Інтегруватися у суспільство після війни: як волинянин та хмельничанин після ампутації розпочали нове життя

З війни повертаються іншими. Як і психологічно, так і фізично, часто, на жаль. Іноді військові хочуть опустити руки і їм здається, що вони нікому не потрібні. Та це не так. У суспільство можна повернутися, навчитися жити заново, знайти нову роботу чи відкрити власну справу. Успішно соціалізуватися назад військовим, які повернулися з зони бойових дій допомагають спеціалісти – реабілітологи, психологи та навіть фахівці центру зайнятості.

Як можна почати нове життя інтернет-видання «Волинь Online» розповідає на прикладі історій волинянина Євгена Лущакевича та хмельничанина Валерія Колесника.

Історія волинянина Євгена Лущакевича: як після війни адаптуватися та отримати посаду начальника у місцевому самоврядуванні

38-річний ветеран війни, доброволець Євген Лущакевич, який втратив на війні ногу, перешкод для себе не бачить та після реабілітації продовжує активне життя. Він багато посміхається та каже, що проблем немає. Він водить авто, любить плавати, не здається і радіє життю.

До війни він працював юристом, в основному, але останнє місце роботи менеджером зі збуту, займався запчастинами до комбайнів. А у серпні цього року Євген Лущакевич отримав посаду начальника відділу комунального майна Луцької міської ради.

«Війна почалася шоком, як і для всіх. Всі готувалися, ніхто не вірив, що це відбудеться. Сім’ю відправив за кордон і у військкомат. Дочекався, поки перетнуть кордон. Це була ніч з п’ятниці на суботу. 25 лютого. Черги були величезні, і 26 лютого я вже прийшов у військкомат», – пригадує чоловік.

Він каже, що тоді був великий наплив людей:

«Всі місця були зайняті, ТРО заповнена, в ЗСУ ніде нічого не треба. Але я почекав з півдня. Формувався новий підрозділ – рота охорони. Я пішов туди одним з перших. Нас шестеро у суботу прийняли».

Спочатку Євген служив на місці, у роті охорони, а наприкінці квітня набирали охочих в бойові частини. І Євген пішов.

«Потрапив в 14-ту (ред. – окрема механізована бригада імені князя Романа Великого). Там пройшов два місяці підготовки. У липні на Донецькому напрямку ми були вже біля Соледара», – каже він.

Євген пояснює, що бойових зіткнень щодня, звісно, не було. Були обстріли, однак, щоб там вижити потрібно правильно поводитися:

«Це залежить від того, як себе поводять солдати. Якщо зайшли на позиції скритно, окопалися і не лазять, не телефонують, не видають свої позиції, можна довго перебувати і про тебе ніхто не буде знати. А можна зайти колоною «прогулятися» і прямо колону ту розіб’ють зразу. Це залежить від командира».

У Євгена це був перший бойовий досвід. Волинянин служив у стрілецькому батальйоні. Отримав поранення Євген під час наступу, коли звільняли Харківщину, у Куп’янському районі:

«За Куп’янськом межа Харківської і Луганської областей, поблизу села Іванівка. Пішли наперед зайняли позиції. Виїхав таньчик, трошки не пощастило. Всі слава Богу живі, поранені, але легкі. Дві години доставляли до лікарні. Хлопці молодці, док спрацював, перетягнули мене, багато навіть крові не втратив. Зо два кілометри мене на руках виносили. А далі вже евакуаційним транспортом до Куп’янська, скільки кілометрів, я не знаю», – розповідає Євген про той день.

Боєць не втрачав позитиву навіть тоді, коли отримав поранення:

«Перші думки були, що я виживу. Чесно, – сміється Євген. – І друга думка, швидше перетягнутися, кров зупинити, бо ж артерія перебита була, там фонтаном».

Далі для Євгена розпочалися лікування та реабілітація. Відгуки про лікарів в чоловіка лише найкращі і він переконує, що якщо звертатися, все буде для воїна безплатно:

«Держава повністю забезпечує. Я ні копійки не потратив за весь час, поки я лікувався. Це Куп’янськ, Харків, Суми, Львів, Трускавець, Луцьк. Мені ще пластичні операції, була необхідність, але нічого ніде не платив. Ніде ніякого супротиву не було. Звертаєшся, люди тобі йдуть назустріч. Просто треба звертатися. І ставлення лікарів було хороше. Дуже багато волонтерів, особливо там на Сході, вони просто жили цим, приходять питають, що треба, що не так».

Він радить всім, хто повертається, ставити перед собою ціль і йти до неї.

«Менше бухати і менше жаліти себе і, просто, йти вперед, ставити перед собою якісь цілі і досягати їх. Можна просто закритися, сказати «Я воював, мені всі винні і всі повинні мене пестити та ніжити як в моральному та фізичному плані». Цього ніхто робити не буде. Я готувався до протезування в Луцьку. У моєму випадку напевне я був готовий до цього, – робить паузу чоловік. –  Ми ж на війну йшли. Ну, як здатися? У бажанні жити далі?».

З тими, кому важко адаптуватися після повернення з війни працюють психологи:

«Це обов’язкова процедура, у нашому випадку. Але мені це не потрібно, чесно, я не бачу необхідності витрачати час спеціаліста на себе».

Євген настільки цілеспрямований, що ходив на третій день після ампутації:

«На костилях ходив на одній нозі. Я не їздив зовсім. З третього дня, як встав. Було боляче, але в туалет дуже хотілося».

Чоловік каже, що алгоритм дій досить простий, щоб отримати протезування:

«Всі, хто має ампутацію, проходить лікування. Коли лікування закінчується, треба звернутися до лікуючого лікаря і спитати, що він може запропонувати. Є державні програми із протезування, є заклади в Україні. І лікар, повірте знає, де що і як. Може порадити. Якщо не хочуть від лікаря, є безліч організацій, які допомагають військовим. Немає такого, що відмовляють. Мені пропонували за кордоном протезуватися на Мальті. Я відмовився, бо не бачу сенсу і у нас якість протезування така сама, і центр обслуговування поряд у Львові. Я поїхав 150 кілометрів. Мені треба підігнати чи ще щось зробити, я це зробив».

Чоловік наголошує, що не потрібно здаватися та соромитися звертатися за допомогою до спеціалістів.

Євген пояснює, що на протезування, зазвичай дають місяць часу:

«Кукса в когось підготовлена, в когось не дуже. Кукса – це місце відриву і як воно затягнулося. І цей протез робиться, а буквально через місяць-через два нога починає худнути і він розбовтується і його треба підганяти, обслуговувати. Багато таких нюансів».

Де протезуватися Євген обирав самостійно:

«Я питав і в лікаря, і шукав самостійно. Обрав центр у Львові «Незламні». На той час ще про нього ніхто не знав. Я подивився просто якими протезами вони протезують –  якісними німецькими протезами, а основний протезист – людина з 15-річним досвідом. Зараз цей центр «Незламні» – це найбільший в Україні і найпотужніший центр реабілітації військових і людей, які постраждали внаслідок війни».

Євген встав на перший день і пішов, отримавши протез:

«У Львові я не проходив реабілітацію, просто, немає сенсу. Ну, яку реабілітацію, я встав перший день і пішов. Але, якщо ти не можеш, тебе вчать – вдягаєш протез, показують, як треба ходити. Є люди, яким необхідна підтримка. Звичайно перший тиждень – це страшні болі, навіть місяць, воно все притирається. Але хочеш ходити – терпиш, не хочеш – кажеш «Я не можу, сідаєш на візок і поїхав»».

Євген каже, що роботу було не важко шукати, його більше хвилює, що він не може продовжувати захищати Україну далі:

«Я просто притримуюся такого принципу, хто хоче робити, працює, хто не хоче, шукає можливість. Була пропозиція від Луцькради, я подумав та ухвалив рішення позитивне. Я просто з представниками міської ради контактував з зими минулого року. І, отримавши поранення, декілька місяців поки лікування, я контактував, питав стосовно реабілітації, мені допомагали».

Євген каже, що проблем загалом немає, хіба деякі побутові, наприклад, він не може плавати з протезом, але іноді плаває без нього, просто на менші відстані, ніж раніше.

Він радить суспільству допомагати військовим, але не лізти тоді, коли не просять:

«Мене це спочатку трошки дивувало, різні погляди, але до цього швидко звикаєш, просто, на це не звертаєш уваги та й все. Хтось хоче, щоб до нього зверталися, хтось не хоче, щоб зверталися. Хтось хоче цього контакту, навіть зорового, хтось соромиться. Просто, вести себе потрібно, як зазвичай, і все. І допомагати, коли просять, а не просто лізти».

Також він наголошує, що не потрібно розганяти зраду, бо, здебільшого, це роблять люди, які самі не були на війні

Історія Валерія Колесника: як хмельничанин після втрати ноги на війні реабілітувався і продовжує службу

35-річний Валерій Колесник воював ще у 2015 році в АТО. У 2016 році повернувся додому та працював керівником збуту на одному з підприємств у місті. Згодом він покинув цю роботу та став виробляти меблі на замовлення.

«Коли почалося повномасштабне, так як я був в резерві першої черги після АТО, я приїхав у свою бригаду. 24 лютого я чекав, що мені зателефонують. 25 лютого я пішов сам у військкомат, а вони сказали «Йди додому, ми тобі зателефонуємо».

1 березня Валерія взяли у 8-ий окремий полк спеціального призначення.

«2,5 місяця був на полігоні, потім все таки вже перевівся всередині полка – з резервної у бойову роту і поїхав з ними вже у Лисичанськ. Це вже був кінець червня 2022 року. Попав до командира Влада з Луцька в групу», – пригадує чоловік.

Поранення чоловік отримав у Соледарі:

«Ми поїхали на Лисичанськ, потім після Лисичанська була Білогорівка, після Білогорівки після відновлення невеличкого ми поїхали на Соледар. І в Соледарі я провоював аж чотири дні, на жаль, – сміється Валерій. – От на четвертий день отримав поранення. До речі, Влад особисто мене вивозив на евакуацію. І потім почалася нова епопея з лікуванням, з протезуванням, з відновленням і реабілітацією».

Поранення Валерій отримав, виявляючи ворожі позиції, на четвертий день:

«Ми приїхали на позицію, напевне десь о пів на 5 ранку, можливо, навіть раніше, ще темно було. Почався дуже сильний обстріл. У Соледарі обстріли взагалі не вщухали, але ми до них так звикли, що просто орієнтувалися, що по звуку знаємо, що міна падає за метрів 100-200, то вже навіть ніхто не ховався, а вже якщо ближче, то тоді вже лягали, присідали. Але на той момент там почався дуже сильний обстріл і прямо так прицільненько по нас вони працювали».

Довелося ховатися в погребі:

«Хлопці прямо з погреба коптерами керували. Було вже десь пів 8 ранку, як один з безпілотчиків сказав, що втрачається зв’язок з коптером і вийшов на вулицю. У нього там зв’язок наладився і в цей момент він в себе на пульті бачить, що в нашу сторону вже прямо в Соледар заїжджають дві БМП ворожих, з десантом на броні. Він починає це говорити, що, хлопці, «бехи» їдуть, я вискакую до нього, в цей момент обстріл так і продовжується. Я починаю дивитися, де та дорога, якою вони їдуть, починаю знімати координати і в цей момент наш товариш почав спускатися в погріб. Я стояв за крок від погреба, мені потрібно було зробити крок і я вже був би на сходинках. Цей, що безпілотчик, стояв біля мене, ми плече в плече вперлися і дивилися, в екран. І обоє почули, що летить міна, один на одного так глянули «Ай, не наша, далеко» і далі в планшеті. І вона так і впала десь там через хату, через дві, ту, що ми чули. Але в цей самий момент інша міна впала біля нас, у метрах двох напевне, тобто летіло, виходить, дві міни. Одну ми почули, а ту, що наша, не почули».

Тоді Валерій і втратив ногу, але деякий час ще не розумів це:

«І в цей момент розрив, я просто відчув ударну хвилю, але не зрозумів, що це ударна хвиля, мене наче відпихнуло. Я ще подумав, що це хлопці так ломанулися в погреб і мене відштовхнули, ніби, що я стояв на самих дверях на проході. Почув, що нога підвернулася, подумав, відштовхнули і ще й на ногу наступили. Ну, думаю, взагалі якось неправильно, так про себе матюкнувся. І я впав. У цей момент почув, що товариш, який коптером керував, почав кричати, що він 300-ий, поранений. Хлопці з погреба вистрибнули, почали його затягувати його в укриття, а я лежав. Вони до мене «Ти як?». Я кажу «Цілий, все нормально».

Навіть, оглядаючи себе, Валерій не зразу зрозумів, що поранений:

«Почав себе оглядати, так як вчили, общупав руки, груди, ноги, ну, ніби все ціле. Як я піднімаю ногу, а вона просто на шкурці висить. Берці немає, а нога просто на шкурці, прям перебило, вирвало голеностоп. Тобто, де гулька, трішки вище ступні, де голеностоп, весь цей суглоб, його весь вирвало. Воно просто на шкурці висить, кістки стирчать… І я такий подивився, думаю «Ну, все навоювався». Якось так, аж образливо стало, думаю, ніби тільки приїхали, три дні в Соледарі. Зразу турнікет почав собі накладати. І вискочив один з безпілотчиків до мене, побачив це все. А я вже турнікет наложив, він лише дотиснув мені».

Валерій сподівався, що ногу все ж вдасться врятувати:

«Ні болю, нічого не було. Щось ми там примотали ту ногу і знову вони мене положили, побігли за тим пораненим в погреб діставати. А я залишився лежати там на подвір’ї, і в цей момент я вже почув звуки стрілецького бою десь там за метрів 600-700. Я так розумів, що це те місце, де вони висадилися, там їх вже хлопці зустріли, там працюють, і та стрілянина. Я лежу серед воріт, хвіртка відкрита і думаю «Ну, зараз зайде якийсь чувак і що я йому протиставлю?». Почав кричати до товариша, щоб він приніс мені мій автомат, зараз як зайдуть, то я хоч повідстрілююся». Він приніс мені автомат, я ще з тим автоматом лежав і дивився на ту хвіртку, чекаючи, зайдуть не зайдуть».

Валерій пригадує, що коли товариші його підняли йти до машини, виявилося, що машину на механіці вміє водити лише він та той інший поранений хлопець. А військовий, якому довелося сісти за кермо, до цього водив авто лише на коробці автомат, тож пораненому довелося підказувати йому та однією рукою допомагати перемикати передачі, а іншою тримати свою ногу.

На питання, чи не було боляче Валерій сміється:

«Ні, не було часу вмирати, треба було передачі переключати».

Таким чином вдалося доїхати до бази до цих безпілотчиків.

«Далі Влад вже сів за кермо, в ту машину, де я сидів, вивіз мене та іншого пораненого вже за Соледар. Я поїхав на евакуацію в Бахмут, там мене стабілізували, попустили джгута, за що я їм дуже велике дякую. О 7:50 я наложив джгут, а десь напевне ще 9 не було, вони мені вже джгут попустили, і це врятувало мене від повної ампутації ноги, тому що джгут був накладений під самий пах. Там щось мені вкололи напевне, не знаю, бо я далі не пам’ятаю, тільки вже прийшов до тями в швидкій. Після Бахмута завезли на Краматорськ, тоді відправили на Добропілля. У Добропіллі вже реанімація, підготували до операції», – розказує Валерій.

До останнього Валерій боровся за ногу, однак лікарі були непохитні – потрібна ампутація, аби врятувати життя. Після операції через чотири години Валерія відправили у лікарню в Дніпро, де він пробув чотири дні та переніс ще три операції. Звідти його евакуаційним потягом відправили у Хмельницький в госпіталь, де було ще п’ять операцій. У Хмельницькому він пролежав місяць. Потім його відправили у Вінницю в Науково-дослідний інститут реабілітації осіб з інвалідністю. Там Валерій провів тиждень і потім його відправили в Немирів на реабілітацію. Спочатку без протеза.

«А вже в Немирів до нас приїжджали протезисти з різних клінік. Я вибрав Вінницьку клініку і з Немирова вони забрали мене. Там така процедура, спочатку в Немирів їдуть на реабілітацію без протеза, потім з Немирова вже їдуть в клініку на протезування, в тій клініці я пробув 2-3 тижні. Там зробили протез – спочатку тренувальний, тоді знову відправили в Немирів вже з протезом, потім знову в клініку на виготовлення постійного протеза. І вже з постійним протезом знову в Немирів на реабілітацію. Ну а потім ВЛК і після ВЛК вже на службу. Та й все якось так, така лав сторі», – сміється чоловік.

Він наголошує, що за весь період, починаючи від 2 серпня 2022 року, коли він отримав поранення, і закінчуючи реабілітацією в кінці грудня, все що він купив це був тюбик гелю для рубців:

«Нічого я не платив, ні за реабілітацію, ні за протезування, ні в жодній з лікарень, клінік. Все, що мені потрібно було, кололи, давали, всі препарати, всі операції, всі наркози, нічого не платив. І ніякої мови чи натяку на це не було. Я такий вдячний персоналу, особливо Хмельницького госпіталю. І персоналу і своєму лікарю хірургу. Він мені особисто робив перев’язки.

І вже навіть після протезування вже в цьому році, весною, я їздив ще раз в клініку мені робили новий куксоприймач – там така гільза виливається, куди вставляється нога, тобто це якби плановий ремонт називається. Я, просто, брав направлення з частини, бо я вже почув, що мені протез не підходить, нога схудла і він на мене великий був, почав натирати, муляти. І ні за що я нічого не платив. У мене навіть два протези, один для ходьби, інший для купання. Той, що для ходьби, він складається з куксоприймача і стопи. Куксоприймач виливається на місці, вони роблять гіпсовий зліпок, а стопа потім прикручується. А для купання – це я в ньому йду в душ чи у ванну, там стопа вже простіша, без всякого механізму, бо цей механізм, не бажано мочити, щоб не взялася іржа. І теж за це я нічого не платив. Я навіть не бігав чи з моїх рідних ніхто не бігав по частині, тих всіх інстанціях, я, просто, подзвонив до Влада, сказав, що потрібно і він через деякий час прислав мені в електронному варіанті всі документи і спитав, куди тобі відправити оригінали. За що я йому теж дуже вдячний. А зі мною лежали люди, які елементарної довідки про те, що такий то військовослужбовець дійсно служить в такій то частині, не могли добитися місяцями. Тут я вважаю, що це не державний якийсь прокол, а це, просто, вибачте на слові якесь падло не в тій кімнаті, він має сидіти не в кімнаті з комп’ютером, а в кімнаті з ґратами».

Зараз чоловік продовжує службу, але вже вдома на місці, залишився у своїй частині. Валерій каже, що йому гріх жалітися з його ампутацією:

«У мене і коліно залишилося, я тільки стопу втратив. Мені легше було звикнути ходити. І зараз як я ходжу, навіть є ще хлопці, які зі мною служать, не знають, або недавно взнали і з подивом кажуть, що якби не сказав, навіть би не знали».

Людям, які втратили кінцівки і мусять розпочинати нове життя, Валерій радить думати, в першу чергу про рідних.

«Коли я лежав там на тому подвір’ї вже зі джгутом на нозі, дивлячись на ту хвірточку, я, просто, зразу уявив мою сім’ю і думав, що вони сильно засмутяться, якщо мене не стане. І в той момент, коли я це подумав, я зразу почав кричати «Дай мій автомат». Я не хотів в той момент помирати, щоб не розстроювати своїх рідних. От так само я можу сказати їм, що навіть, які вони не є зараз на цей момент, але вони живі і рідні їх бачать, можуть обняти їх, а вони можуть обняти рідних, бачити, як ростуть діти, дати їм якусь пораду, навіть лежачи в ліжку. Для мене – це сім’я, мої діти, дружина, батьки, яких я не хотів би засмучувати з такого приводу. І стараюся менше звертати на ногу увагу та й все. Ходжу та й ходжу, лягаю спати, протез бистренько зняв і під ковдру, щоб навіть не бачити та й все», – сміється чоловік.

Після закінчення війни Валерій знову хоче робити меблі. Зараз він дивиться різні навчальні відео, щоб не випасти зі своєї сфери поки війна. Попри все чоловік живе повноцінним життям, водить авто, спілкується з друзями. Валерій наголошує, що спілкуватися потрібно так, ніби ти і не знаєш за це і все:

«І, звісно без всяких там жартиків, прикольчиків. Це ми можемо підколювати, підсміюватися в госпіталі один над одним. Як я казав, коли троє нас сиділо на дивані, всі з протезами, коліна механічні, я подивився кажу «Оце я понімаю механізована бригада», – сміється він. – Це ми ніби між собою так, а якщо людина ніколи з цим не стикалася, мені здається, що жартувати над цим їй не потрібно».

Як у центрі зайнятості військові можуть перекваліфікуватися або отримати грант на відкриття власної справи

У Волинському обласному центрі зайнятості нам розповіли, що зараз військові можуть отримати ваучери на навчання для здобуття нової професії або підвищення фахового рівня. Ваучер – це документ, який дає особі одноразове право на перепідготовку за робітничою професією; підготовку за спеціальністю для здобуття ступеня магістра на основі ступеня бакалавра або магістра, здобутих за іншою спеціальністю; підготовку на наступному рівні освіти; спеціалізацію та підвищення кваліфікації за 123 професіями і спеціальностями.

Протягом січня-липня 2023 року всього ваучер отримали 245 осіб, з них – вісім – це учасники бойових дій. У професійному розрізі учасники бойових дій отримали ваучер на навчання: водій автотранспортних засобів – 5; електрогазозварник – 1; тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва – 1; менеджмент, магістр – 1.

Також надають гранти на створення або розвиток власного бізнесу в рамках реалізації Урядової програми «Є РОБОТА» учасникам бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни та членам їх сімей. Вони можуть отримати грант від держави на старт чи розвиток власної справи. До 250 тисяч гривень на власний бізнес може отримати ветеран, за умови створення щонайменше одного робочого місця;  до 500 тисяч гривень може отримати член сім’ї, за умови створення щонайменше двох робочих місць; до одного мільйона гривень може отримати учасник бойових дій, якщо він до цього вже був підприємцем та не менш ніж три роки був зареєстрований як ФОП за умови створення чотирьох робочих місць після отримання гранту, з яких не менше двох є для учасників бойових дій або осіб з інвалідністю внаслідок війни.

Гранти у розмірі до 500 тисяч гривень та одного мільйона гривень надають за умови співфінансування отримувачем у співвідношенні: 70 % вартості проекту – за рахунок гранту, не менше 30 % – за рахунок коштів отримувача (власних або кредитних).

У 2023 році вісім осіб з числа учасників бойових дій та членів їх сімей подали заявки на отримання грантів на створення або розвиток власного бізнесу. З них одна фізична особа  та сім – підприємці. Позитивне рішення про надання гранту  отримали три подавачі. Загальна сума коштів, які отримають грантоотримувачі  – 1,25 мільйона гривень. Прогноз створення робочих місць – 6.

Яка на Волині ситуація із реабілітацією військових

Начальник управління охорони здоров’я Волинської ОДА Юрій Легкодух розповів, що станом на 4 серпня, 13 закладів охорони здоров’я на Волині мають підписаний пакет № 53 «Реабілітаційна допомога дорослим і дітям в амбулаторних умовах» та 11 – пакет № 54 «Реабілітаційна допомога дорослим і дітям в стаціонарних умовах».

«Реабілітаційна медицина охоплює комплекс заходів, спрямованих на відновлення або покращення функціональних здібностей, якості життя та здоров’я осіб, які перенесли фізичну чи психологічну травму, хворобу,  мають інвалідність  або  хронічні захворювання. Цей процес, орієнтований на пацієнта, включає команду медичних працівників, які спільно працюють над розробкою та впровадженням індивідуального плану реабілітації, який відповідає фізичним, психологічним, соціальним і професійним потребам пацієнта» – пояснює начальник.

Для того, щоб заклад охорони здоров’я підписав пакет з НСЗУ по реабілітації або по психіатричній допомозі є певні вимоги НСЗУ, що включать в себе наявність спеціалістів, обладнання і спеціалізованих приміщень, що накладає значне фінансове навантаження, також чітке планування роботи закладу у майбутньому. Одне із проблемних питань – кадровий потенціал в плані розвитку реабілітації та психологічної допомоги.

За його словами, закладами реабілітації зараз охоплені всі райони Волині, місць наразі вистачає. До прикладу, на реабілітацію на Волині розгорнуто 340 стаціонарних ліжок,  а окрім того, є ще амбулаторна реабілітація.

«Але це треба розвивати. Поки що ми справляємося з тим обсягом пацієнтів, які у нас є, але за цим майбутнє, бо ми бачимо, що з порівнянням минулого року, протягом цього року кількість пацієнтів збільшується», – каже Юрій Легкодух.

За його словами, на останніх нарадах, що проводили з міністром, МОЗ України, говорили, що буде чітке зобов’язання, що всі кластерні та надкластерні лікарні повинні мати добре обладнані стаціонарні відділення для реабілітації. І Міністерство охорони здоров’я готове допомагати з обладнанням для нормального функціонування цієї реабілітації.

«У нас є багато закладів, які готові розвивати реабілітацію. До прикладу, в Ківерцях ми обговорили з мером та директором закладу  готовність розпочати реалізацію проекту створення потужного реабілітаційного центру», – зазначає Легкодух.

Начальник також підкреслює, що НСЗУ вчасно перераховує кошти і дотримується умов договорів, якщо є чіткий облік пацієнтів.

«Я кажу тим закладам, які не можуть конкурувати з обласною лікарнею в плані хірургії, з міською лікарнею, з районною лікарнею, розвивайте реабілітацію, займіть свою нішу, яку ви бачите, аналізуйте і розвивайте. І ви будете заробляти нормальні гроші, ваш заклад буде процвітати», – каже Юрій Легкодух.

Як у реабілітаційному центрі у Луцьку ставлять на ноги та соціалізують військових

Керівник медичного центру реабілітації учасників бойових дій Ігор Гнетньов, який свого часу служив під час АТО у полку «Азов», каже, що під час реабілітації все залежить від бажання. Але у більшості людей, коли вони чують слово реабілітація, у головах –  будиночок в лісі під горою, прогулянкова стежка, масажі.

«Це реабілітація, але це реабілітація загальноукріплююча. Реабілітація – це відновлення можливостей. Сама реабілітація ділиться на три основні частини – це гостра, післягостра і довготривала відновна реабілітація.  З того моменту, коли людину стабілізували починається гостра реабілітація, коли профільний лікар разом з реабілітологом починаються визначатися, які перші рухи, які перші навантаження, які об’єми рухів і паралельно відбувається медикаментозне балансування інших систем», – пояснює керівник.

Як він зауважує, завдання реабілітолога навчити людину у межах фізичних навантажень ефективно жити, щоб не перенавантажувати:

«Функцію або відновити, або замістити, або навчити, як без неї жити, просто, себе обслуговувати, якісь елементарні речі зробити. Тому ця гостра реабілітація – це в лікарні, де 60 % медикаментозна, 40 % немедикаментозна. А далі людина має перейти в центр реабілітації.

Наступний етап – це післягостра реабілітація, це коли людина по інших системах (по тиску, по цукру по всьому) збалансована і медикаментозний компонент 40 %, немедикаментозний – вже 60 %. Тобто це вже підготовка до протезування, наприклад. І довготривала відновлювальна – це суто наша, бо лікарня має суто свої завдання. Ця довготривала розходиться на декілька сесій реабілітаційних.

Створюється реабілітаційний план, далі він розбивається на реабілітаційні сесії, де ставляться завдання і ми його за цю сесію досягаємо. Досягнули, домашнє завдання, поїхав додому чи в госпіталь, а далі знову на наступну сесію і так далі. І вже від ситуації ми хочемо бачити військового через два тижні, через місяць чи два місяці.

Все це оплачує НСЗУ, пацієнт обирає куди йому йти і якщо там надали йому послугу НЗСУ заплатила, якщо пацієнту це не до вподоби, то він може піти зовсім в інше місце. На жаль, поки що не всі це знають».

З його слів, раніше лікарів в інститутах не вчили як людині жити з наслідками хвороби, вони були заточені, як побороти хворобу, а от як людині з цим всім жити, майже не вчили.

«Але з 2018 року вчать на реабілітологів, мало їх, але їх вчать. Ми їздимо так само в Польщу, в Ізраїль, в США, є можливість у нас проходити стажування, ми їдемо вчимося і швиденько переосмислюємо і в себе запроваджуємо.

Працівників вистачає зараз, бо первинка перша пішла в реформу. Працює у нас 107 осіб. Ми обслуговуємо вдень 25 стаціонарних на 20 ліжках, бо інтенсивність їм дозволяє піти додому. І 275 амбулаторних. Крім того, я маю ще паліативну службу – це надання допомоги людям, в яких обмежений прогноз щодо життя. Там працює чотири лікарі, патронатна служба медсестер, психологи і вони обслуговують 200 осіб. Загалом ми маємо 500 осіб в день, які обслуговує цей заклад.

НСЗУ платить 30 тисяч гривень за стаціонарну комплексну реабілітацію, це якщо задіяно декілька діагнозів, сесія реабілітаційна одна, але НСЗУ поставило обмеження, щоб вона була не менше 21 робочих днів. Вони правильно це роблять, щоб заклад не мав бажання підмахлювати.

Моно – це якщо один діагноз стаціонар коштує орієнтовно 20 тисяч, і амбулаторна орієнтовно 13 тисяч. Все перевіряють, але кошти виплачують. Пацієнт нічого не платить. Сюди входить і харчування.

По військовослужбовцях наразі черг у нас немає, але вже йдемо впритик. Є черга по цивільних.

Наразі в області на протезування очікують 12 осіб. Частина із них вже мають домовленість протезування за межами області. Бо є щось 106 фірм, які займаються протезами», – розповідає він.

Завідувачка реабілітаційним відділенням центру Альона Черкавська розповідає, що реабілітаційний центр сформований з двох основних блоків – А і В. У кожному блоці є по два поверхи.

На першому поверсі є палати, тренажерний зал, зал фізичної реабілітації, кабінет лікаря фізичної реабілітаційної медицини, басейн, де проводять фізичну реабілітацію. Загалом перший поверх більш відведений для водолікування – є гідромасажні ванни, ванна перлинна, гідромасажна ванна автоматична. На другому поверсі – соляна кімната, галотерапія, палати.

Також є зал ерготерапії, де пацієнти навчаються самообслуговуванню, наприклад, приготувати собі їжу чи помити посуд.

«У нашому закладі є вузькі спеціалісти – травматологи, неврологи, психіатри, психологи лікарі фізичної реабілітаційної медицини, які дивляться, яка функція порушена або які діагнози. Вони, ставлячи якісь можливі цілі разом з пацієнтом, дають зрозуміти, що ми далі можемо з ними робити, як рухатися, як реабілітувати, як складати індивідуальний план реабілітації», – зазначає вона.

Основний напрямки – це враження опорно-рухової системи, неврологічної системи, посттравматичні, медико-психологічна реабілітація, зазвичай вона йде в супроводі повністю всім пацієнтам, які заходять на реабілітацію.

«Пріоритет надання допомоги – це військові, а далі по можливості вже цивільним. Тіснуваті умови, тому стаціонарних ліжок у нас лише 21», – говорить вона.

Головний фізичний терапевт Андрій Бухвал каже, що, головне, під час реабілітації це «повернути» людину назад:

«Наше завдання не так навчити людину користуватися протезом чи якісь вправи показати, основна мета – це соціалізація. Людина має повернутися. От були, наприклад, хлопці айтішники, втрачали кінцівки, втрачали можливості переміщатися, вони міняли професію. У мене був пацієнт, який до війни займався ремонтом та обслуговуванням тренажерів по всій Україні. Він отримав поранення в праву руку, для нього згинання-розгинання руки була проблема, зараз він повернувся і він вже став активним громадським діячем».

Психологиня Юля Голуб каже, що можна навчитися жити заново.

«Людина в своєму житті жила в одній реальності, потрапила в іншу реальність і потім повернулася знову до тієї реальності. І на це потрібний час для того, щоб відновитися, щоб звикнути, можливо, до якихось нових цінностей, налагодити контакт з дружиною, з дітьми, допомогти дружинам налагодити контакт з військовими. Це дійсно та людина, з якою дружина вже була знайома, але вона вже нова і також можуть бути нові якісь певні бачення.

І коли, наприклад, говоримо про дружин військових, то це як нове знайомство відбувається, де потрібно питати, а як тобі це, а як тобі це, чи так тобі комфортно і вчитися знайомитися заново. Тобто людина точно така ж, але всередині відбулися певні процеси, які десь трішечки могли змінити цінності, якийсь світогляд, але в цьому немає нічого страшного, це цікаво», – пояснює вона.

З військовими у реабілітаційному центрі проводять психологічну просвіту щодо їхніх станів:

«Ми займаємося позитивною діяльністю, ми з ними в зоопарки виїжджаємо, музеї, замок Любарта, знайомимося із історією нашого Луцька, їм це дуже подобається, іноді, просто, замість консультації ми можемо вийти в «Сіті Парк». Тут ідеальне місце розташування, центр, можна подивитися на качок, випити лимонаду або чаю чи кави, поспілкуватися там, мені самій насправді там комфортніше і наш керівник завжди говорить про те, що обирайте локацію, яка для Вас зручна і зручна для військових».

Психологиня наголошує, що тут допомагають сформувати навички психологічного відновлення та успішно інтегрувати людину у суспільство.

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Матеріал написаний за підтримки ГО «Інститут масової інформації», що реалізує проєкт «Підтримка активних громадян під тиском в Україні» за фінансової підтримки Європейського Союзу»