17:06, 05 Серпня 2019

Ігор Кулик на «Бандерштаті» розповів про архів національної пам’яті та методи спецслужб 20-го століття

Про інформаційну та гібридну війну, яку веде Росія, про методи радянських спецслужб у 20-му столітті та архіви розповів начальник управління інституційного забезпечення політики національної пам’яті Українського інститут національної пам’яті Ігор Кулик.

Про це йшлося вчора, 4 серпня, під час гутірки на фестивалі українського «Бандерштат».

Історик розказав, що архів національної пам’яті – це архів минулого заради майбутнього, адже, хоча живемо ми в столітті 21, але 21 століття не можливе без століття 20-го.

«Я би говорив, що архів національної пам’яті – це архів аналогій. Треба, просто, вміти правильно їх проводити і завдання наше, як людей, які хочуть підняти архів національної пам’яті і власне заклики до кожного з вас допомагати проводити ці аналогії»,  – зазначив Ігор Кулик.

«Іх там нєт» говорили ще сто років тому

Перша аналогія, як допомога в сучасному теперішньому: фраза «Іх там нет» вже звучала рівно 100 років тому. У 1918 рік у грудні керівники російської комуністичної імперії говорили, що вони не посилали війська, але вони створювали так звані квазі народні республіки десь на межі України і засилали сюди війська.

Можна помітити, що ті форми і методи гібридної, інформаційної війни, яка ведеться зараз, повторюється. Так само закидали певні тези, поширювалися певні міфи, говорили, що українці не здатні на власну державу. Говорили про те, чого жити поза територією великої імперії і зараз це звучить, говорили, хто такі українці, чи вони існують, можливо, вони були створені десь там в генштабі Австро-Угорської імперії. І зараз дуже часто про це говорять.

Аналогія з сучасною і для перемоги в сучасній війні якраз полягає у тому, що ми можемо звірити і вивчити ті форми і методи, які застосовували спецслужби, тому що вони насправді однакові. Інструменти різні, тому що тоді не було інтернету, «Фейсбуку», не було таких сучасних речей, мобільних телефонів, але підміна понять залишається.

У всьому світі і навіть у нас в Україні є чітке розуміння, що націонал-соціалістична, або нацистська ідеологія, є засуджена. То є абсолютне зло. Натомість навіть в Україні, не кажучи вже про Європу, немає чіткого і однозначного ставлення до комуністичного і тоталітарного режиму. Насправді ці два режими ідентичні. Обидва хотіли опанувати весь світ. Обидва негативно ставилися хтось до селян, хтось до євреїв і ромів, але так чи інакше вони обоє ставилися так, щоб встановити світове панування на цьому світі.

Якщо ми говоримо про архів національної пам’яті – це місце, де зберігаються документи, місце, де зберігається доказова база всіх тих злочинів, тобто всі такі речі, як Голодомор 1932-1933 років, голоди 20-х, 40-х років, про великий терор, який в 36-37 роках забрав дуже велику кількість людей і якраз він починався на початку серпня у ці дні. Тобто всі оці розгортання встановлення тоталітарного режиму – це все докази того, що ці злочини комуністично-тоталітарного режиму були.

Ігор Кулик зазначив, що, на його переконання, нам треба не тільки засудити тих людей, які були організаторами Голодомору 1932-1933 років. Цього недостатньо. Насправді треба засудити ідеологію, як таку.

«Те, що прийняли чотири закони і один з них – це був закон про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного тоталітарного режимів – це дуже добре. Дуже добре те, що зовсім нещодавно Конституційний суд України визнав, що цей закон є конституційним, що повалення тоталітарного минулого, повалення тих практик, перейменування вулиць, необхідність знесення тих пам’ятників – це потрібно. Це ознака того, що ми рухаємося у  правильному напрямку. Правильний напрямок – це рух до Європи. І власне, коли ми говоримо про рух до Європи, то саме з цього виникає та необхідність, той крок, про який ми говоримо. Тому що, коли ми говоримо про Європу, про архіви репресивних органів у Європі, то це насправді – це та річ, яка свого часу була реалізована. Якщо ми подивимося на досвід Європи, то у Польщі, Німеччині, у Болгарії, Латвії, Литві, Естонії створені архіви репресивних органів. Ці архіви створені на основі окремого закону, створенні у форматі того, щоб подолати тоталітарне минуле», – сказав Ігор Кулик.

Український архів буде унікальний, бо він буде найбільшим архівом репресивних органів, який відкриють на території Європи

Якщо говорити про український архів, то він буде унікальний. Справа у тому, що кількість документів, які будуть у цьому архіві, більша, ніж, у будь-якій країні Європи. Наприклад, у Польщі кількість документів вимірюється у сто кілометрів, це їхня довжина. Приблизно така кількість справ є у архіві штазі, спецслужби Німецької Демократичної Республіки. В Україні кількість цих справ лише за попередніми підрахунками буде не менше, як чотири мільйони, це орієнтовно 120 кілометрів. Тобто це найбільша кількість документів, найбільший архів репресивних органів, який буде відкритий на території всієї Європи.

Друга унікальність в тому, що ці документи самі по собі є унікальні, тому що у інших країнах всі ці документи сприймалися як документи країн, які були у соціалістичному таборі, тобто яким не дуже довіряли. Тому документи, які туди надсилали, перед тим дуже перевіряли, чи вони не можуть використати їх проти Радянському Союзу. Натомість, якщо говорити про документи, які були на території України, то Україна входила в склад Російського Союзу, була однією із 15 республік Радянського Союзу і без якої Радянський Союз фактично й розпався. І розпад Союзу починався від українців. Відповідно всі ці документи, які приходили до нас в Україну, є значно цікавіші, потужніші й масштабніші. Це не є суто документи, які стосуються суто України. Але це документи, які дають змогу зрозуміти, як створювався комуністичний тоталітарний режим, на основі кого він закріплювався тут в Україні, як йому вдавалося стільки років панувати, що, власне, призвело до того, що радянська тоталітарна машина не втрималася і розпалася. Відповіді на всі ці питання якраз є в цих документах.

«Так само цікаво, що з цих документів ми приблизно, знаємо, що відбувалося в Києві, ми приблизно знаємо, що відбувалося у період Голодомору, коли тут на території Волині тривала Друга світова війна, коли створили Українську Повстанську Армію, але ми до кінця не знаємо відповіді на прості і банальні питання, а що було тут на Волині, наприклад, як Українська Повстанська Армія розвивалася. Ми не знаємо, що було у конкретному селі, і відповіді на ці питання є тут в регіональних архівах репресивних органів – у першу чергу, це архіви СБУ», – зазначає Кулик.  

Якщо говорити про точки на Волині, то перша точка – це архів СБУ у місті Луцьку. Там є орієнтовно 26 тисяч справ. Найбільша кількість цих документів – це ті, які пов’язані із людьми, які були репресовані, арештовані, по яких йшли кримінальні справи. Ці справи можна поділити на два види: справи на тих людей, які були репресовані і в подальшому, починаючи з 50-х років і закінчуючи новою хвилею реабілітації, яка почалася буквально декілька місяців, були реабілітовані. Це ті люди, які ще за старим законом мали змогу реабілітуватися. Натомість другий масив документів – це документи на тих людей, які досі вважаються нереабілітованими. Причому значна частина з цих людей, це ті люди, яких можна вважати необґрунтовано, незаконно нереабілітовані, тому що цей Закон про реабілітацію, який прийняли в 90-х був прописаний з позиції радянського закону. Там досі ті люди, які були у лавах УПА, люди, яких зловили зі зброєю, або люди, які офіційно подавалися, як такі, які дезертирували із радянської армії їх не можна було реабілітувати.

«Таким прикладом, є дід моєї дружини, якому двічі відмовляли у реабілітації – на початку 90-х років і вже, коли я повторно звертався у 2010 році прокуратура двічі йому відмовила на підставі того, що згідно з закону він не підпадає під реабілітацію, тому що він був ніби то дезертирував із радянської армії, нібито допомагав УПА. Він зброю, яку він мав від радянської влади, передав УПА. Для прокуратури це сприймалося як антирадянська діяльність. Зараз відповідно до нового закону про реабілітацію, такі люди, яких засудили позасудовими органами, люди, які дійсно воювали за українську державу, дали змогу реабілітувати. Зараз вже працює комісія із реабілітації, вона діє і на території Волині», – каже історик.

Друга точка – це архів Міністерства внутрішніх справ. Це справи на тих людей, які працювали з одного боку на тоталітарний режим, а з іншого боку – це справи, які піднімала міліція у примусову порядку виселення цілих родин з волинських сіл.

Державний архів Волинської області – тут є два види справ, це ті, які потрапили у німецький полон і потім повернулися. Другий вид справ – це, які свого часу передав архів СБУ і там справи осіб, які були репресовані і у подальшому реабілітовані.

«Сподіваються, що за декілька років вдасться створити архів національної пам’яті і не треба буде звертатися у різні архіви, треба буде звернутися лише у місто Київ на Пухівську,б7, де буде розташований архів національної пам’яті, описати всю ту наявну інформацію, яку знаєте про свого репресованого родича і тоді ми підкажемо, куди звертатися, – сподівається Ігор Кулик. – Станом на сьогодні ми маємо у місті Києві приміщення, яке поки що має 11 тисяч квадратів, яке отримали лише в червні цього року. Але ми хочемо збільшити до 18 тисяч квадратів. Якщо взяти чотири мільйони справ просто насипати – це було б два поверхи дев’яти поверхового будинку. Це має бути найсучасніший архів, який буде корисний всім. Це не тільки для тих, хто шукає інформацію про своїх репресованих родичів, це має бути корисне тим, хто шукає розуміння про тоталітарне минуле. Архів – це певним чином вакцина від повторення тоталітарного минулого. Фраза «Ніколи знову» не можлива без усвідомлення минулого, розуміння того, чому це відбувалося. Тому ми сподіваємося, що у найближчі 1,5-2 роки при сприянні, я сподіваюся, нової влади, нам вдасться цей архів. Бо те приміщення, яке ми маємо, воно хороше, але воно не пристосоване під архів».

Окрім того, Ігор Кулик каже, що потрібно зробити реконструкцію так, щоб у цьому архів поєднували дві взаємосуперечні речі:

«Ми хочемо, щоб цей архів був максимально відкритий для дослідників, щоб  не треба було, як зараз попередньо писати листи, брати паспорт, іти в бюро перепусток, чекати, бігти до архіву… Оці всі речі ми хочемо спростити, щоб будь-який охочий міг прийти і попрацювати із цими документами. Достатньо буде тільки паспорту і розуміння, з чим ви хочете працювати. Закон про доступ до архівів репресивних органів, який прийняли у пакеті декомунізаційних законів говорить про те, що все відкрите для всіх. Це найбільш ліберальніший закон. Такого ліберального закону про доступ до архів репресивних органів немає ніде – ні в Польщі, ні в Чехії, куди ми їздили вивчали їхній досвід. У них є завжди якісь певні обмеження – чи щодо персональних даних, які є у Європейському Союзі, чи з обмеженням, якщо Ви журналіст, то одні можливості, якщо родич, то інші можливості, якщо дослідник, то маєте принести документи від навчальних закладів, де Ви працюєте. Цього всього в Україні не треба, достатньо просто бажання працювати. Ми хочемо створити і таку можливість працювати в Інтернеті з архівом, у той же час архівні документи мають бути в безпеці, система безпеки, контролю, якості, перевірки цих документів має бути доволі тотальна, щоб місце зберігання цих документів було закрите. Бо якщо доступ буде відкритий до всіх, то ми можемо втратити, ці документи є особливі, вони в єдиному екземплярі, це не є бібліотека».

Завдяки архіву національної пам’яті можна перевіряти факти, які вкидає Росія, аби «юзати» наші мізки

Війна на Донбасі почалася за рахунок того, що Росія може «юзати» мізки, вкидаючи в інформаційну війну речі, які ми до кінця не можемо перевірити. Але якраз можливість відкритого доступу до архівів національної пам’яті, це можливість перевіряти ці факти: чи були такі події, чи Бандера вбивав людей і так далі. Це можливість вільного доступу до цих документів.

«Багато запитують для чого звозити всі ці документи в одне місце, чи не достатньо це все оцифрувати, чи можливо лишити все так, як є. Досвід показує, що зі зміною політичної влади відбувається цікаві пертурбації», – зауважує історик.

Дуже показовим є архів СБУ. Частина з ним працювали, користувалася цими речами, але архів СБУ мав декілька таких хвиль. Перша хвиля – це до 2004 року до Помаранчевої революції. Архів, який існував, у якому дуже мало хто працював, всі розуміли, що там дуже цікавих документів, але ніхто не розумів, як туди потрапити і як ними користуватися.

Після Помаранчевої революції з приходом до влади Віктора Ющенка, з оголюванням СБУ Наливайченка, з керівництвом архів СБУ В’ятровича ситуація змінилася. Архів почав проводити публічні заходи, почав викладати в інтернет документи, почав запрошувати до себе дослідників. Кількість дослідників з кожним роком за 2007-2010 року зростала в 1,5-2 рази і так тривало до тих пір, поки не прийшов до влади Янукович. З приходом до влади Януковича доступ до архів СБУ фактично припинився. Дослідникам створювали певні серйозні незручності, дослідникам заборонили копіювати, зробили так, що дослідники мусили доводити свою необхідність робіт, мусили приносити додаткові документи, які підтверджували, що вони дійсно учнями, студентами, викладачами. Це призвело до того, що кількість дослідників знову впала до низького рівня, коли кількість людей у читальному залі вимірювалася в буквально декілька сотень людей в рік, при тому, що могло бути декілька тисяч людей, натомість було 300-350 дослідників за рік. Зі зміною влади в 2014 році архів СБУ знову став відкритий. Знову кількість дослідників зросла.

«І зрозуміло, щоб не повторилася ситуація, коли доступ до архів був закритий, ця установа має перебрати до себе ці документи і щоб ми не були залежні від тих змін. Мене багато хто питає, що от зараз відбулося тотальне переоновлення влади, коли Зеленський став президентом, його парламент буде і його уряд, і я боюся, щоб оця зміна такої монопартійної системи не відбилося на архівах, я таки сподіваюся, що це е вплине на той розклад сил, який є в архіві і чинна влада буде розуміти необхідність створення архіву національної пам’яті, буде розуміти, що без нього нам не перемогти війну на сході, без нього нам не виховати нове підростаюче покоління, не побудувати ту Україну, за яку боролися, за яку вмирали ті герої в 20 столітті і в 21 столітті під час Майдану, АТО ООС»,  – каже Ігор Кулик.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: