19:12, 05 Серпня 2020

«Семен пальнув Степана, а Степан – Семена»: як судилися волиняни

«Шість місяців тюрми? Тож я там здохну!»: в осередку Волинської Феміди зразка 1920-30-их років траплялися як драматичні, так і кумедні випадки. Не лише гучні політичні процеси, а й суперечки про межі та десятини, дрібні крадіжки грошей на роботі, викрадення курок та побутові бійки ставали предметом уваги волинської преси періоду міжвоєнного двадцятиліття.

Репортажі з осередку «повітової Феміди» у Луцьку з’являлися на шпальтах газет у 1934 році. Зауважимо, що судові процеси тоді відбувалися у будівлі колишнього монастиря тринітаріїв у центрі міста (нині – Луцький гарнізонний військовий госпіталь). Який вигляд мала Волинська Феміда першої інстанції понад 80 років тому, за матеріалами публікацій 1930-их років, спробувало відтворити інтернет-видання «Волинь Online».

«Як пройти до міського суду? –  А звідси прямо крізь хвіртку, потім праворуч, потім ліворуч, ще раз ліворуч і сходами догори».

Ми прийшли до Волинської Феміди. Тут оголюється людина, найчастіше – мала людина, з села, з міської вулиці, з кімнатки в підвалі, і судитимуть її у першій інстанції. Ми – у міському суді. Поки надійде вказана у повістках дев’ята година, на подвір’ї суду, на невідомо ким та з якою метою покинутих балках порозсідалися представники села, солідні селяни, які виглядають по-господарськи. В повітря здіймається дим махорки, лунають притишені голоси та ремствування жінок, яких тут чимало. Розмови точаться навколо тем судових розглядів. З кимось намагаються домовитися.

«Мій дід не судився, мій батько не судився, і я не хочу!», – запевнює співрозмовників сивий селянин патріархального вигляду.

«То миріться, дядьку! Прощайте йому, а він вам поверне ваші розходи», – намовляє його «третя особа», очевидно, свідок у справі.

А потім чутно лише уривки речень про десятини, копи, межі, урочища. Видно, що це «земельна» справа, пов’язана з припиненням чийогось права власності та пусканням у рух кулаків.

Збоку інша група. Міське вбрання з претензією на елегантність, різкі жести, розмова, що переходить у крик. І раптом з уст дами у жакеті з імітації каракулю та в капелюшку вилітає на адресу молодого селянина потік жаргонних слів: «Dy, ganef, paskidnik!».

Дев’ята година. Зала суду вже заповнена вщерть, багато осіб стоять, втупивши погляд в подіум з суддівським столом. Атмосфера складається переважно з сірководню, з малою домішкою кисню та азоту. Як дихатимемо цим так званим повітрям протягом кількох, якщо не кільканадцяти годин?

Прихід судді віщує початок розгляду справ, спочатку – кримінальних, а згодом – цивільних. Які ж драматичні персонажі на початку постають перед судом? Обвинувачена – рухлива жіночка зі швидкою вимовою, потерпіла – її колежанка.

«Чи оскаржену раніше судили? – Найвищий суддя, так, одного разу мене карали за виливання води крізь вікно на вулицю».

«Це означає, що не була покарана. А може, – суддя зазирає до аркуша, що лежить перед ним,  – була засуджена Ковельським міським судом на три місяці ув’язнення, Рівненським міським судом на п’ять місяців ув’язнення, Кременецьким міським судом…»

«Найвищий суддя, я забула. Зараз собі пригадую», – відповідає жіночка.

«Отже, п’ять разів була засуджена за крадіжки. Зараз зачитають акт обвинувачення», – говорить суддя.

«Повітове командування поліції… звинувачує в тому, що… у будці з содовою водою забрала з метою привласнення… з кишені плаща 10 злотих та 10 грошів, отже, йдеться про правопорушення, передбачене статтею 257 кримінального кодексу. Обвинувачена визнає провину?»,  – запитують її.

«Найвищий суддя, визнаю, але з поясненням», – пояснення полягає у кількахвилинній балаканині.

Потім виступає потерпіла: «Високий суд, я їй казала раніше, як колежанці, адже ми колись разом продавали содову воду: «Петронела, признайся, віддай мої гроші, як порядні люди роблять, а я тобі пробачу». То вона, пане суддя, до мене: «Не пискуй, бо дістанеш!» А ще приятелька називається! То хіба так можна, пане суддя?».

Розгляд справи переносять. Додатково викликатимуть свідка-поліціянта. Звинувачена та її приятелька виходять.

Тепер судовий пристав випихає перед суд змарнілого селянина, який має дурнуватий  вигляд. Він відібрав у сусідка курку. Дурнувато сміючись, зізнається, що взяв курку. Підтверджує, що його вже затримували раніше. Вкрав, бо «потрібні були гроші на махорку».

Вирок: «Іменем Республіки Польща… на шість місяців в’язниці з відкладенням виконання покарання на термін три роки».

Селянин широко відкриває уста та очі: «Пане суддя, шість місяців тюрми? Тож я там здохну!».

Виступає представник публічного обвинувачення. Розпочинають розглядати справи, де позивачами є приватні особи. Ось двоє кремезних селян, один з яких має до іншого претензію за побиття. Свідок – хлопчик років дев’яти, учень другого класу, виступаючи, говорить мішаниною польських та українських слів.

«То як там було з тим побиттям?», – запитує суддя.

«А так було: siedzieli дядько Семен з дядьком Степаном, а potem дядько Семен пальнув дядька Степана, а дядько Степан пальнув дядька Семена, а дядько Семен…», – розповідає свідок.

Вирок: звільнити дядька Семена від покарання за взаємною згодою.

Довгим шнурком тягнуться свідки, яких суддя з ангельською терплячістю повчає щодо обов’язку свідчити правду та скласти присягу.

«Я не хочу присягати», – ні з того, ні з сього заявляє молода дівчина.

«Чому? Чи свідок є кревною сторін?», – уточнює суддя.

«Ні, не хочу, та й годі!», – наполягає дівчина.

Норовливого свідка потрібно переконувати, що він не може без правової підстави відмовлятися від надання свідчень. Ось знову хтось говорить, що він «євангелічний християнин» і не складає присяги. Суддя приймає від нього урочисту обіцянку казати правду.

Ті, хто належить до Мойсеєвого віросповідання, мусять покрити голову під час присяги і тримати руки на Торі, але десь у них поділися капелюхи. Нашвидкуруч позичають в інших і ось нові клопоти.

«Свідок є кревним обвинуваченого?», – запитують у свідка.

«Кревним», – говорить той.

«А яким?», – уточнюють.

«Його сестру я тримаю за жінку для себе», – говорить свідок.

Нарешті присягу склали. Свідки говорять, плутаються, і у підсумку нічого зрозумілого сказати не можуть.

«Де свідок працює?», – запитують в одного з них.

«Я займаюся з вантажівкою»,  – відповідає той.

«Як це з вантажівкою? Що свідок робить?», – уточнюють у суді.

«Я мушу їздити як шофер вантажівкою, трохи до Луцька, до Рівного, а часом до Кременця»,  – говорить той.

У залі зостається чоловік у залізничній уніформі, який терпляче очікує. Зрештою він підходить до столу.

«Високий суд, я тут чекаю від ранку, а маю службу. Коли нарешті буде моя справа? Ось повістка»,  – говорить він.

Суддя читає документ: «Пане, Вас викликають до міського суду Косова у Східній Малопольщі, а не до нас. Чому ж пан одразу не прочитав, що це інший суд викликає?».

За хвилю покидаємо, наповнені враженнями, осередок повітової справедливості. А позаду лунає крик: «Пане приставе, будьте свідком, що мене тут на судовому подвір’ї б’ють!».

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com

Інтернет-видання «Волинь Оnline» існує за кошти краудфандингу, або ж громадського співфінансування – пропонуємо підтримати нас фінансово на будь-яку суму від 1 гривні, якщо Вам цікаво і надалі читати нас

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: