Луцька майстриня елітної біжутерії щодня розповідає історії про прикраси*

Майстриня з Луцька Світлана Головачук, яка виготовляє елітні сутажні прикраси за старовинною французькою технікою, у своєму блозі в соцмережах щодня розповідає короткі історії про прикраси.

Цікавинками про намиста та секретами створення особливих прикрас ручної роботи мисткиня поділилася з інтернет-виданням «Волинь Online».

«6 років мої пальці шиють красу, а мозок від того отримує неймовірне емоційне задоволення. Та за професією – журналіст. А позаяк останнє – у минулому, але здатності логічно викладати думки зосталися, то вирішила розповідати цікавинки про прикраси. Бо в них сховалася історія націй. І українська зокрема. Намиста. З наголосом на останньому складі. Так українські жінки називали коралі, гривни, дукачі і решту «прикрасного» добра. Але мої прості історії не стільки про намиста, як про самоідентифікацію народу через прикраси», — наголошує Світлана.

«НамистА» — бренд сутажних прикрас від Світлани Головачук, @namysta – своєрідна скринька з історіями та порадами. Знайти майстриню можна й на “Фейсбук” – «НамистА».

Що таке — сутажні прикраси?

Ходив колись палацом котрийсь із французьких правителів зі славетної династії Бурбонів, струшував пилинку з розшитого шнурами і оздобленого коштовним камінням камзола і навіть подумати не міг, що ті завитки на його одязі у далекому ХХІ столітті згадуватимуть частіше, аніж його-славного.

Отой шнур, що обплітав смарагди-діаманти – рукотворна техніка сутаж, яку нині практикують вправні майстрині. І навіть відомі дизайнери.

Французи щедро оздоблювали одяг аристократів. Нашивали прямо на сукні… з кринолінами, оксамитові сюртуки і решту одежини неймовірних конструкцій, яку… не прали. Бо то направду нереально. Згодом, коли раціо спалахнуло в чиїсь світлій голові, стали шити безпосередньо прикраси, аби знімати і одягати.
Згадали про сутаж і його можливості аж наприкінці ХХ століття ізраїльтяни. Саме там є спеціалізований ювелірний дім! Для України – то досить нова техніка. Зовсім небагато майстрів у ній кохаються. Але ж українці і народні ремесла, як інь та янь – нероздільні. Тому вироби – вражають!

НамистА – це магія і абсолютний ексклюзив!

Речі ручної роботи, а тим паче прикраси, яким притаманний не лише естетичний аспект – і це добре знали наші пращури, мають особливу енергетику. Там душа майстра і дещиця його таланту. Така собі магія. Нею вправно користувалися українські жінки. До прикладу, українці вірили: того, хто носить «щирі», себто справжні коралі, жодні вроки не візьмуть. Намисто було червоним, барвистим і притягувало погляд. Тож недобре око – спершу туди.

А от бурштин мав захищати від від злого духа. Окрім того, наші пра-пращурки були певні, що медовий камінь знімає головний та зубний болі, допомагає при хворобах горла. Й мали рацію, бо йод, наявний у камені, направду зцілює.

Баламути – ще один вид намиста, яке носили ураїнські дівчата – рятував від спокуси. Був символом молодості  й цноти. Батьки старалися придбати по кілька низок дочкам, бо такі намиста наче б то захищали від надмірної чоловічої уваги. Насправді ж прикрасі ці коштували досить дорого, часом – як пара волів! То й хлопці були обережними із такими дівчатами, бо знали, що заможний батько в разі чого шкуру спустить!

Що цікаво, українські чоловіки в  18 – 19 ст були певними, що ліпші ліки від голови – сережки. І дійсно, в котрої жінки болітиме голова, як чоловік із ярмарку привіз «реп’яшки», «жолудки» чи «змійки».

Прикраси – своєрідний соціальний паспорт! Для українців, і не дише для них, намиста слугували маркером соціального становища. На Гуцульщині казали: яка згарда – такий і газда! Іноді набір намист на шиї в нареченої коштував більше, аніж все господарство її батьків. Намиста передавали у спадок.

Де Україна, а де Османська імперія, але й там – те саме. Купці тамтешні полюбляли дарувати своїм дружинам та дочкам золоті монети – дукати. І приємність робив, і себе рекламував. Жінки нанизували ті монети на жилку й носили як нашийну прикрасу. От і вважалося: як багато дукатів побрязкує на шиї, то у купця справи йдуть добре, а як мало — не варто з ним знатися.

«Сутажні прикраси від «НамистА», — наголошує Світлана Головачук, — речі ексклюзивні та , безумовно, статусні. Більшість виконана в лімітованій кількості або й узагалі в одному екземплярі.Вони варті того, аби оселитися у скарбничці справжньої жінки. Сутажні прикраси для червоної доріжки, для світських раутів, для святкувань і нащодень, а ще – для себе красивої і гармонійної!».

Як носити прикраси?

Як каже майстриня, абсолютний моветон – одягати весь набір: кольє, сережки, браслет, персні. Стилісти радять поєднувати кольє з браслет або перстеником, якщо ж обираєте сережки, особливо масивні, то кольє уже не одягаємо.

Королева з-поміж прикрас і абсолютно універсальна – брошка. Але – якщо обрали брошку, нашийну прикрасу не одягаємо в жодному разі. То – табу! Носять із сукнею простого крою або на лацкані жилету. Варто пам’ятати, що одяг складного крою або з фактурної тканини, не потребує «голосних» прикрас. Натомість до простенької маленької чорної сукні можна одягнути й прикрасу «з викликом». Делікатні ті невеликі за розміром підвіски гармонійно виглядають із одягом нащодень.

Чому ручна робота – це дорого і скільки чекати замовлення

«Геніальна Коко Шанель казала: рукотворні речі – це розкіш, яка на повинна бути у кожного, хочеш мати: або роби сам, або плати майстрові! Виготовлення сутажних прикрас – робота клопітка і дуже делікатна, потребує майстерності. Кожен шар шнура я прошиваю. Кожен! Пальці потім мене ненавидять. Якісна робота вартує! І, головне, ручна робота – це ще й віддача власної енергетики. Тому, зрештою, і ціниться саме ручна робота, – каже майстриня. – Я мало шию на продаж, більше — під замовлення. Те, що шию, бо душа просить – у мою колекцію».