19:10, 18 листопада 2020

Оксана Забужко: письменниця, народжена у Луцьку – серед героїв «Мистецької алеї» у Києві

Авторка скандального та знакового для сучасної української літератури роману, а також вражаючих інтелектуальних розвідок про культових постатей української культури, Оксана Забужко представлена серед героїв проекту «Мистецька алея».

На вулиці Грінченка у центрі Києва в межах проєкту «Мистецька алея» з’явилися артоб’єкти, присвячені двом відомим лучанам. Серед них – письменниця, дослідниця, публічна інтелектуалка, авторка культового роману сучасної української літератури «Польові дослідження з українського сексу» Оксана Забужко.

Серед організаторів «Мистецької алеї» – ГО «Простір 500» у партнерстві із Українським інститутом та Українським інститутом книги за підтримки Українського культурного фонду. Зазначають, що мета проєкту – відродження культурної пам’яті вулиці й розвиток сучасного українського мистецтва в публічному просторі. Темою одного з артоб’єктів стали «Чотири обличчя Оксани Забужко». Вона – авторка поетичних збірок та скандального роману, есеїв та культурологічних розвідок, феміністка.

Детальніше про Оксану Забужко розповідає інтернет-видання «Волинь Online».

Письменниця народилася у Луцьку в сім’ї викладачів-філологів, а коли їй було вісім років, родина переїхала до Києва. Там вона закінчила філософський факультет та аспірантуру з естетики Київського університету імені Тараса Шевченка. До межі 1980-90-их років була відома як у літературних колах поеткою, авторкою низки поетичних збірок. У 1992–1994 роках працювала в США як запрошена письменниця і фулбрайтівська стипендіатка, викладала україністику в американських університетах.

Луцьк часів її дитинства, як писала Забужко в одному з есеїв, попри потужний натиск «совєтизації» зберігав в життєвому укладі ще не остиглу пам’ять про свою «європейськість» — навіть на рівні побуту.

«Підлітки вечорами ходили гуляти «на замок», як і в ті часи, коли «предводителем дворянства» в місті був Петро Антонович Косач, — і звідкілясь «усі знали» (соціологічна достеменність такої вибірки в уяві малої дитини, розуміється, сумнівна, але я тут про середовище), що саме тут, у замку Любарта, колись відбувався з’їзд європейських монархів, який вирішив долю Європи: на сьогоднішню мірку, ми, отже, жили «в Брюсселі», чи принаймні «в Маастріхті», і щось від того в повітрі таки трималося…», – писала вона.

Переломним моментом став вихід друком у 1996 році роману «Польові дослідження з українського сексу», який став візитівкою сучасної української літератури. Як зазначає сама авторка, цей твір став першим романом сучасного українського автора про сучасне українське життя, який був виданий у незалежній Україні незалежним видавництвом та став комерційно успішним. Це була перша українська книжка, яка потрапила на книжкові розкладки, повністю зайняті російським трешем. Роман, назва якого й досі викликає ажіотаж, розповідає про жінку, яка їде викладати у США, будує стосунки, пише поезію, займається пошуками власної ідентичності.

Лучанам нескладно впізнати деякі локації, що фігурують у романі, а також одного з головних героїв («художника Миколу К.»):

«Поїхали до парку?» — «Куди скажете, пані, я весь ваш» (старовинний парк над річкою, наново, як промиті, випливлі з багаторічного туману кам’янi сходи, облущена балюстрада, ах, от звідки це в моїх снах! — i, о Боже коханий, ця струмуюча барва, це повільне, підводне світло, холоднувате, блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеї, дерева й лавочки, — таж це ним світяться мої кращі, найбільш мої вірші, — отже, також звідси?)».

Роман одразу стали називати «Біблією українського фемінізму», адже будь-якій культурі чи ідеології, яка зароджується, потрібен програмний текст, з яким вона себе може ідентифікувати.

«Мені потім довго та складно доводилося пояснювати, що я себе не називаю феміністичним письменником, бо фемінізм є певна ідеологія, а бути прив’язаним до ідеології – це трішки інше. Тобто, я не пишу феміністичних романів, я пишу просто романи. Я поділяю багато позицій того, що називається культурним фемінізмом і я наполягаю на тому що так, жінка нікому нічого не винна, умовно кажучи, по факту того, що вона жінка, і ще багато речей, які сьогодні є базовими та елементарними, а 24 роки тому це все було поле неоране і не було нічого окрім просвітницьких інтерв’ю Соломії Павличко у пресі», – розповідає Оксана Забужко.

На сторінках роману авторка від першої особи, без зміни імені, відкрито розповідала про речі, які українські жінки раніше могли  обговорювати хіба що з близькими подругами. Тому книжка стала тим, що називається голос покоління.

«Мені писали жінки віком від 20 до 60. Це було реальним вибухом, бо ніколи про це не говорилося. Мені писали жінки, які вперше взяли і прочитали надруковану на папері типографськими літерами історію, яка відбувалася у їхньому житті, але яка розповідалася подружкам пошепки на кухні, тому що були стандарти про що можна говорити і про що не можна, були певні речі, про що порядна жінка має говорити, а про що мовчати», – зауважує письменниця.

Ще один твір, який варто відзначити – роман «Музей покинутих секретів», виданий 2009 року. Це – родинна сага, у якій переплітаються три покоління – від 1940-х до 2004 року.

Окрім художніх творів, у доробку Оксани Забужко – есеїстика про переломну добу – посттоталітарні, постколоніальні, постмодерні 90-ті. Зокрема, нещодавно вийшла друком «Планета Полин» — це вибране, найважливіші есеї Забужко за більш як 20 років. Вони присвячені постатям і подіям, які авторка вважає культурно знаковими для сьогоднішньої епохи кризи гуманізму. Серед героїв книжки — Леонід Плющ, Соломія Павличко, Софія Яблонська.

Серед постатей, діяльність яких намагалася переосмислити та десакралізувати Оксана Забужко: письменники Іван Франко («Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період»), Тарас Шевченко («Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»), Леся Українка («Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій»), літературознавець Юрій Шевельов («Вибране листування на тлі доби: 1992-2002. З доданими творами, коментарями, причинками до біографії та іншими документами»). Під час одного з виступів у Луцьку Забужко наголошувала, що Леся Українка – це не лише волинські ліси та «Лісова пісня», це – «наша козирна дама», яку варто демонструвати на увесь світ, кажучи, що завжди були європейською нацією, оскільки у нас ще тоді була Леся Українка.

Письменниця наголошує на важливості збереження історичної пам’яті.

«Безпам’ятний – значить ослаблений. Той, хто не знає, звідки він вийшов, позбавлений дуже важливого ресурсу психологічної підтримки – розуміння логіки і змісту власного життя, і тих подій, які в ньому відбуваються», – зазначала Оксана Забужко.

Вона прагне інтелектуального діалогу з попередниками, встановлює зв’язки між поколіннями.

«Перепрочитання культури, підключення до традиції – це як гірлянда лампочок, які засвічуються одна за одною. Як гірлянда не може загорітися на повну силу, так і ви не засвітите, якщо перед вами не світитимуть ваші попередники, вчителі, з якими ви себе ідентифікуєте, без цього ніколи не буде культури. Без цього, скільки б іноземних мов ви не освоювали, як би ви не розкидали пальці в уявленні себе європейськими інтелектуалами, ви завжди будете забитою провінцією. Тобто, це частина повернення спадщини, підключення, реактуалізація спадщини – це частина нашої європейської ідентичності як нації з незалежною культурою»,  – наголошує Оксана Забужко.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: