене тут на судовому подвір’ї б’ють!».
Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ
Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com
Залишити відповідь