18:21, 30 Березня 2022
«Хочеться плакати від щастя, бо всі, кого любиш, – живі», – киянин із обстріляної квартири
Квартиру київської сім’ї Валерія і Валентини Конончуків знищив артилерійський обстріл в ніч на 14 березня. Після порятунку вони евакуювалися зі столиці на Хмельниччину. Для «Волинь Online» чоловік розповідає про ту страшну ніч і життя під час війни.
Як страшної ночі київська сім’я рятувалася від артилерійського обстрілу свого будинку
Світло-кавовий стіл, засипаний уламками скла. Розтріпаний качан капусти. Малесенька штучна ялинка з білими намистинками. Збоку зотліла свічка і коробка сірників із козаком.
Химерні натюрморти війни.
Підлога у спальні завалена пінопластом, коробками, пляшками, поліетиленовими кульками. На ліжку – поламані карнизи, шари пилюки. Жалібно скрутилася посіріла тюль. На місці вікна – темне провалля.
У коридорі зійшлися в фантасмагоричному танці шматки дверей, меблів, картин, посуду, вазонів, шпалер. Усе, що недавно мало сенс, ціну і цінність, лежить понівечене під сантиметрами кіптяви.
Тепер це – сліди минулого, далекого життя. Життя до війни.
Робота
У день російського вторгнення киянин Валерій позбувся роботи. Обстріляний «Епіцентр», де він займався посилками, зачинили. Треба було щось придумати.
Чоловіку майже 54 – отже, він служив у радянській армії. Але в теробороні тимчасово скінчилася зброя, а військкомати стояли зачинені. Думав піти в інше відділення «Епіцентру», де начебто шукали робочі руки. Мусив бути потрібним – воювати, або платити податки.
Вони з дружиною Валентиною мешкають на київській Оболоні. З вікон їхньої трикімнатної квартири на Богатирській видно новенький стадіон і дорогу на Вишгород. З першими російськими ракетами в бік України за цим горизонтом виросла лінія фронту.
«Лягаємо – і в нас трясуться вікна. Навіть у храмі молилися під звук автоматних черг і тремтіння стін. Але ми не боялися», – каже чоловік.
Конончуки дізналися, де бомбосховище й підвал. Проте жодного разу туди не ходили. Думали, як погіршає, спустяться в підвал. Утім, сусід радив їм тамбур між квартирами, кажучи, що це найкраще місце. Вийшло рівно навпаки – та про це згодом.
Вони звикли до диму й обстрілів із боку Пущі-Водиці, навіть до автоматних черг. Їхати з Києва не хотіли й не планували.
«Ми ходили за продуктами, готувалися, розуміючи, що все може затягнутися, й тоді буде тугувато. Щоденно йшли до церкви молитися за мир. І вдома молилися – бо що ще залишається робити? Але навіть бажання виїжджати з міста не було. Якби було де жити, я б і зараз не поїхав. Принципово», – розповідає він.
За чотири дні до війни сім’я святкувала день народження дружини. Не знали, що день народження чоловіка 24-го березня зустрінуть не в рідному домі.
Що таке війна
«Мабуть, я за одну секунду зрозумів, що таке війна!», – каже Валерій.
Неділя напередодні була погідною, але тривожною.
Сходили в церкву. Чоловік прибрав у квартирі, проте до балкону не дійшов: «Може, і не варто зараз прибирати». Уперше в житті пофарбував дружину: фарба була, а перукарні зачинилися. А вона й каже: «Пофарбуй, поки є можливість».
Коли вже лягли, Валентина згадала про продукти:
«Може, дарма ми стільки набираємо?»
«Розумієш, в одному магазині є одне, у другому друге… Ми візьмемо, хай воно в нас буде. Якщо людям буде потрібно, а нам не треба – то будемо віддавати. Не переживай», – відповів чоловік.
Вдосвіта о 5:09 вдарила російська артилерія.
**
Обстріл був страшної сили.
Ударною хвилею знесло все в кімнаті, навіть ковдру зі сплячих людей. Сім’ю врятували заклеєні скотчем шибки, покривало на вікнах та дрібка дива. Завдяки їм смертоносна хмара скла влетіла в тканину й вибила з нею двері в коридор.
Кімнату затягнув дим і гар від охоплених вогнем квартир. Валерій вискочив із ліжка, біля якого вже не було вікна. У темряві розбудив дружину. Спробував із сусідом Сашею відчинити металеві двері, але не зміг:
«Ми не зрозуміли відразу, що нам робити. Я побіг на один балкон, подивився вниз – звідти гар. Побігли на другий балкон – те саме. З усіх боків горів вогонь. Вікон не було, тому й дихати було нічим».
Валерій збігав намочив ковдри водою, яка ще залишалася в бойлері. Приніс набрані напередодні бутлі з водою – пити й обливатися, коли дійде полум’я. По дорозі, задихаючись, ковтнув води:
«Іду й думаю: «Боже, допоможи мені відкрити двері». Чесно скажу – я штовхнув двері, і вони відчинилися, ніби їх і не клинило».
Прихопивши паспорти й рюкзачки з найнеобхіднішим (їжа, рушник), вони кинулися в коридор. Збігли з шостого на четвертий поверх. Але трьох поверхів нижче не було.
Вже почав палати четвертий.
**
Тут біля ліфта зібралися кілька сусідок, сусід Саша в хатніх капцях і ще один літній чоловік. Вони кричали до пожежників на вулиці. Тим часом Валерій збігав по бутлі з водою й інші покривала для людей. По дорозі перекрив газ.
Нарешті рятувальники приставили до стіни драбину. Спочатку заблизько, тож Валентина мало не вивернула ногу. Тоді драбину поправили, і спустилися інші:
«Скажу чесно: я був щасливий, що вона полізла першою. Бо знаєте, не був упевнений, що залишимося… благополучно. Страху не було, але і впевненості теж не було».
Віддихуючись на лавці біля стадіону, вони зрозуміли, що літній сусід не врятувався. Розбився на очах у дружини і сусідів.
Диво
«Кажуть, на війні часто бувають чудеса. Я думаю, і в житті з нами чудеса відбуваються», – говорить чоловік.
Снаряд влетів прямісінько в їхній під’їзд.
Якби спустилися на ніч у підвал, то їх би засипало. Ліфт згорів. Якби послухалися сусіда, то загинули би в тамбурі між квартирами. Сусідські двері вилетіли туди з рамою і склом.
Кожен сантиметр підлоги, стін і стелі засипало битим склом. Тоді, посеред ночі Валерій порізав руки і ноги, бігаючи по осколках у шкарпетках. Але через шок довго цього не відчував.
Наступного дня у своїх рюкзаках знайшли зім’яті, як пластилін, консерви. Якби біля дверей, де вони лежали, стояла людина – жодна кістка б не вціліла.
Найдорожче
«Одна сусідка тримала на руках собачку – знаєте, як найдорожче. Вона нічого не брала з собою. У кожного своє дороге», – розповідає Валерій.
У затягнутій димом, знищеній квартирі, куди семимильними кроками підступав вогонь, Валерій із Валентиною телефонували донькам. Вони обидві мешкають у Києві:
«Ми не додзвонилися. Думали, що вже якщо будемо горіти, то хоча б сказати комусь із них, що ми їх любимо. Це була не паніка, але таке відчуття. Ми усвідомлювали, що згоримо, і не розуміли, що робити далі?»
Коли подружжя вибралося по пожежній драбині вниз, їх охопили два стани. Шок від усього побаченого й радість, що залишилися живі.
Їхні діти Вероніка і Каріна приїхали пізніше.
«У мене вже стільки тих історій, – продовжує чоловік. – Хтось із Ірпеня встигнув утекти, інші з Бучі, з підвалу їх витягли, «кадировці» в них усе позабирали, але все-таки залишилися живі. Хочеться просто плакати від щастя, бо всі, кого ти любиш, живі».
Далеко від дому
«Коли наші знайомі побачили, що сталося з нашим домом, – дві ночі не могли спати. Вони спали в метро», – каже Валерій.
Вони з дружиною забрали цю сімейну пару з собою в евакуацію, на Хмельниччину. Там мешкає мама Валентини. Доньки залишилися в місті.
Взяли в машину трохи речей, які вміщалися, й вирушили ранесенько наступного дня. Вибиралися з Києва іншою, ще вільною дорогою:
«У нас вже не було вибору. Коли ми їхали, прощалися, доньки, зять, всі плакали. У мене з’явилася думка, чи побачимося ми ще, чи ні? Адже ніхто не знає, як буде далі».
**
«Сирени тут є щодня, – розказує Валерій про життя в селі. – Знаєте, ми вже ставимося до сирен, як до трамвайного гудка. Але траєкторії йдуть над селом. Коли летіло на Луцьк, Вінницю, люди в селі бачили ті ракети. Деколи літаки летять, хоча важко визначити, наші чи не наші.. Але почуваємося ми тут, звичайно, у більшій безпеці».
Удень сім’ї пораються по господарству, наводять лад в обійсті – адже Валерієва теща хворіє, важко перенесла ковід. Але починається і закінчується днина молитвами за мир в Україні. Аби будинки встояли, люди вціліли. Аби ні цивільні, ні військові не гинули.
Валерій, як і мільйони українців зараз, мріє про одне: мир.
«Можна, звісно, сказати «про перемогу», так буде правильно. Але я навіть більше хочу миру: щоб не було вибухів, не літали винищувачі, а українці не вмирали і не втікали за кордон. Зрозуміло, що історія вже зробила якийсь виток, і ми станемо трохи іншими, все зміниться. Буде мир – і будемо помаленьку відбудовуватися», – каже він.
«Я вважаю, що на війні не має вмирати ніхто, навіть солдат – він такий же мирний, просто з автоматом. Чого він має загинути? Просто, бо хтось напав?, – міркує чоловік. – Я по житті не боягуз. Але не уявляю, як можна вбити дитину чи мирну людину? Як людина після того може жити? Той, хто свідомо йшов у нашу країну вбивати за гроші, як на роботу, й надіявся, що ті гроші йому принесуть користь… Якби я був на їхньому боці й побачив мертву дитину, жінку, дідуся – то не зміг би продовжувати. Я би здався, чи назад повернувся, чи хай би мене… Але я б не зміг воювати, бо як може рука піднятися на людину?».
**
Мати Валерія – росіянка, а батько українець. У росії є рідня, хоча контактів із нею Конончуки не підтримують.
«У мене в голові все відразу перевернулося. Злості такої ніби й нема. Але ті, хто на нашій землі, – це вороги. Однозначно ворога треба знищувати. Що поробиш», – пояснює чоловік.
На днях одна росіянка надіслала якесь привітання. Валерій їй і відписав, мовляв немає вже в нас квартири. Вона відповідає: «дуже шкода» і «чим можна допомогти?».
«А я ж бачив у фейсбуці, що вона прапор російський на аватарку ставила, раділа. Я просто сказав, що не треба нам допомагати. Як то кажуть, вже «допомогли». Ми повернемося туди, звідки виїхали, кажу. Обов’язково повернемося. І обов’язково залишимося живі. Просто ніхто не може сказати, коли це буде і як закінчиться ця війна», – каже Валерій.
Підтримати сім’ю можна за номером картки «ПриватБанк» 5168745116109452 Конончук Валентина Анатоліївна
Христина СЕМЕРИН
Залишити відповідь