13:06, 16 Лютого 2019

Головний патрульний Волині розповів, як працював у Данії, як на білборді писав про кохання та чому не любить натовпи людей

Чи впливає робота на особисте життя, чи свариться з дружиною, який хоче дім і чому його не приваблює відпочинок у Туреччині та Єгипті.

Інтернет-видання «Волинь Online» поспілкувалося з начальником Управління патрульної поліції у Волинській області Олександром Вовченком та дізналося про те, який насправді він у житті.

Про Вас як про головного патрульного розказують, що Ви строгий, і від колег Ваших чула таке враження. Скажіть, чи у житті Ви такий строгий?

Напевно, так. Я думаю, що корективи у мій характер на сьогодні внесли особливості служби. Раніше, 4-5 років тому, я б не сказав, що був такий строгий. Дружина каже, що мене служба поміняла кардинально. Зараз у зв’язку з посадою постійно треба стримувати себе в емоційних сплесках. І це призвело до такої строгості, як керівника. Це і відображається у побуті. Я б сказав, що доволі строгий і вдома.

А як впливає робота на Ваше особисте життя, можливо, Ви стали менше довіряти людям, підозрілі, можливо, вони Вам здаються?

Абсолютно так. Я за собою почав помічати, напевно, років зо два назад, що мені тяжко перебувати в таких місцях, де масове скупчення людей. Я в кожному бачу потенційного правопорушника і, зважаючи на те, з якою кількістю негативу ми стикаємося на службі, то можна так сказати, що трішечки я більш так люблю самотність. Для мене найкращий відпочинок, коли годину-дві взагалі ніхто по телефону мене не турбує і якщо проводити час, то десь тихенько зі сім’єю. Не люблю я ці дискотеки, різні публічні заходи, щоб просто піти на концерт послухати. Якась недовіра до людей стає. У кожному бачиш потенційну загрозу для себе, для оточуючих. Я би сказав, що це така професійна деформація. Дуже негативно моя робота вплинула на мою поведінку у суспільстві.

Скільки годин на добу забирає Ваша робота?

Та можна сказати, що всю добу. Завжди по-різному. Інколи ти вже у 5 ранку відповідаєш на якісь телефонні дзвінки щодо різних ситуацій, подій і закінчується робота уже о 3 годині ранку наступної доби. Папери, різні ситуації, наради, якісь підведення підсумків. Все це забирає дуже багато часу, особливо, коли потрібно виводити якийсь результат роботи. От зараз у нас вибори попереду – це взагалі будуть безсонні ночі для більшості працівників правоохоронної системи. Телефон не можна, щоб був виключений, тому що у будь-який момент можуть зателефонувати і керівництво, і особовий склад щодо абсолютно різних питань. А, як правило, це не дзвінок, просто, запитати, як у тебе справи, а дзвінок про ту чи іншу ситуацію, негативну чи позитивну. Так, у законі прописано – поліцейський 24 години на добу.

А дружина не злиться, що Ви стільки часу проводите не вдома?

Та вона вже привикла давно (сміється). І спочатку це було дуже складно, тому що ми раніше і працювали на одній роботі, і дуже багато часу проводили разом. Але після того, як пішов на службу, почалося, що в Києві служба, вона – у Білій Церкві. Потім – служба у Харкові, потім – переведення назад на Київ, потім на Луцьк. Спочатку було дуже тяжко. Особливо, коли у Луцьк переїхали, то вона навіть казала «Давай, я переїду на Київ, ти на Київ частіше їздиш, ніж дома буваєш». Але зараз, бачу, вже змирилася, вона зайнятіша стала. Є такі моменти, коли вона незадоволена всім, але вона вже себе так стримує, менше розказує.

А що ви любите робити у вільний час – можливо, куховарите чи пишете вірші?

Вірші точно не пишу, куховарити не завжди виходить, але завжди люблю куховарити. Вільний час максимально стараюся проводити зі сім’єю, навіть, коли виявляється декілька годин. А у літній період, звичайно, на своїй ділянці люблю проводити час, майструвати щось руками. Ця фізична втома мене відволікає від міста. І взагалі стараюся виїжджати за межі міста, коли у мене є вільний час чи вільний день. Стараюся більше бути зі сім’єю.

Знаємо, що Ви мріяли про власний дім. Ви вже реалізували цю мрію?

Цю мрію ще не реалізував. Це не мрія – це мета. Не скоро вона ще реалізується, але, в принципі, своя земельна ділянка – це своя земельна ділянка.

Про який дім Ви мрієте? Це має бути у тихому місці?

Так, я так і ділянку собі хотів, аби вона була більш-менш така до сільської місцевості. Я сам в селі виріс. І квартири я взагалі ненавиджу. Для мене – це просто велика шпаківня: за стіною сусіди, сусіди знизу, сусіди зверху, збоку. У кожного своя думка, як ти мусиш себе поводити у цьому будинку. Комусь щось подобається, комусь не подобається. І квартира – це немає, де розвернутися. А я люблю свіже повітря, щоб був простір. Будинок, щоб був затишний, теплий, без особливого гламуру, без пафосу, просто затишний, куди ти приходиш і переносишся у спокійне місце, навіть переносишся чимось у дитинство. Спокій, ти собі вийшов, посидів. Навіть дерево підрізав – і вже заспокоює. Тому тільки у тихому місці і максимально без людей.

Чули, що у Вас з’явився домашній улюбленець. Це для дружини, для Вас чи для сина друг?

Взагалі собаки у мене з дитинства завжди були. І завжди хотів собі пса. Я сам за освітою першою лікар-ветеринар, тому я на собаках добре розбираюся і розумію, що собака – це велика відповідальність. І собаку потрібно вибирати під свій характер. Сину вже був потрібний якийсь друг чи кіт, чи пес, чи папуга вдома, аби дитина розуміла, що таке живеньке, за яким треба доглядати, і годувати, і погуляти з ним. Щоб розумів, що він не сам. Ми не вибирали особливо, зупинилися на американській акіта. Цуценям ми його взяли. Для дитини він став, як другом. Зараз діти всі або у комп’ютерах, або у планшетах чи телефонах. Хотілося чимось відволікти його. Знайшли йому друга, то, в принципі, зараз дитина про телефон забула. У нього є друг Бакс. Ми його Бабай хотіли спочатку назвати, бо у нього такий окрас, що він самий білий, а голова чорна, очей не видно. Хто не знає, то може подумати, що зла собака, але він такий хороший песик. Клопоту трішки приносить, як всі діти, так само маленьке цуценя. Воно хоч маленьке, але розміром не сильно маленьке. Я скажу, що поява такого домашнього улюбленця навіть і спокій у хату принесла, і радість якусь.

Сьогодні День Закоханих (ред. – розмова відбувалася 14 лютого). Розкажіть, як Ви з дружиною Іриною познайомилися?

Про цю історію можна писати окреме інтерв’ю. А якщо коротко, то був такий період, коли я був ще студентом, я постійно шукав роботу. І так вийшло, що я прийшов влаштовуватися в один з закладів таких дорогих в Білій Церкві. А вона була директором у цьому закладі. І вона мене, можна сказати, брала на роботу. Якось так вийшло, сподобалася. Вона постійно кричала на мене. Але потім казала, що кричала, бо я їй симпатизував. У нас ж так заведено, що якщо за косички смикають, то значить подобаєшся. Вона допізна на роботі затримувалася, я допізна. Раз провів, другий раз провів і якось так вийшло, що у нас почалися стосунки. Ось так, по-суті, зустрілися на роботі, вона була моїм керівником.

А чого довго наважувалися освідчитися їй? Розкажіть, як це було.

Не довго, але довго приходилося завоювати її приязнь до себе. Я розумів, що я їй подобаюся, воно ж видно, коли ти подобаєшся, але вона якось так завжди з таким холодком ставилася. Я не розумів, чого вона хоче. Перші побачення у нас почалися десь в жовтні, а в грудні я їй вже освідчився. У нас дуже швидко все так вийшло. А 1 березня наступного року ми вже узаконили наші стосунки. Були у мене товариші хороші по роботі. Я тоді, можна сказати, романтиком був. Зараз то вже у мене цієї романтики немає. У неї будинок був і навпроти будинку – великий білборд. Я взяв в оренду цей білборд. Надрукував велике її фото, підфотошопили, що їй даю каблучку, і написав, що «Ірочка, будь моєю дружиною». А зранку, коли її біля дому зустрічав, підговорив 10 своїх товаришів. Купив всім по букету. Ми підлаштували, що у нас машина зламалася. Я вийшов з автомобіля, щоб вона побачила цей білборд. Вона дивиться на білборд і не може зрозуміти. І тут виходить по кругу десять наших друзів і дають їй букети.

Часто чоловіки і жінки сварять через дрібниці. І чим більш це дрібниця, тим більше скандал. Але Ваша дружина завжди так щасливо виглядає, як Вам вдається не сваритися?

Ми, як і всі сім’ї, як всі пари сваримося. І правду Ви кажете, чим більша дрібничка, тим більша сварка. Колись мені ще один викладач так в університеті сказав: «Сім’я без сварки – це те ж, що клумба без квітів». У кожній сім’ї відбуваються сварки. Ми довго не ображаємося один на одного. Якщо є комусь щось сказати, ми відверто кажемо. Не таїмо у собі по місяцю-два, не виходжуємо образу, аби вона потім виливалася у якийсь скандал. Якщо я щось зроблю те, що їй не подобається, вона каже. Якщо я з цим згідний, я не сперечаюся. Якщо я не згідний, то сперечаюся. Нема часу сваритися, бо дуже мало ми бачимося. Я приїжджаю до того, як у нас дома відбій, за 2-3 години. Це повечеряли, потім я можу зірватися знову поїхати на роботу, бо там щось чи папери з’явилися якісь термінові, чи термінове завдання. Приїжджаю, вони вже сплять. Ну, коли сваритися? Я ж не буду її будити «Давай посваримося». Зранку також немає часу. Вона повела дитину в садок, я собаку вигулювати. Потім порозходилися по роботах і все. Можливо, у цьому запорука: менше бачиш одне одного, більше сумуєш один за одним. А як яка сварка, то стараємося раціонально розумно виходити з цих всіх речей. Все-таки сім’ї першого березня буде шість років. Вивчили уже достатньо одне одного. Вона знає мій характер, я знаю її характер. Знаю, коли треба промовчати, потім пізніше їй це сказати. Навіть під час сварки. Але вона життєрадісна, то ми навіть, як посваримося, то вона завжди буде ходити усміхнена.

А чи мрієте Ви, щоб Ваш син також став поліцейським?

Тут важко сказати. Хотілося б, щоб він вибрав професію, у першу чергу, ту, яка йому буде по душі. Але я не можу сказати на 100 %, що я би хотів, щоб він був поліцейським. Я би хотів, щоб він був захисником Вітчизни, можливо, військовим. Вибере професію поліцейського – супер, будемо в чомусь допомагати, десь підказувати. Але сказати на 100 %, то я не знаю, тому що я бачу цю всю службу, навіть не як простий патрульний, а як керівник. Я бачу ці складнощі, з якими зіштовхуються хлопці наші, це дуже тяжка робота, і, знаєте, своїй дитині завжди хочеться чогось кращого, що є в тебе, тому побачимо.

Він уже в такому віці, що у дітей з’являються якісь захоплення, по іграх видно, що більше любить. Чим Саша більше захоплюється?

Пістолетами, формою. У нього піжама камуфляжна, шортики – камуфляжні. Може, близько 50 пістолетів іграшкових має – і ті, що стріляють, і ті, що співають, і що бульбашками дують. У нас дома зброя є. Я старюся так, щоб дитина знала, що таке зброя. Нам навіть у дитсадочку кажуть: «Ваш Саша сильно захоплюється пістолетиками». Дитині подобається це. Я вважаю, що чим краще дитина обізнана з цими речами, особливо, у наш час, то тим менше буде випадків. Звичайно, коли дитина у 10 років знаходить батькову рушницю і потім з вибитими очима у лікарню, бо вона не знала, що це таке, як поводитися, то це неправильно. Я його не вчив віддавати військове вітання, марширувати, а він каже: «Тату, подивися, як я вмію ходити». Прикладає руку до скроні і ходить, як військовий. Питаю, де він це побачив, каже, що дивися мультики і там військові були. Я думаю, все-таки, він вибере для себе професію у цьому напрямку. Пожежна йому дуже подобається. Форма йому дуже подобається. Я приходжу додому, знімаю свій жетон, він одягає жетон і сідає за стіл, вечеряє в жетоні. Може, колись переросте, щось інше йому сподобається. Зараз дуже багато можливостей, дуже багато різних професій. Він малює, але він малює пістолети. То намалював мені дорожній знак, каже, що це знак «Стоп». Може, по маминих стопах піде, підприємцем в ресторанній сфері захоче бути.

А чи сумуєте Ви за містом, де жили раніше?

Сумую за тим, що було, коли мені було років 12-13. Я ріс в селі. Тоді село – це було село. Люди були щасливіші. У нас було дуже багато худоби, дуже багато сільських цих речей, і мені це подобалося. Я завжди батьку допомагав ще з малих років. Батько працював на фермі. Мама працювала вихователем у садочку. За цим часом сумую. Потім села, коли почали руйнувати штучно, вирізати на металолом все, воно вже перестало бути таким колоритним, як воно було. Таке, яке ми бачимо зараз у документальних фільмах 20 років назад. Зараз навіть, коли приїжджаю до батьків, то боляче дивитися на це все, що відбувається, тому що село дійсно було дуже красиве, дуже великі перспективи мало. І зараз навіть могло б мати. Позаростало все бур’янами. За чим сумувати? От тільки за рідними і все.

А чи часто там буваєте?

Я б сказав, що батьки частіше тут бувають. Не так часто, як би можливо, хотілося. Звичайно, якщо їду в Київ, то стараюся заїхати, бо вони від Києва за 60 кілометрів живуть. Переночував, та й поїхав на Луцьк. Але що, побачив батьків, постояв на вулиці, подивився, що відбувається зараз зі селами. Подивився на тих однолітків, з якими разом росли і вже їх можна не впізнати по обличчі. Подивишся на ту всю депресію, люди досі збирають копійки, щоб купити півбуханки хліба, то зразу нудьга пропадає.

А чи задумувалися Ви хоча б раз у житті, що все, тут дістало все у цій країні і збираю речі, їду кудись за кордон?

Я собі так думаю, що, напевно, кожна людина, як не кожна, то кожна друга, задумається про такі речі. Але у мене як бонус те, що я два роки пропрацював за кордоном, будучи ще студентом. Я, в принципі, знаю, що ми завжди будемо там чужими. Одне діло, коли ти поїхав як заробітчанин, заробив там грошей і приїхав тут потратив, може, щось відклав, зайнявся якоюсь підприємницькою діяльністю чи купив автомобіль. А щоб повністю переїхати в іншу країну, мені б тяжко було б бути там повноцінним європейцем. Я це знаю. От, наприклад, я був у Данії. Там менталітет взагалі не такий, як у нас. Фермер, де я працював, дуже добре до мене відносився, цінував мене як робітника. І він казав: «Ми вже рік з тобою працюємо, бачимось з тобою 20 годин на добу. Ти хороший хлопець, ви українці хороші, трудолюбиві, але ми ніколи вас не зрозуміємо, а ви ніколи нас не зрозумієте». Тому, я б не сказав, що я повністю хотів би переїхати у якусь країну. Мені подобається наша країна. Тут природа гарна. От у Данії – озера, поля, море. Все. Море холодне, не таке, як у нас Чорне, що влітку можна відпочивати. Там літом не покупаєшся у ньому. Все у полях. Все поділене на маленькі кусочки, тому що це дуже розвинута аграрна країна. Там немає такої природи. От у мене фермер, він раз у рік приїздив, щоб полікували свою родину у стоматолога, бо йому дешевше, виявляється, був переліт сюди чи їхати автомобілем, ніж лікувати в Данії. Він каже, що не може намилуватися природою нашою. Каже, що проїжджає через пів-України, то не може намилуватися. От ми зараз сім’єю стараємося відпочивати, їздимо саме по Україні. Я не сказав би, що хотів би виїхати за кордон. Думки такі, звичайно, були, коли стикався з труднощами. Але, будучи на службі у поліції, то ні разу не виникало такої думки. Хлопці, колеги, то виїжджали за кордон. У мене дуже багато друзів, одногрупників у Канаді залишилися, у Німеччині, у США. Але приїжджають і кажуть, що тяжко. Нам ще далеко, щоб стати ментально як європейці. Треба розвиватися тут, у своїй державі, і пробувати розвивати її.

А у які країни Ви вже подорожували і куди ще хотіли б?

Подорожувати, то ні в одну не подорожував. Але, коли я працював у Данії, то старався хоча б раз на місяць у якусь країну Євросоюзу на вихідні з хлопцями поїхати. Нідерланди, Німеччина, по скандинавських країнах поїздив. А відпочивати за кордон ще нікуди не літали, не їздили.

А куди б хотіли дуже?

Я навіть не знаю. Я море не люблю. У мене дружина дуже сильно любить море. Вона б туди п’ять разів на рік їздила. Я спеку сильну не люблю. А скандинавський клімат мені якраз. Я дуже люблю гори. Я б хотів би в Альпи дуже з’їздити, там, де дуже класна природа. Точно не море, не Єгипти, не Туреччини. Я там ні разу не був, але воно мені примітивним здається. Можливо, там і круто, але не моє. Дружина сильно хоче. Я люблю поїздити по історичних місцях. От у мене є така мета – відвідати екскурсії в усіх концентраційних таборах, які були під час Другої світової війни. Бо це кусок історії, який безпосередньо стосується всіх нас. А на Туреччину, Кіпр, то на це не немає ні часу, ні коштів.

У Вас День народження 17 лютого. Розкажіть, який для Вас подарунок найприємніший і який дарувала дружина такий, що надовго запам’ятався?

Важко сказати, який найприємніший. Так всі кажуть, але і я так скажу, бо я з цим погоджуюсь. Найприємніше не той матеріальний подарунок, а от до мене приїдуть батьки на День народження. Ми нікуди не будемо йти, сядемо вдома повечеряємо за столом, позгадуємо якісь смішні історії, які за мого дитинства були, у такому плані. Відвертий, щирий подарунок, який би він не був, чи матеріальний чи ні, якщо я знаю, що ця людина відверто щиро мені бажає чогось і щиро вітає, то він і є найдорожчий. Я дуже люблю годинники і ручки. А дружина знала, що я люблю годинники, і вона мені подарувала годинник той, який мені дуже подобався. Це ми ще як у Білій Церкві жили, ще до поліції. Але щоб я отримав той годинник, вона мені зробила квест по квартирі. Я вже хотів його взяти на руку, але вона мене поганяла цими папірцями, стрілочками, загадками по всій квартирі. І він став ще дорожчий, той годинник. Цікаво було і найбільше запам’яталося.

А син Вам уже власноруч робив якісь подарунки?

Власноруч ні, але він у мене забирав, бувало, деякі речі і каже: «На, я тобі дарю». А я кажу: «Спасибі, я це уже місяць шукаю». Приємно, що знайшлося. Але вже цього року на 8 Березня по-тихому десь сядемо від мами і зробимо якийсь своїми руками подарунок. Мама взнає з інтерв’ю, але вона ж не знає, що ми їй зробимо.

Що Ви найбільше самому собі бажаєте?

Щоб у мене завжди на першому місці була сім’я, родина, бажаю спокою, хоча спокійно жити не вмію все одно. Здійснення не те, щоб мрій, бо я людина раціональна і ставлю цілі просто перед собою, то щоб досягав тих цілей, які перед собою ставлю. Легко, важко, без різниці, але щоб вони досягалися, бо кожна ціль – це новий виклик для сам для себе, і хочеться, коли ти стараєшся дійти до цього, як на роботі, так і у сімейному розвитку. Не хочеться, щоб воно було легко, бо дійшов до цілі занадто легко, то або ти неправильну ціль собі поставив, або вона не така, яка була потрібна. Хай тяжко, через сльози, через кров, через біль, але щоб до цілі можна було дійти і щоб мрій не з’являлося, а з’являлися просто цілі, бо мрія – це щось недосяжне, а ціль – це те, до чого можна дійти.

***

Редакція інтернет-видання «Волинь Online» вітає Олександра Вовченка з Днем народження, зичимо побільше спокійних днів, приємних та затишних моментів в домі, сімейної злагоди, міцного здоров’я та успішно дійти до своєї поставленої мети.

Розмовляла Мар’яна МЕТЕЛЬСЬКА

Використання цього матеріалу без дозволу редакції інтернет-видання «Волинь Online» заборонене. Авторські права захищені українським і міжнародним законодавством. Під «використанням» мається на увазі повна або часткова републікація цього матеріалу на сторінках інших інтернет-видань (окрім соціальних мереж). Щодо використання матеріалу пишіть на редакційну електронну пошту: volynonline.news@gmail.com