17:55, 08 Січня 2024

І в центрі зайнятості, і сам: як волинський ветеран після поранення шукав роботу у Луцьку

Один із кроків реінтеграції у цивільне суспільство наших захисників, які повертаються з війни, – це працевлаштування. Ветеранів стає дедалі більше. І не завжди у них є можливість повернутися на своє попереднє місце роботи. Роботу довелося після повернення з фронту шукати і лучанину Ярославу Кінюку.

Що зараз пропонує держава для ветеранів та як це спрацювало на практиці у ветерана дізнавалося інтернет-видання «Волинь Online».

Як шукати роботу ветеранам

Служба зайнятості пропонує два варіанти. Перший варіант – це знайти роботу серед актуальних вакансій. Для цього ви завжди можете отримати консультацію фахівців служби, зателефонувавши на гарячі лінії (066) 353-74-95, (068) 063-42-15, або ж самостійно ознайомитися із переліком актуальних варіантів роботи на Єдиному порталі вакансій Державної служби зайнятості.

Другий варіант – це створити собі робоче місце самостійно. Для цього Служба зайнятості пропонує скористатися програмами надання мікрогрантів «Власна справа» та «Грант для ветеранів та членів їхній сімей», які діють у рамках урядового проєкту єРобота.

Щоб отримати грантові кошти, потрібно скласти бізнес-план, подати документи у «Дії» та захистити свій бізнес-план.

Як зазначили нам у Волинському обласному центрі зайнятості, у 2023 році на Волині 403 учасники бойових дій отримували послуги служби зайнятості, 75 з них — працевлаштували, 13 — проходили професійне навчання.

11 учасників бойових дій та членів їхніх сімей отримали позитивні рішення за програмою «Власна справа».

Роботу після фронту шукав і в центрі зайнятості, і серед знайомих

Ярослав Кінюк з 2015 по 2018 рік служив у ЗСУ на контракті. Після повернення додому його покликали на роботу за кордон. Там він займався встановленням сонячних електростанцій. Пробувши за кордоном три роки, він якраз перед повномасштабним вторгненням, 23 лютого, приїхав додому.

Тут його і застала війна.

«Взагалі у нас вибухів не було чути, подзвонив товариш десь в 5:30 з Черкас, а в нього брат в Харкові. Він сказав «Ярик, війна почалася». А я кажу «Саш, ну яка війна, лягай спати, то ж рано». А він «Ярик, війна почалася, Харків з артилерії луплять». І все, я зібрав, на той час, дівчину в село. І зібрав речі та поїхав у військкомат о 7 ранку. Там вже збиралися люди, а військком казав, що ще немає розпорядження, що робити. Ми вже стояли, чекали, хто куди буде їхати, бо вже ж все починається, а вони не знали, як розподілити. Але почали вже якось розподіляти нас і поїхали ми зразу. У нас тоді якось розставили людей, що, хто був вже учасниками бойових дій, то їде одразу, а хто ні, то його не везли», – пригадує ветеран.

Потрапив Ярослав у 14 бригаду.

«Спочатку нас повезли під білорусь. Ми побули декілька днів, а потім нас перевели до Києва. Але ми там не дуже багато були, може, до тижня, може, до десяти днів, і поїхали на Миколаїв. І там вже більш так розпочиналися військові дії», – каже він.

На Миколаївщині Ярослав отримав поранення:

«Це був березень, на мій день народження, 21 березня. Мама привітала зранку, дружина. Зранку прокинулися, каву попили, поснідали, і почався такий масований обстріл. Потім ми побачили, що почали гелікоптери біля нас літати. Почали ми бігати, копатися, це ж на той час позиції не підготовлені і ніхто не знав нічого. Почали відбиватися, це ж ні одного окопу ще немає, нічого немає, ховалися у водяних каналах, де вода протікає. Це була десь година 15. Сказали їхати всім на штурм – будемо брати село. Поїхали туди, авіація вилетіла десь, звідки ніхто не знає, видно не збили. І авіаційним снарядом попало мені в спину. Просто удар і впав. Не знав, де поранення, але печіння в спині почалося».

Чоловік розповідає, що бій відбувався в селі:

«Кругом стрілянина, ми їхали на БМП, попав снаряд і багато хто попадав. Я впав просто на БМП і там залишився лежати, але хотів постійно сповзти звідти, бо думав, якщо буде другий удар, то щоб вижити. Водій зразу зорієнтувався і з’їхав з лінії вогню за будинок, де нам почали першу допомогу надавати. Десь звідкись там появилися медики, я не знаю, звідки вони взялися. Коли мене зняли з БМП, то сказали, що страшне поранення. Почали колоти якісь знеболюючі, перегрузили на машину і почали вивозити на наступний етап евакуації. Вивозили спочатку з села того і відвезли потім перегрузили в іншу машину, десь з години 1,5, а може й дві чи мені так здавалося, але їхали ми якось довго. Почали нас евакуйовувати вже до лікарні, щоб надати допомогу. Це була містечко Баштанка. І звідти вже по етапах почали евакуйовувати».

Після поранення чоловіку довелося перенести декілька операцій.

«Одна за іншою. Постійно щось дізнавалися нове. Там осколок витягнули, потім в легенях була рідина, почали викачувати ту рідину з тих легень, потім ще операція. Вже, коли був тут у шпиталі (ред. – у Луцьку), тут операцію теж робили. І так постійно по всіх етапах – операції. Чотири операції. У кожній лікарні, де переводили, там була операція».

Ветеран запевняє, що все лікування надавали безплатно:

«Все безплатно. Є такий варіант, що от, наприклад, немає таблеток, які тобі потрібні, чи там того самого уколу. Ніхто тобі з медсестер не віддасть свою зарплату, бо це її сім’ї, їй треба. Ти мусиш вже це купити, ну це там укол, наприклад, тисяча гривень. Його ти мусиш купити, бо це твоє здоров’я, але все інше – ніколи не сказали, що треба заплатити. Ставлення завжди було у шпиталях супер, нарікань ніяких взагалі немає».

Непростим питанням виявилося для ветерана знайти роботу. Він вважає, що суспільство ще не готове до реалій та не вивчили ще питання працевлаштування ветеранів.

«Так, як і раніше, роботу легше знайти, коли є знайомства. Бо так знайти роботу, якщо вона хороша якась, то важко. Багато хто ж повернеться на свою стару роботу, де працював. Я не знав, куди йти. Я, просто, приїхав, поки я ще лікувався, щось шукав, пішов у центр зайнятості. Щоб там щось мені знайшли, то ні, може, мало часу, бо я там був досить мало – місяць-півтора. А у мене економічна спеціальність, то напевне тяжче було знайти, ніж я сам щось знаходив. Моя спеціаліст (ред. – у центрі зайнятості) телефонувала, цікавилася, що в мене, яку роботу я хочу. Якщо чесно, я не розраховував на центр зайнятості, що вони мені знайдуть. Там можна і самому прийти, щось подивитися, хто щось шукає. Потім знайомі сказали, що є посада у водоканалі, я вирішив піти і спробувати», – розповідає Ярослав.

Наразі чоловік працює інженером у КП «Луцькводоканал».

«На цей момент задоволений роботою, бо можна кудись десь поїхати. Я можу виїхати, можу десь поїхати. Але поїхати за кордон я не хочу, аби на мене дивилися ті самі поляки чи німці, ти ж їм не поясниш, що ти там вже відбув», – каже він.

Чоловік наголошує, щоб швидко назад адаптуватися у суспільстві, потрібно цього хотіти. Однак, на його думку, адаптація проходить повільно завдяки тому, що після поранення людина все рівно ще деякий час залишається на службі:

«Ти після поранення все одно у війську. Я отримав поранення, а після того прослужив ще сім місяців. Рано чи пізно помаленьку воно все проходить і це не так відчувається. Це, якби там тебе вчора поранили, а сьогодні тебе звільнили, чи ти був рік у бойових діях, а зараз тебе звільнили і ти прийшов і все ти не знаєш, що робити. Але це не так відбувається – ти ще служиш у Збройних Силах, ти живеш трішки в іншому суспільстві, у військовій частині чи ти живеш з хлопцями у палаті, адаптація все одно помаленьку відбувається. Ти адаптуєшся вже до того, що немає вибухів».

Разом з тим на його думку, багато військових думають, що після повернення досі думають, що вони у військовій формі:

«Ми зняли форму і все. Ви можете на вулиці визначити людину військового? Ніяк. А багато є таких військових, що вони думають, що от ніби він в ній, а він переодягнений. Не можна подивитися і сказати – «Ось цей без форми».

Ярослав Кінюк вважає, що потрібно більше доносити інформації людям, які повернулися з війни про всі наявні програми щодо працевлаштування:

«Це треба робити масово, тому що люди ж вже повертаються, багато поранених зараз – їм треба допомога в роботі. Пенсія – це не такі великі кошти, а піти заробити, коли ти пробув, наприклад, там два роки, важко. Прийшли, а вже хоч і трошки, а змінилося, щось новіше появилося, на роботі він вже застарілий. Зрозуміло, коли він там на будівництві працював, то це і буде робити, а хто більш вже такі професії, то буде важче».

Чоловік каже, що має змогу повернутися за кордон на свою попередню роботу:

«Маю змогу просто забратися і поїхати, але хочу бути тут».

Ярослав Кінюк роздумував і над відкриттям власного бізнесу. Бачив гранти у «Дії», але каже, що для новачків там незрозуміло, що робити:

«Треба знайти напрямок, куди ти хочеш розвиватися. Я його не знайшов. Я прочитав, що можна отримати грант, я хотів би зареєструватися. А ти заходиш в «Дію» і тобі там купа питань, починаючи від бізнес-плану. Згідний, я маю це знати. Але, можливо, мені ви краще б зробили консультації, навчання, хоча б на два тижні. Я би ходив кожен вечір після роботи і навчився. Ви мені розкажете, як це робиться, як це порахувати. Я зареєструюся, покажу вам бізнес-план і тоді проконтролюєте, чи я це зробив правильно. А коли ти ще не розумієш нічого і в тебе вже сотні питань по цьому, ну то ти не можеш відповісти і все. Люди зайшли, поклацали, поклацали, прізвище, ім’я, по-батькові і рік народження. А далі все, бо ти, просто, не знаєш, як це робити. Це не висвітлюється і люди цього не знають».

Ярослав Кінюк наголошує на недостатньому інформуванні військовослужбовців. Він вважає, що донести інформацію про будь-яку програму можна навіть, розмістивши це на білбордах:

«Це великі кошти? Це нічого. І з маршрутки з 30 людей п’ять передасть одному, другому. І це буде видно, що можна кудись звернутися».

Він радить владі відкрити навіть спеціальний центр для військовослужбовців, які після повернення з війни отримуватимуть потрібну інформацію про лікування, реабілітацію, працевлаштування та будь-які інші програми.

«Це може бути і приватний центр, де за військовослужбовців платитиме держава або ж і державний. Немає різниці. У нас є і приміщення у місті і все є. Просто, треба бажання зробити так, щоб люди повернулися і могли сходити безплатно і проконсультуватися, куди їм треба.

От наприклад, у нас є центр реабілітації на Волі (ред. – КП «Медичний центр реабілітації учасників бойових дій Луцької міської територіальної громади») дуже хороший. Це хто захоче повернутися, потрібно зразу йти туди, щоб тобі там допомогли. Наприклад, з рукою мав проблеми, мені допомогли, я там займався. А якщо ти прийшов і замкнувся в собі? Бо багато людей про ці програми не знають. Якщо ти не будеш взнавати, чи твої рідні не допоможуть тобі з цим, то ти не будеш знати. Немає висвітлення цих програм. Тобто більше висвітлювати про те, які є програми для таких людей, де тобі можуть допомогти, де ти можеш прийти завжди, звернутися і тобі допоможуть».

Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com